Між лінією зіткнення й Охтиркою відстань така, що боєць може отримати відпустку на одну добу, щоб провести більшу її частину в сім’ї. Буває, правда, і так, що на під’їзді до міста йому накажуть негайно повернутись. У випадку дронаря це означає, що на нього чекає термінова робота над досить важливою ціллю, яка зафіксована на ворожому боці. «Тут дещо потребує твоєї уваги».
Із такими відпускниками я зустрічаюсь майже щодня на якійсь із вулиць, у парку, на базарі, а буває, у спільних знайомих. Розказують мало й усе якісь, на їхню думку, дрібниці, не підозрюючи, що мене таке цікавить понад усе.
Уранці 22 лютого 2022 року Матвію зателефонував батько й повідомив, що війна почалась, і це не чутки: російське військо вже наблизилося до Охтирки. Сказав дружині, що вийде на вулицю подивитись, як там і що, і, можливо, зазирне в крамницю купити щось до сніданку. Ноги самі, майже несподівано для нього, донесли до воріт військової саперної частини. Це недалеко. Там уже був натовп чоловіків. Ну як натовп, радше гурт. Матвій нарахував шістнадцять людей разом із собою. Серед них не відразу помітив батька й брата. До них вийшла військовиця.
— Що вам потрібно? — запитала.
— Зброя. Зброю давай!
Наявні автомати швидко розібрали. Матвію дісталася протитанкова рушниця, якої він ніколи не тримав у руках. Також узяв відповідну інструкцію й піднявся на дах казарми. Внизу вулицею якось спокійно, не дуже швидко рухалася колона бойової техніки. Чия вона, зразу зрозуміти було важко, доки не побачив машини, про яку міг безпомилково сказати: не українська. Прицілився й вистрілив. Заряд врізався в асфальт за якийсь метр до заднього бампера.
Наприкінці дня дізнався: він уже не випадковий зайда на території військової частини, а мобілізований боєць. Так, не доброволець, а мобілізований, і ось уже три роки служить на лінії зіткнення. Зараз у Матвія військова спеціальність, яку опанував тут. Він дронар. Місце служби — одне з прикордонних сіл, живе там у покинутій хаті з трьома побратимами. Уже, з вашого дозволу, старший сержант; став, як каже його батько, дещо стрункіший, оздобив себе вишуканою борідкою, говорить менше й тихіше, інколи ніби через силу.
— Пане старший сержант, — кажу, — Матвію! Ну хто вас за язик тягнув казати мені правду? Чому б не сказати, що ви з першого пострілу влучили в російський танк чи що там було?
— Та я ж не влучив.
— Ну то й що? Сказали б, що влучив, і це, мовляв, завдяки тому, що не забувся взяти на дах не тільки протитанкову рушницю, а й відповідну інструкцію, і не для проформи, бо, коли піднімався на дах, встиг прочитати і потім зазирав, коли роздивлявся ситуацію внизу, на вулиці Армійській, колишній Червоноармійській: одне око — на вулицю, а друге — в інструкцію. Ось завдяки цьому я, тоді ще не мобілізований рядовий запасу, і влучив з першого у своєму житті пострілу із цієї штуковини у ворожий танк чи щось таке.
— Та я ж не влучив.
— Ви переді мною заперечуєте один вічний закон усіх воєн, про який спеціально написав Лєв Толстой у творі «Війна і мир». Так, не в романі, не в поемі, не в повісті, а просто у творі, про що й повідомив читачам: «Я, люди добрі, написав не роман чи щось таке, а невідомо що, що писалось, те і написав». І там він розказує й показує на прикладах, що про бойові дії брешуть завжди й усі. Без винятку. Солдати, їхні безпосередні командири, командири цих командирів, генерали. Зрештою, бреше сам головнокомандувач. А розумники-історики через роки й століття копирсаються в цьому паперовому смітті й роблять, надихаючись, проникливі висновки, малюють картини, щоб такі дурники, як ми, їм вірили. Хто брав безпосередню участь у бою, а Толстой таки брав, і хто був при цьому, хто щось бачив на власні очі, не може потім не брехати, як усе було. Навіть якщо збирався казати правду! Той же Микола Ростов, перед тим як його попросили розказати, щиро збирався викласти все на чистоту, а розтулив рота і сам не помітив, як полилася брехня. Отже, Матвію! Ви своїм прикладом заперечуєте цей непохитний закон будь-якої війни!
— Та що ж я маю казати, якщо не влучив? Якихось, може, пів метра до заднього бампера… Як я скажу так, якщо ні?
Хазяїн одної ремонтної майстерні в Охтирці колись пояснив, як визначає, хто перед ним — росіянин чи українець, який привіз на ремонт пральну машину, холодильник і таке інше. Він їх розпізнає не за мовою, тому що багато хто з українців спілкується російською. Різниця, за його словами, ось яка: росіянин зазвичай в інструкцію до виробу не заглядає, а українець усе ж таки читає. Винятки трапляються, але закономірність така.
— Отак і занотуємо, Матвію. Випадкова зустріч із вами нагадала це визначення різниці між росіянином та українцем. Можна сказати, закарбувала.
Зрозуміло, що тут я не міг не згадати свою, відому світові, теорію. «Чуть-чуть» — так вона називається. Україна, згідно з нею, та ж Росія, але не зовсім. Українець — той же росіянин, але не зовсім. І оце «чуть-чуть» має і ще буде мати вирішальне значення в українській долі. Врешті-решт якраз воно все вирішить. Усе, що натоді можна буде вирішити.
— Щоб ви знали, Матвію: я в правильності моєї теорії, звичайно, не мав сумніву і до зустрічі з вами, а ви її підкріпили так, що це ввійде в історію як незаперечний доказ, що теорія слушна не тільки тому, що моя, а й тому, що відповідає дійсності.
Долю того танка, чи що воно там було, вирішили інші люди трішки пізніше, уже за Охтиркою. А я сидів перед своїм компом та очікував, коли хтось зателефонує і скаже, які там вони, перші години війни. Пишу оце й думаю: ну хто мені заважає, хто викриє, якщо я проінформую країну й світ, що не сидів перед компом, слухаючи гуркіт якоїсь техніки під вікном і вибухи не тільки десь, а й над головою, а утнув щось таке особливе, майже героїчне?
До обов’язків Матвія, крім прямої бойової роботи з дронами, входить розподіл харчового постачання серед особового складу підрозділу. Усі в одному селі, по троє-четверо, рідко — п’ятеро в хаті. Діставши відповідний наказ, та чи інша «хата» висувається впритул до ворога. Впритул — це приблизно чотири кілометри. Звідсіля ведеться вогонь по цілях, про які підказують з відповідних засобів зв’язку. Відбули завдання — і назад до хати.
Щотижня до хати Матвія доставляються харчі на всіх. Його робота — розвезти все по їдцях.
— Непроста справа? — показую своє знання життя.
— Справа-то проста, люди непрості. Телефонує один наприкінці тижня: «У мене закінчився хліб» — «І що?» — «Хліб, кажу тобі, закінчився!» — «Так піди і купи. Тобі до магазину ближче, ніж мені». Або і так: «Альо, сержант!» — «Старший, — виправляю, — сержант». — «Хай і старший. Хоча ти і старший, а виділив нам три банани, а нас у хаті п’ятеро». — «То й що? Не вмієте поділити три на п’ять? Я розподіляю банани по вазі, а не по штуках. Маленьких може бути й десять на п’ятьох, а великих — і три. Усе пойняв?»
Мені він зразу і так само рішуче, як до того побратимам, повідомляє, хоча ті й так знають, що годують людей в армії поки що краще, ніж деяких годували матері, жінки чи їм подібні. Просто декому хочеться про щось побалакати, та не з ким завгодно, а з начальником, і не як-небудь, а вимогливо. До того ж звання начальника має менше значення, ніж сфера його відповідальності.
— На мені така сфера, що кожному на моїй посаді захочеться показати свою вимогливість, — каже Матвій.
І, нарешті, що стосується противника.
— Краще б їх не бачити. Не повірите — жалкувато…
Російську піхоту так, бува, тягне на українську землю, що можуть голяка влізти в річку і бредуть, і гребуть до жаданого берега. Це в лютому. Тепер березень, але вода теж не дуже тепла. А в неї вони лізуть і лізуть. Голяка… Українського берега досягають майже всі, а на березі — тут уже звиняйте, непрошений гостю, — навіть одягтись встигають не всі. Одежа й зброя в кожного в непромокальному чувалі, з тими чувалами й догрібають. Кому не пощастить, той так і залишається лежати на березі. Не сказати, що голими застелений увесь берег, але в кущах, ярках, очеретах їх чимало. Підбирати їх — ризик потрапити під вогонь із чужого берега. Так і лежать.
— Не бояться, значить, холодної води, — кажу я, ніби то головне в цьому випадку, що проситься на язик.
— Наркота, — знизує плечима Матвій.
У такому разі не можна не запитати, як із цим в українських лавах. З наркотою як такою в тому контингенті, до якого він належить, все гаразд: її нема, а що стосується спиртного — воно є. Норму, правда, хлопці знають, чого не може впевнено сказати про інші села, про піхоту. Тут іще така справа. Коли підрозділ обирає для перебування те чи інше село, воно майже безлюдне. Крамниця ще існує, але там мало що є. Це зранку. Та наступного ранку, а то й надвечір того ж дня в ній уже є все, чого забажає душа й організм, включно зі, звичайно, напоями, різноманітність яких може вразити свіжого спостерігача.
— Повний інтернаціонал. Від віскі до всього.
Зараз його однохатники обговорюють вечорами, якими рослинами облаштувати подвір’я й ділянку за глухою стіною. Чорнобривці, звичайно, посідають перше місце. Один спробував був запропонувати черезсмужжя: рядок квітів — рядок помідорів, знову рядок квітів — рядок перцю і так до кінця. Його зразу спитали, де він таке бачив, і він зняв з обговорення свій задум.