Частка малого бізнесу в економіці Сінгапуру й Індонезії приблизно однакова — 50–60%, і в малому та середньому бізнесі там працює 70% населення. Однак організований у цих країнах він по-різному: в одному випадку говоримо про чітко вироблену систему, у другому — про хаос.
Сінгапур кілька років поспіль утримує першу сходинку в рейтингу Easy Doing Business. Україна посідає там 96-те місце, Індонезія — лише 112-те. Але при цьому частка малого та середнього бізнесу в економіці й у Сінгапурі, й в Індонезії уп’ятеро перевищує наші показники. Одразу слід зазначити, що Індонезія — країна енергоносіїв, яка входить до першої двадцятки за обсягами нафтовидобутку, десятки — за кількістю викачаного газу, а ще вона абсолютний рекордсмен у виробництві пальмової олії (вдвічі випереджає Малайзію) і належить до п’ятірки лідерів кавової та чайної промисловості. Сінгапур не видобуває нічого, зате він у п’ятірці основних переробників нафти. Сюди перенесено азійські офіси багатьох світових банків, тут величезне виробництво електроніки, до того ж це другий у світі за кількістю перевалки вантажів порт. Тобто великий бізнес і в Сінгапурі, і в Індонезії теж є, і його масштаби вражаючі. Що ж тут за секрет розвитку малого та середнього підприємництва?
Усе дуже легко пояснити. В обох країнах, що діаметрально протилежні в різних економічних рейтингах, це простота. У чому ж вона полягає?
Читайте також: Між виживанням і розвитком
У Сінгапурі бізнес можна відкрити онлайн. Орендувати нерухомість, найняти працівників, отримати будь-який дозвіл: усе максимально пристосоване навіть для найлінивішого підприємця. Водночас усе гіперконтрольовано — вести нелегальний бізнес тут майже неможливо. Чому майже? Навіть у Сінгапурі є галузі, на які влада заплющує очі. Наприклад, у «найправильнішому місті світу», де заборонені жувальні гумки й за перехід вулиці в невстановленому місці штраф сягає $100, існує район, де абсолютно відкрито працюють борделі, продаються контрабандні сигарети й віагра з рук. Чому сигарети й віагра? Бо ці товари обкладено величезним митом. Державі контрабанда й проституція зазвичай теж вигідні, тому вони процвітають навіть в одному з найменш корупційних місць світу. Інтимні послуги в Сінгапурі легалізовані, а борделі — ні. Узаконити неможливо заборонити.
Решта бізнесу в країні під гіперконтролем. Усі кафе дістають позначку якості. За градацією від А до С, навіть якщо це двометровий ларьок, де роблять лише одну страву. А більшість підприємців, що працюють у харчовому бізнесі Сінгапуру, саме такі. У величезних і найвідоміших ресторанів країни буває позначка якості С — найнижча. Однак не думайте, що в них погана їжа: там просто могло бути десь нестерильно під час перевірки.
У Сінгапурі діє рейтинг навіть громадських вбиралень. Є перша у світі громадська організація їхньої чистоти, а також список найгігієнічніших. У багатьох туалетах країни на виході можна проголосувати за чистоту, обравши один смайлик із п’яти: від найвеселішого до заплаканого. Аналогічною є система оцінки державних службовців: ті самі смайлики на виході із приймалень, паспортного контролю на митниці та податкової. Ними ви самі рейтингуєте заклади, цілі установи й працівників. Голосування анонімне.
Малі бізнесмени в Сінгапурі об’єднуються у великі організації та профспілки. Їх безліч, вони опікуються покращенням умов праці, інфраструктури, освіти, виступають із законодавчими ініціативами. Усіх малих та середніх бізнесменів охоплює асоціація Spring. У ній 180 тис. членів. Населення міста-країни-острова Сінгапур із площею меншою, ніж у Києва, — 5,5 млн осіб. Весь тамтешній ВВП — $308 млрд, із них 50% припадають на малий і середній бізнес: будівництво, кафе, ресторани, транспорт, послуги, медицину. Весь ВВП України за попередній рік, $132 млрд, — це менше, ніж показник малого й середнього бізнесу в Сінгапурі.
У багатьох політичних проблемах нашої країни винен олігархіат, який контролює 90% економіки, більшість ЗМІ, депутатів різних рівнів. Ця модель дає преференції великому бізнесу, який, звісно, намагається їх будь-що зберегти. Йому вигідна відсутність малих гравців, котрі можуть розхитувати гегемонію, об’єднуватись у профспілки, заводити своїх гравців у політику, створювати власні медіа, втручатися в суспільну думку.
Саме тому малий і середній бізнес в Україні теоретично розвиватися може, навіть у рейтингу Easy Doing Business ми не на якійсь там із останніх сходинок, але в реальності виявляється значно більше проблем, аніж бюрократичні перепони, зафіксовані в законодавстві, які і є основою цього рейтингу.
Читайте також: Випробовування на міцність
В Індонезії немає поліцейського контролю, всіляких дозволів, як-от санепідстанція чи пожежники. Довгий час бути пожежником в Україні було престижно не тому, що гасити вогонь — хороша робота, а тому, що саме ця людина дає дозвіл підприємцеві. Або не дає. Усе залежить від щедрості малого бізнесмена. Система ієрархії діяла відлагоджено безліч років, і центральні виконавці корупційних договорів — усі колишні міністри МНС. Від 1 липня 2013 року її замінила декларативна модель. Може, і тому Україна здійснила стрибок зі 116-го місця на 96-те, обігнавши Індонезію.
В Індонезії величезна проблема з корупцією, але корупція там із усмішкою. Для всіх гравців різних ринків однакові умови, однакові такси; виконавчі служби чи місцеві рекетири говорять про них абсолютно відкрито й прозоро. Економічне зростання там останніми роками шалене. Вулиці провінційних містечок, на яких кілька років тому були спокій і бур’ян, перетворюються на туристичні центри. Набирає обертів місцевий туризм, індонезійці жваво подорожують своєю країною, але все розвивається дуже хаотично. У культурній столиці, місті Джок’якарті, є найвідоміша в країні шопінг-вулиця Маліоборо, котра вражає одноманітністю. На ній, мов на Троєщинському базарі, все геть однакове, ніби куплене в тих самих людей, просто по-різному викладене на прилавках.
Дається взнаки й те, що в культурі індонезійців закладена традиція споживання їжі на вулиці та общинного способу життя й вона не змінюється, попри появу дорогих смартфонів, машин, мотоциклів тощо. Родина, ціла вулиця чи офіс компанії ходить їсти в якесь кафе. У багатьох містах вишиковуються велетенські черги до крихітних яток із супом чи смаженими овочами. Бізнес розвивається на найвіддаленіших від цивілізації околицях. У селах, де проживає 200 осіб, обов’язково буде «пральня» — найімовірніше, звичайна бабуся, яка пере за все село, отримуючи певну плату, бо в неї однієї є пральна машина, хоча в деяких селах, де немає електрики, це роблять руками. У тому ж таки селі обов’язково будуть кафе, туристичне бюро, де жителі братимуть квитки до міста, перукарня, аптека тощо. Кожен другий селянин (той, що не фермер) буде задіяний у сфері послуг. Це стихійний і неврегульований бізнес, втім, його розвиткові ніхто не перешкоджає.
У 30-мільйонному мегаполісі, Джакарті, у самому центрі індонезійської столиці можна побачити ватру, на якій смажаться шашлички просто на узбіччі якоїсь із головних вулиць при самій дорозі. У дощ із калюж на м’ясо раз по раз бризкає з-під коліс вода. Тут немає каст і градацій за рівнем статку, на узбіччі зупиняються неймовірно дорогі тюнінговані джипи, господарі яких купують копійчані шашлички із запахом дороги й асфальту. На кількох вулицях посеред шляху стоять величезні клітки зі зміями. У таких кафе є все: від кобри до пітона. На них теж іноді ляпає вода з навколишніх калюж.
«Подивися лишень! Я це кафе відразу закрила б!»— таке одного разу я почув від жінки, що подорожувала зі мною в групі Індонезією. Інженера-електрика за фахом.
У цій країні ризик, що хтось прийде й закриє кафе, мінімізований. Тут не «віджимають» бізнесу, не налітають спецслужби, не влаштовують «маски-шоу», тут усе настільки корумповано, наскільки й прозоро. При цьому на індонезійському ринку практично не побачиш іноземних гравців: тут дуже суворе імміграційне законодавство, точніше кажучи, із закордонним паспортом дорога в малий та середній бізнес практично закрита. Трішки відчинити ці двері ви можете хіба що як інвестор або найманий працівник, одначе заснувати в Індонезії свою невеличку фірму не вдасться. Податки низькі. Пенсійного фонду фактично немає. Отримують пенсійне забезпечення лише ті, хто працює на державу: чиновники, військові, поліцейські.
Важливо й те, що дозвільні документи на забудову, перепланування та реконструкцію споруд зведено до мінімуму. Будинки ростуть як гриби після дощу, адже тут завжди розраховують на літо. В Індонезії немає змін пір року, тут є лише сухий та вологий сезони й важливо не побудуватися в перший із них на болоті. Опалення й товсті стіни тут не в моді. Враховують і сейсмічну активність. Індонезія — номер один у світі за кількістю вулканів, вивержень і землетрусів. У безлічі міст історичної спадщини не існує саме через це, багато де не споруджують будинків вище ніж на два-три поверхи.
Читайте також: На порозі торговельної війни?
Утім, природні катаклізми не заважають ларкам і прилавкам поставати знов і знов як Фенікс із попелу на місці зметеної землетрусом попередньої халабуди. Київські зміни мерів нагадують ці землетруси: тільки-но приходить новий «господар», як весь малий бізнес виявляється зметений і за якийсь час на його місці з’являється інший — «кришований» уже новим власником. Україна більше нагадує Індонезію, ніж Сінгапур, але бюрократія та небезпека закриття бізнесу не через стихійні лиха роблять ідеї про власні підприємства непопулярними. У нас відсутня школа малого підприємництва, у Сінгапурі це розвивається інституційно, в Індонезії — пізнається на практиці. Про розцінки хабарів ви можете дізнатись у своїх сусідів: якщо потрібно, вони дадуть контакти й поділяться досвідом. Усе відкрито й прозоро. В Україні культура малого бізнесу мало не маргіналізована. Заробляти гроші на послугах залишається заняттям «немодним», непрестижним, нестатусним.
Сінгапур та Індонезія — це хороший і поганий варіанти розвитку малого та середнього бізнесу. Нам є чого повчитися в них обох, щоб вивести свою формулу підтримки й розвитку сучасної економіки.