Дріб’язкова

23 Лютого 2026, 12:39

Старий сам не знає, як так трапилось, що він переплатив Кулині більше 5 000 (п’яти) тисяч гривень. Кулина – це від російської Акуліни; вона власниця досить успішного ПП – приватного підприємства, яке заробляє на каналізації і ще на чомусь такому під загальною назвою «комунальний сервіс». За послуги «комсервісу» люди платять їй помісячно, десь по 200 гривень. З проханням повернути йому гроші дід тричі приходив у її контору, щоб почути від жіночого персоналу, що керівництво вирішило вважати цю суму його платою за майбутні послуги.

Казати «керівництво» замість «Кулина» – це із тих часів, коли всі вважались господарями всього, а справжнього, тобто приватного, власника будь-чого не існувало ні в дійсності, ні в народних уявах і мріях, якщо казати всю правду.

– Це ж протягнеться щонайменше три роки. Я не проживу стільки, – каже дідок у тій конторі.

– Нічого, – посміхається персонал. – Ми будемо просити бога, щоб відпустив вам навіть більше трьох.

– Я збираюсь продати квартиру. Вже дав оголошення.

– Ось вам і рішення. Домовитесь з покупцем. Хай він і поверне вам ті гроші.

–Та чому ж я не можу домовитись з вами?!

–Тому що, – це вже сама Кулина.

Юрист Стаценко не радить йому кудись скаржитись, а про Кулину він такої думки, що вона є втілення дріб’язкової жадібності. Він ходив з нею в один клас. Наскільки пам’ятає, вона вже тоді виділялась чимось схожим. Інші її однокласники наголошують не на її жадібності, а на недоброзичливості, теж дріб’язковій.

Я поділяю цей діагноз: недоброзичливість, бо цікавився плином її життя. Цікавило мене все: хто її батьки, якою вона була в юності, за кого і як вийшла, хто її подруги і чи вони у неї були. Така увага, знаю, дуже бентежить усіх Кулин навіть чоловічої статі. Замість того, щоб кудись скаржитись, буває достатньо на неї подивитись не так, як завжди. Заглянути в очі… «Що ти в мені не бачив?!» – волає її нутро іноді навіть у відчаї. Звідси моя порада багатьом скривдженим: почніть цікавитись своїм кривдником як людиною. Спробуйте подивитись йому в очі. Це і буде ваша помста.

Отже, веде Кулину по життю не жадібність, а, за моїм висновком, бездумна недоброзичливість. Взяла і скривдила старого. На пустому місці. Такі ніколи не думають про можливі наслідки. А що, як він у змозі помститись? Що ти, Кулино, про нього знаєш? Про його родину, оточення, друзів. А те, що йому в його 88 років вже нічого втрачати, і він може завдати і тобі, і твоєму ПП щось неочікуване?..

Вона відчуває себе захищеною, каже юрист, і тут я бачу підставу для певного узагальнення. Я був зупинився на слові «безкарність», але «захищеність» виглядає точніше. Воно викликає важливе запитання: захищеною ким або чим? Не владою, не законом (який там, слухайте, зараз закон!), не якимось ладом і звичаєм. Ні, вона відчуває себе захищеною людським єством: дуже мало хто, стикаючись з самодурством, вдається до самосуду. Самосуд проти самодурства – зброя страшна. Знаючи це, людина зітхне, вилається і махне рукою – постарається швидше все забути.

Але! Чи не так накопичується класове відчуження, а потім і ворожнеча? Чи не так наближається день, коли: «Всіх панів – до ’дної  ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!»? Того діда, до речі, є кому захистити. Знала б Кулина! У війську його онук, але старий нічого із цієї історії йому не розказує, хоча спілкуються майже щодня: не хоче зайвий раз псувати хлопцю настрій. Справа ще й у тому, що онук у нього людина гаряча, навіть гарячковита, може утнути якусь дурницю.

Отже: що можна сказати узагальнюючого про українське сьогодення? Які вони, стосунки бізнесу і населення? Чого там більше з тієї та іншої сторони: дріб’язкової жадібності чи теж дріб’язкової недоброзичливості? На погляд, зрозуміло, із моєї місцевості. Мушу зразу сказати, що Кулина з її ставленням до таких безпорадних, як той старий – скоріше виняток. Як не дивно, побоюються гласності, особливо галасу. Споконвіку було: «Що люди скажуть?», тепер додалось: «Чи не влаштують пікет, а то й демонстрацію? Що понаписують на плакатах? Що рознесуть по інтернету?».

Ну, й гаразд, поставимо на цих стосунках крапку. Але само собою вихоплюється запитання вже не про бізнес і споживачів, а про хазяїв та їхніх робітників. Що там у них і з ними? У перші післярадянські часи в очі кидались різні грубощі, часто взаємні, не кажучи вже про домовленості щодо платні, які бували нічого не варті. Як зараз? Краще, і помітно краще. До людей все-таки доходить, що поводитись взаємно по-доброму якось зручніше. Непоганою вихователькою, по моїм спостереженням, виявилась і війна. Тихіше стали розмовляти, додалось готовності показати вам дорогу, відгукнутись на якесь інше прохання.

До речі (щоб ви знали), для мене взірець трудових, та й не тільки трудових, відносин – «робота на хазяїна». Цьому виразу вже чверть століття. Якраз в ньому мені вбачається торжество чистої приватності. Вона тому й чиста, що існує як виняток, але це не заважає їй служити ідеалом, принаймні для мене.

Якось я зупинився біля чоловіка, який копирсався у купі сміття. Його цікавило там не все, про що він зразу довів до мого відома, а пляшки, і не якісь, а скляні. За його словами, так він себе розважає, а заодно і підживлює до пенсії по старості. Чекати її йому залишалось кілька місяців. Пенсії не по старості він не заробив тому, що останні майже тридцять років «робив на хазяїна». (Тутешні люди ще довго будуть не «працювати», а «робити»). Орав, сіяв, косив…  Лопати, правда, не кажучи про сапачку, брати в руки не доводилось.

Всього хазяїв у нього перебувало п’ятеро. Чи все ж таки він у них? Це залежить від того, яка сторона тлумачить стосунки. Головне – що оця пара, хазяїн і його робітник, існують тільки один для одного. Для навколишнього світу їх нема. Вони в своїх ролях нікуди не вписані. Про них нічого не відає ні податкова, ні будь-яка інша служба – ну, ніякісінька! Чимось зобов’язані вони тільки один одному, і при тому без жодного папірця!!

У розмові з ним про це я згадав, що таких пар нема і для суспільної свідомості, а інакше у нього знайшлося б стільки уболівальниць і уболівальників, стільки борчинь і борців за його права, що…

  • Що я залишився б без шматка хліба, – продовжив він мою думку.

Я, можна сказати, був у захваті. Чоловік в очікуванні пенсії збирає пляшки (скляні, нагадаю, не якусь пластмасу) – і так спокійно-задоволено згадує останній етап своєї трудової біографії!

–А чим погано? Що не так? ? Хазяїн знає, що йому треба від мене, а я – що мені треба від нього.

–Людяність сюди входить? – не міг я не запитати.

–Звичайно. Деякі труднощі можуть виникнути хіба що через жінку хазяїна.

–Це як?

–Та так. Одну мені навіть довелось взяти с собою, як звільнявся.

–Он як!

–Потім, правда, повернулись.

–Удвох?!

–Так. Вона до нього, а я до роботи на нього.

–А він що?

–Почаркувались, та й рішили все забути. В житті ж всяко буває.

читати ще