Скільки пригадую древлянські звичаї, все гріють руки! – гріли руки на тюремнях, воланнях, конаннях шевченків, всієї біднезної інтелігенції позаминулого віку; гріли руки на злиденнях, сухотнях, здихотнях, на муках щоденних тесленків, васильченків; гріли руки, як консерви з тушонкою, на буденнях і самоспаленнях найжертовніших синів минуловіку.
Гріли руки на погибелях стусів, тихих; гріли руки в теплокалюжах крові чорноволів; гріли руки над вогніючими прожекторами й мільйоноочима майданним запалом, над упованням і обнадією сто раз оббілованих, переобдурених ними(!); гріли руки на смертях обезголовлених, повішених силоміць, постріляних у потилиці, попалених заживо(!); гріли руки на маревних цілинах і морозних «БАМах», на малих зємлях і великих чорнгробилях.
Гріють на незгораючих кістякових вогнищах, на розстрільнях і голодарнях, палаючих крізь кагати; гріють руки на недовихрипленому, недожитому всіх прелюто повбиваних, всіх живцем прикопаних; і скільки древлянніє гибловік, свої своїх здають, гнівлять, спалюють – і гріють руки; гріють на світловогні достойніших і на чорногангренному загниванні(!) на хрипах збезбожненого, зненависнілого в нерозкаянствах, недоживого і недомертвого несвіту; гріють руки на антоновому вогні лихоманіючої розбратом країни.
Гріють руки на всьому, в гарячці присмертей виболілому іншими; на останніх сподіванках і допомоги чеканнях; гріють руки на всьому, від погорільських трипіль до прогорілих виборів; від катованих палями до поприхромлюваних серед площ ідоляками!
На безпорадності загнаних, на безправ’ї тлінних вже, на праві нації називати жертовних героями; гріють жирні, стікаючі гарячим смальцем, як деруни картопляні, пухкенькі ручки на всьому всевіковому народогориську; на всіх тремтячожахких коналовах – гріють на холонучих повільно трупах; гріють за пазухами сиріт, замерзаючих по канавах; гріють руки – і все не можуть вигріти свої роздуті, звеличнені, придемохрячені, помутантнені, пренаглезні, слизькі, зропушені, прищавосірі, на тепло стогнань, на останній схлип роззявлені, комуножаб’ячі душаки, щоб миті безсмерть, щоб всю жалобу випити, їх непогребний лєнінодух надихає – і лізуть, тягнуться, гріють руки, оскорботнені братоїди.
Не спіткнися об власну тінь вночі – і не ловитимеш серед шляху винних; подивись і минай – себе: давнозжиті стосунки, свербіжні звички, як напади пропасниці; розвеселисті дружби й приятельства, як у горі всіма покинутість, невмолимішу од в’язниці; подивись і минай сердечні обіцянки як презирство; минай траурні колони й урочисті марші, як прочитане речення, – біложасминову земну любов, як на позавтра приреченість; минай забаганки всього, що миттю стає нічим, щоб, переївши тліну, тобі не попасти в яму услід за ним.
Минай з’учорашнілі справи, як діамантовий король вуличних торговців пончиками, що зневажають його і неславлять – за відмову глитнути з морозу жирної страви – і пхикають у спину, підозрюючи в ньому злидня, нездатного вибитися до їхнього рівня; які ж вони розвдоволені й зверхні! під зав’язку напхані щастям! наситілі так, що не згикнуть і здрасьцє; які їх лиця багрово щасливі!
Як упевнено їм здається, що біля лотка з пончиками вже не загрожує смерть від голоду, холоду й недопивання пива; вони – ти вчорашній – навчили б всякого основам радості й смакотам щастя; минаєш їх, бо діаманти духобагатств нерозмінні на ліверну начинку; це не твоє вже, як і твоє – не їхнє ще.