Повномасштабна війна — це час, коли одні проблеми стрімко актуалізуються, а інші відходять на маргінес. Тому теми й проєкти, чиї корені сягають давніше за 24 лютого 2022 року, мали рівні шанси як втратити, так і посилити власну важливість. Прикладом останнього є тема культурної спадщини в гранично широкому її розумінні — архітектурному, літературному, історичному, політичному. Культурна спадщина — як матеріальна, так і нематеріальна — стала одним із ключових об’єктів для знищення російськими загарбниками на окупованих територіях України. Скидання пам’ятників, викидання та знищення «неправильних» книжок — усе це тепер реальність не лише на сторінках Бредбері чи Орвелла, а й у нашому житті.
За таких обставин додаткової ваги набувають проєкти, спрямовані на пізнання, збереження й розвиток культурної спадщини. Одним із таких є міжнародний проєкт напряму Жана Моне в межах Програми Європейського Союзу у сфері освіти, професійної підготовки, молоді та спорту Erasmus+, що нині реалізується на кафедрі історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка». Його тема: «Поширюючи культурну спадщину на українсько-польському прикордонні: європейський вимір та локальні практики». Проєкт спрямований на залучення студентів і представників громадського сектора до глибшого дослідження європейських практик спільної культурної спадщини та міжкультурного діалогу на прикордонні.
Тема українсько-польського пограниччя актуальна відразу в низці аспектів. Прикордоння, особливо коли в його межах століттями співіснують різні спільноти з власною культурою, завжди стає місцем взаємних впливів, творення специфічної, властивої лише йому спадщини. Спільне минуле українців, поляків і євреїв на цих теренах дає приклади як плідної співпраці, так і нерозуміння, що іноді оберталося трагедіями. Попри всі темні сторінки, спільне минуле дало наступним поколінням чимало прикладів і матеріальної, і нематеріальної культури: архітектуру, звичаї, ідентичність. Особливого символізму українсько-польське пограниччя набуло із часу брутальної російської агресії проти України, адже саме західний для України і східний для ЄС кордон став місцем безпеки, допомоги й гідної опори, добросусідства й підтримки. І найбільшою мірою це стосується саме кордону між Україною та Польщею.
Одним із передбачених проєктом заходів стала міжнародна наукова конференція «Культурна спадщина українсько-польського пограниччя для сталого розвитку місцевих громад», що відбулася 21–22 вересня в стінах «Львівської політехніки». Майже три десятки учасників з України та Польщі зібралися для обговорення стану й перспектив культурної спадщини українсько-польського пограниччя в усій її мозаїчності.
Учасники конференції «Культурна спадщина українсько-польського пограниччя для сталого розвитку місцевих громад»
На цій різноманітності наголосив при відкритті конференції Іван Хома, завідувач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини НУ «Львівська політехніка»: «Про українсько-польське прикордоння переважно згадуємо двічі на рік: у вересні, коли говоримо про початок організованих комуністичними режимами СРСР та Польщі депортацій (із вересня 1944 і до літа 1946 року) та в травні, коли йдеться про операцію “Вісла” 1947 року. Однак є підстави надати цьому напряму більше значення, особливо коли йдеться про культурну спадщину».
Акцент на цьому зробила й Поліна Вербицька, професорка кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини й учасниця згаданого проєкту Жана Моне. На її думку, польсько-українське пограниччя є унікальним у багатьох вимірах. Його тривала історія, мінливі державні кордони, складна етнічна й релігійна структура, а також розташування на перехресті західної та східної культур сформували особливий культурний образ.
З культурної перспективи на теренах прикордоння відбувається соціокультурний контакт між різними етнічними й релігійними спільнотами, що формує особливий образ Людини на пограниччі. Саме культурна перспектива є благодатною в контексті дослідження мирного співжиття і співпраці різних етнокультурних спільнот упродовж історії. Зрештою, як наголошує Поліна Вербицька, «у випадку українсько-польського пограниччя йдеться не лише про поляків і українців. Прикордонні терени були місцем контакту і співіснування євреїв, вірменів, а також інших етносів і їхньої матеріальної й нематеріальної культури».
Читайте також: Українсько-польські взаємини: ретроспектива і майбутнє
Доповіді учасників конференції лише підтвердили різнобарвність культурної та політичної палітри українсько-польського пограниччя. Історії Галичини часів її належності до австрійської монархії Габсбурґів (у так званому довгому ХІХ столітті) присвятила доповідь Поліна Вербицька. Професорка презентувала присутнім культурну різноманітність, характерну тій добі, а також способи, у які вона позначилася на культурній пам’яті наступних поколінь. Зокрема, уже після загибелі Австро-Угорщини постав міф про «щасливу Австрію», де різні народи й культури начебто мирно й гармонійно співіснували.
Що це уявлення стало радше наслідком подій після краху Австро-Угорщини, а не реалій її буття, на прикладі розвитку польсько-українського політичного протистояння в Галичині на початку ХХ століття показав автор цих рядків. На прикладі життя поміркованого українського галицького політика Олександра Барвінського вдалося простежити неминучий крах намагань досягти польсько-українського порозуміння на тлі наростання національного радикалізму обох сторін. Зробивши основою своєї програми й політики поміркованість, Барвінський прирік себе на політичну невдачу. Його доля як політика була наперед визначена самим духом епохи. Залучення на межі ХІХ–ХХ століть значно ширших мас населення до політичних процесів, розширення виборчого права, поширення нових ідей та ідеологій (особливо націоналізму), загальна радикалізація суспільно-політичного дискурсу, паралізація діяльності австрійського парламенту через постійні національні протистояння й навіть перший випадок політичного терору (убивство українським студентом Мирославом Січинським намісника Галичини, польського аристократа Анджея Потоцького 1908 року) — усе це суттєво унеможливлювало успіх політиків, які прагнули нормалізації та компромісу. Як і самі компроміси.
Олександр Барвінський
Розвиваючи тему непростих сторінок спільного минулого, не вдасться уникнути трагічних сюжетів часів Другої світової війни та перших повоєнних років. Насамперед організованих СРСР і новою комуністичною владою Польщі примусових депортацій як українців, так і поляків задля того, щоб етнічні кордони комуністичної Польщі та УРСР «збігалися» з політичними. Ці переселення не лише зруйнували багатовікову мультикультурність прикордоння, покликану до життя спільним проживанням українців, поляків, знищених у часі Голокосту євреїв та інших народів. Вони ще й зруйнували звичний світ сотень тисяч людей, вирвавши їх з корінням із рідного простору. Про долю львівських поляків у перші роки після Другої світової війни розповів професор Пьотр Олєховські з Інституту воєнних втрат у Варшаві. Натомість історикиня Юлія Артимишин зі львівського Інституту українознавства імені І. Крип’якевича представила власне дослідження образу депортованих українців та польсько-українського порубіжжя в сучасній українській кінодокументалістиці.
Обговорюючи культурну спадщину українсько-польського пограниччя, неможливо оминути постать Бруно Шульца. Єврей із Дрогобича розділив долю свого народу в роки нацистської окупації, а водночас став автором, чиї тексти вкрай важливі як для польської, так і для української літератури. Ірина Шалата-Барна, співробітниця Науково-технічної бібліотеки НУ «Львівська політехніка», не лише акцентувала на відомих шульцівських сюжетах, а й запропонувала нову перспективу: поглянути на життя й творчість Шульца крізь призму впливу на нього жінок, із якими він був близьким на різних етапах свого життя. У цій доповіді прикметним був і вічний сюжет протистояння традиціоналізму й новаторства, коли 1930 року колишній натоді ректор Львівської політехніки Максиміліян Туллє вимагав заборонити виставку графічних малюнків Шульца в Трускавці через їхній начебто порнографічний характер.
Бруно Шульц
Окремим сюжетом конференції стала тематика архітектури. Войцех Пардала з Політехніки Лодзької представив дослідження оригінального феномена міжвоєнної доби — дерев’яного модернізму. Збережені в реальності чи бодай на фото, ці будівлі від Лодзя до Моршина є прикладом ідей і концепцій, для яких етнічні кордони не були перешкодою. Прикладом, яких насправді чимало на такому перехресті народів і культур, як формальне чи неформальне (залежно від епохи) пограниччя.
Ще один представник Політехніки Лодзької — Влодзімєж Вітковскі — презентував учасникам і слухачам результати досліджень дерев’яних церков Гуцульщини та Покуття, які здійснювали протягом минулих майже трьох десятиліть науковці Політехніки. Ця доповідь привернула увагу до проблеми, яка повсякчас виникає в справі збереження дерев’яної сакральної архітектури — унікальної спадщини регіону. Передусім ішлося про пожежі, які через необережність, злий умисел і нехтування запобіжними заходами знищили за останні декади не одну пам’ятку.
Дерев’яна церква Покрови Божої Матері в Моршині
Не набагато меншою загрозою є і недбале, подекуди варварське ставлення місцевих мешканців чи священників до збереження дерев’яних церков. «Осучаснення» шляхом заміни оригінального покриття звичайнісінькою бляхою, перепланування чи інші способи «покращення», які насправді лише нищать автентичність пам’ятки, — людське невігластво надалі залишається однією з найбільших загроз культурній спадщині. Навіть там, куди не досягнула війна.
Останньою за ліком, але не за значенням поміж озвучених на конференції є тема сучасних методів дослідження й популяризації культурної спадщини та польсько-української співпраці у цій сфері. На онлайн-виступі представники Інституту історії Університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, професори Даріуш Слапек та Ґжеґож Явор, ознайомили присутніх із поточними результатами реалізації власного проєкту — Транскордонного сховища знань та історичної пам’яті. Враховуючи численні проблеми з обліком, збереженням і розкриттям туристичного потенціалу багатьох пам’яток культурної спадщини по український бік кордону, досвід польських колег більш ніж доречний.
Читайте також: Ольга Токарчук: «Мені здається, що це остання настільки анахронічна війна в історії»
Контрастом до поточних польсько-українських економічних суперечок стали приклади співпраці українських і польських музейних установ, які презентувала Ірина Гнідик, доцентка кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини НУ «Львівська політехніка». Найбільш емоційним, безперечно, став польсько-український проєкт «Мамо, я не хочу війни». У його межах презентовано дитячі малюнки на тему російсько-української війни, які показують страхи, переживання, але водночас відвагу, надії та сподівання найбільш вразливих і беззахисних жертв російської агресії.
Це не вичерпний перелік усіх тем і доповідей, що звучали під час конференції «Культурна спадщина українсько-польського пограниччя для сталого розвитку місцевих громад». Але навіть такий короткий огляд підкреслює зазначену раніше характерну рису українсько-польського пограниччя: неоднорідність, мозаїчність, складність, а тому важливість усіх причетних для її збереження, дослідження та популяризації. Проведення такої конференції є маленьким кроком, що може стати ще одним каменем — одним із багатьох потрібних — у фундамент покращення і наукової, і туристичної перспективи українсько-польського прикордоння. А особливо освітньої, адже без підготовки фахових дослідників культурної спадщини та спеціалістів у сфері культурного туризму годі говорити про оптимістичні перспективи.