Вже близиться пасічний сезон, пора роїння й лазіння по деревах.
Драбини, які в мене є, короткі і затяжкі для цього.
Легка і висока, зачіписта, вертолітна драбина є у запійного Мітьки, що живе неподалік.
Він робить на скотобойні, два тижні в місті, два тижні тут.
Воював ще у 80-ті, був мінером на АТО і давно, з радянських часів, протікає дахом.
Що не заважає йому бути багатодітним батьком.
Добряче заклавши, він завжди кричить:
– Жиди! ви всі жиди! виходьте, жиди!
Кричить до брата і його жінки, з якими тільки-но пив, кричить через забор до сусідів і просто – до околиці.
– Жиди!…ви всі жиди!
Кричить із диких образ, із якогось запекельного розпачу.
Масивно круглолиций, окоренкуватий, міцно збитий він кричить це беззлобно, але нутряним риком. Так смертельно ранений звір стогне в хащах.
Від безсилля і болю присмерті, від болю прощання з життям.
Він кричить тоскно і завиваючи, кричить навзрид, кричить то голосніше, то глухіше, мов гул перед землетрусом, мов сама помираюча земля поночі розверзлась криком.
По тому, що і як він кричить, я знаю здалеку, скільки він випив.
– Коли приїде, нехай зайде, – сказав я при зустрічі його братові.
Позавчора з чобітьми по пуду болота, весь обкипілий слиною, він вліз у сіни.
– Ти підлогу мити будеш? – спитав його я.
– Дай випити.
– Ти гроші заробив?
– Да.
– І куди дів?
– Жінці віддав. Двадцять тисяч. Я тобі мя’са принесу.
– Я не їм м’яса.
– Як ми-ні пу-га-но. Дай випити.
– Ти з ким пив?
– З Миколою.
– Так іди до нього.
Я робив своє і не міг так миттю розірватись.
Перегодом я йому налляв, дав закусити куском сотового меду і він хутко вшився.
– Драбину я зараз принесу.
Драбини не було ні завтра, ні позавтрім.
Сьогодні була машина від Укрпошти, що розвозить по селах пенсії і платіжки: селяни розписуються, хвилину гріють в руках гроші і зразу ж віддають, за світло й газ.
А потім несуть додоми жебрацьки виставлені порожні долоні.
– Миколо, скажи Мітьці, шоб зайшов до мене, – стрів я його брата там.
– Він таке наробив, – скривився Микола. – Нема його.
– А де він?
– Десь ховається. Таке наробив.
– Що наробив?
– Е-е, – скривився ще дужче. – Побив мою. Та зробила заяву, приїзжала поліція.
– Найшли.
– Нє. Моя пуїхала забирати заяву.
Микола мій одноліток, колись робив у мого батька на складі на погрузчику.
Я вилікував у нього два інсульти, але алкоголізм непосильний.
Його причина в байдужості, без зміни себе алкотяга не покидає.
З тих пір він випив ще цистерну.
– Ноги дуже булять, – жаліється він.
Він живе і спить в одних гумових чоботях.
До цього в нього боліло все тіло, потрощене конем: голова була проламана спереду і ззаду, ключиця – виламана. Від сильних болів він не спав роками. Уривчато і вусмерть п’яний спав, а так не міг заснути.
– Ти знаєш, в мене все перестало буліти, – сказав він через місяць після благословіння. –
Ти – хальосьий пацан.
Дай випити.
Були роки, коли він міг виговорити тільки:
– Ти – хульосьий пацан. Дай випити.
Мітька той говорить більше:
– Ти – зулутий чулувік. Я всім кажу: Женька мене вилічив.
У нього боліло все тіло і одбирало ноги, нічого не хотілось і не моглось робити.
Сильне пошкодження хребта і витік Енергії. Метод Бога дозволяє лікувати все.
– А вони шо?
– Не вірать.
– А ти шо?
– Я віру!
Дай ше сту грам.
Віра тут не підтримується навіть дивами Бога, винятково горілкою.
Я міг створити віру горілкославія, тисячі наливних пунктів-приходів, я писав їм книги.
Про Бога, які не прочитав і вже не прочитає майже ніхто.
З виданого минулоріч розійшлось 800 примірників “Осені для ангела”.
За цей час було закаголено мільйони пляшок,
За цей час було не відвідано жодної з бібліотек,
За цей час було стомільйонне відвідання наливарень.
Мій перший роман, майже 40 років тому, друкувався в журналі 80 тис тиражем.1
Журнали були кожній бібліотеці, читалися, як і все тоді.
В реальності їх читало більше, як було тиражу.
Я пишу 50 років, це страшна цифра, якщо оглядати світ з її висоти.
На моїх очах відійшли хрущовські відлиги, горбачовські брехні, десятки влад, цілі покоління й епохи. Відійшли індустрії й колгоспи, заводи й шахти, багатомільйонні роман-газети і багатомільйонні армії.
Все кануло в Лету підземної чорноти.
Відійшло захоплення словом, аромат прекрасного, а я пишу.
Відсутність інтересу – це відсутність Життя.
Життя як творчої Енергії і ментальної радості.
Живосилий мозок потребує читання, отримання Енергії посередністю Слова.
Дух Святий там, в прекрасному реченні, ограненому Слові, в діамантовості його.
Мертвий не потребує нічого. І творча Енергія, яка і є Життям, перестає поступати.
Це не Книга перестає читатися, це життя перестає цінуватися – і бути Життям.
В ньому зникає тонка радість, тонка Енергія, і торжествує фізична.
І шлях його від народження до могили скорочується до швидкості думки.
Я пам’ятаю їх ціле покоління, як ми були дітьми, по галасливій дорозі ходили до школи – і їх уже нема. Тільки голоси і лиця того часу живуть в мені, як одна безвихідна тюрма. Вони кричать в мені і просяться згадати.
Їх приорала та сама віра в чарку-шкварку – і більш нічого.
Коли драбина до неба стає неактуальною, драбина інша, в могилу, завжди напоготові.
1«Дніпро» N 9, 10, за 1989 рік.