Ернан Діас привернув до себе увагу дебютом «Вдалині» — історією шведських емігрантів у США середини ХІХ століття, де брат шукає брата по безкраях нової батьківщини («Вдалині» українською переклала Олександра Гординчук). Американський вестерн у виконанні аргентинця, який виріс у Швеції, — дуже стабільний, дуже класичний вестерн — сподобався журі шанованих премій і зайшов досвідченому читачу. Невдовзі, лише за п’ять років, з’явилася «Довіра» (українською роман переклав Андрій Зорницький), і за кредитовану читацьку любов Діас заплатив із великим відсотками. Книжка потрапила до різних списків найкращої прози року, включно з лонглістом Букера, виграла премію «Кіркус Рев’ю» і Пулітцерівку, себто відзначили і літературні, і соціально актуальні якості твору. Ернан Діас — живий класик американської літератури, отже, цілком заслужено.
«Довіра» складається із чотирьох позірно автономних частин, з яких уже ми маємо «вилущити» цілісну історію американського фінансиста першої чверті ХХ століття Ендрю Бевла і його дружини Мілдрет.
Спочатку буде роман «Зобов’язання» (він же «Облігація»), написаний у 1930-х Гарольдом Веннером — тоді відомим прозаїком. Роман свого часу наробив галасу, а потім і сама книжка, і її автор ураз зникли з культурного процесу, їх свідомо вилучили, потурбувавшись, щоб зібрання творів Веннера не знайшлося навіть у Нью-Йоркській бібліотеці, а його наклади за довічним контрактом з видавництвом відразу знищувалися (це не аж так складно, коли донейтиш тисячі на бібліотеку й володієш видавництвом). «Зобов’язання» розказує про Гелен і Бенджаміна Расків, у яких сучасники легко впізнавали Ендрю й Мілдрет. Живе собі на Мангеттені успішне подружжя відлюдників-інтелектуалів, де він заробляє мало не дивом грубі гроші, а вона меценатствує; згодом дружину наздоганяє психічна хвороба її батька, у спробах вилікуватися від шизофренії радикальною судомотерапією жінка помирає; магнат утрачає свою хватку й тихо самоізолюється.
Друга частина «Довіри» — незавершені й неопубліковані (принаймні до 1980-х їх ще не оприлюднили) мемуари «Моє життя» Ендрю Бевла. Мілдрет тут — крихка дитинна жінка, віддана соратниця успішного бізнесмена-чоловіка, помирає вона від раку, тихо й мирно, до останнього не знаючи діагнозу. У центрі мемуарів — магнат, який покладається на свої унікальні математичні здібності й міняє самі умови, у яких можливі спекуляції на біржі. Головний антагоніст — кінець принципу невтручання й Федеральна резервна система. Технічно це найслабша частина «Довіри», але вона шалено дотепна. Уявіть собі, якби «Моє життя та роботу» Генрі Форда написала Айн Ренд, і ви відчуєте цей доста симпатичний жарт Діаса.
Третя частина — спогади, які написала знана американська письменниця середини ХХ століття Айда Партенза наприкінці 1980-х. Емігрантка другої генерації, донька італійського анархіста-вигнанця, Айда двадцятирічною, ще наприкінці 1930-х, писала на замовлення Ендрю ті мемуари, частину яких ми щойно прочитали. Завданням Айди було створити текст, який витіснить у культурній пам’яті роман Веннера, вона мала погасити його «облігацію». Нині відкрилися архіви Бевлів, з їхнього маєтку утворили музей-бібліотеку, тож Айда може побачити, що саме вона фальсифікувала в біографії подружжя, аби догодити Ендрю. Дві версії Мілдрет — Гарольдова й версія Ендрю — доповнює ще й вигадка Айди, яка позичає Мілдрет власну історію. І жодна до пані Бевл стосунку не має. Ані геніальною безумицею, ані тихою дружиною Мілдрет, ані бунтівницею та не була з огляду хоча б на те, що гроші вона вкладала в авангардну музику й літературу, але смиренно ходила на концерти з Бетховена, керувала своїм благодійним фондом самотужки, але воліла це не оприлюднювати.
Читайте також: Вибране Наталі Романович-Ткаченко: дві автобіографії та обидві уявні
Завершальний розділ — записник «Ф’ючерс» Мілдрет Бевл. Записник в архівах Бевлів знаходить і цупить Айда. Ми можемо почути першоджерело й нарешті правдиву(?) історію дівчинки-вундеркінда, яка приймає правила гри в чоловічому світі, мімікрує і не витримує цього, її убивають власні клітини, що зазнали мутації, — рак, себто доста прозора метафора. Утім, пише цей нотатник людина під тривалою дією великих доз морфію і в термінальній стадії хвороби, тож не аж так варто йому довіряти. Ця частина «Довіри» не правдивіша за попередні, хіба що маніпуляція Мілдрет, яка вигадує себе, безкорислива. Зрештою, окрім іншого, у цій частині ми дізнаємося: саме Мілдрет допомагала Веннеру писати «Зобов’язання», воліючи залишитися в колективній пам’яті безумицею, яка успадкувала божевілля від батька (теж метафора, їх у «Довірі» на будь-який смак).
Trust у назві роману Діаса — це те trust, яке прикрашає монети й купюри США, trust, яке згодом набуло статусу офіційного девізу США: «In God We Trust». Діасівська довіра має дуже конкретний семіотичний зміст — це позначка на грошах. Девіз про віру в Бога заступив попереднє мото держави: «E pluribus unum», і «з багатьох — єдине» треба повсякчас тримати в пам’яті, читаючи «Довіру», позаяк це спосіб, у який Діас розказує нам свою історію, точніше не свою.
Бо заради чого було такі греблі гатити? Яка така страшна таємниця Ендрю воліє бути настільки прихованою? Річ у тому, що саме фінансові спекуляції Бевла провокують крах на Волл-стріт 1929 року (і частково стають стартом для Великої депресії).
Його предок під час Війни за незалежність заробив на ембарго, скупивши за безцінь бавовну, яку американські виробники не могли продавати в Європу, і виручивши на тому чимало грошей, коли заборону зняли. Щось подібне проробив і Ендрю. Він закуповував акції під час дефляції, надимаючи економічну бульбашку 1920-х, коли цінні папери коштували більше, ніж виробництво, які могли їх гарантувати товарами. А далі, передбачаючи спад ринку, він зробив низку коротких інвестицій, фактично, проти економіки США. Він та людина, яка заробила на Чорному четвергу й проти діяльності якої ухвалили закони регулювання ринку цінних паперів, зокрема механізми Федерального резерву.
Сам Ендрю, ясна річ, відкидає звинувачення, він вважає крах 1929 року природною реакцією ринку й наполягає, що тримається в роботі двох принципів: поєднання громадської вигоди з особистою чеснотою і поєднання наукового методу з інтуїцією.
Веннер цілком упевнений: Чорний четвер спровокував Бенджамін, для якого те було лише етапом азартної гри для знудженої людини, але за їхню дію суспільна думка так покарала Бевлів, що це спровокувало хворобу Гелен.
Є розслідування Айди.
І є ще версія Мілдрет.
Кожен із цих варіантів страшенно лестить окремо взятій людині, яка взялася керувати ринком і вважає, що його контролює. Ведмеді, бики, олені (так звуть гравців різного рівня на біржі) претендують бути ангелами і демонами без лапок. Ендрю розказує Айді про свої принципи: «По-перше, я завжди маю рацію», — каже він, — По-друге, якщо моє уявлення про реальність не збігається з реальністю, я пристосовую до себе реальність». Працює такий підхід хіба з романами на кшталт метафікційної (штибу: я розказую про те, що я розказую про те, як я розказую про те, що…) прози Ернана Діаса. І то не завжди.
Скажімо, чому рак, від якого помирає Мілдрет, за її ж ініціативи в романі Веннера став шизофренією? Річ не лише в тому, що психічні розлади були модними літературними хворобами в 1920-х, а рак почав за таку правити лише в середині 1980-х (часи, коли пише свої мемуари Айда). Тут цікавіше, либонь. Рак — гіперзахист системи: щось маркується як вороже й чуже, це чуже треба знищити, нарощується резерв для спротиву, але нищить нема що й тіло руйнує саме себе. Шизофренія, за версією Мілдрет, характеризується розладом інтелектуальних та емоційних реакцій, її мовлення й мислення розходяться по різних директоріях, вона не годна усвідомити, що переживає, і не вміє озвучувати те, що усвідомлює. Шизофренія на метафоричному рівні — про роздвоєння, про розпад системи, рак — про інтеграцію, про посилення системи (і те, і інше позитивної програми не передбачає). Мілдрет у всіх версіях своєї історії хворіє і невдовзі помирає ще до краху на Волл-стріт 1929 року (лише в одній з них вона знає про хворобу до Чорного четверга, але їй усе ще не відомо, що то смертельний вирок). Те, що відбулося з ринком, і те, що відбувається з тілом героїні, — синхронізовані процеси. Вони свідчать про вразливість системи. Але Мілдрет воліє розказати історію так, щоби вона свідчила про опірність системі.
І це вже не про тіло. А таки про гроші, ті, що з trust на кожній монетці.
Подібність того, як діє фінансовий ринок, з тим, як пишеться роман (а це, зокрема, й прагне нам показати Діас), викликає прекрасне відчуття жахливого — у класичному його визначенні: як поєднання механічного з живим. От тільки живі тут не людські долі й людські тіла, а рух капіталу. І це такий красивий ефект, який тонко відчув український перекладач — він веде історію від «Зобов’язання» до «Ф’ючерсу», а не від «Облігації» до «Майбуття», від людини до системи, а не навпаки.
Між іншим, trust — це ще й «траст», себто довірча власність, особливим тип фінансових стосунків. Щось належить засновнику, він передає це в розпорядження попечителя, а прибуток з того отримують бенефіціари. Чотири розповідачі «Довіри» саме в таких взаєминах.
Є історія Мілдрет, якою розпоряджаються Веннер і Бевл, а вигоду з того має Айда. Бо, по-перше, вона єдина в просторі роману доживає до 1980-х, а хто вижив, той і переміг. По-друге, коли Веннера ніхто не знає стараннями Бевла, а Бевла забули, бо він не залишив по собі спадкоємця і його капітал заморозили мало не на пів століття, та й історію якогось магната, який помер 1938 року, швидко заступили події Другої Світової, тоді Айда все ще ходить у статусі «живого класика». По-третє, саме вона розказуватиме зрештою їхню історію, бо записник Мілдрет Айда викрала й присвоїла.
Читайте також: «Анфілада» Олени Демір: Гаплик тобі, Марушо, захиснице знедолених
У романі є одна прохідна, але приголомшлива сцена. Коли Ендрю та Айда працюють над мемуарами, Ендрю наказує їй вигадати кілька ніжних жіночих сцен, щоби проілюструвати крихкість і відданість Мілдрет. Айда вписує в його спогади одну зі сцен з власної юності й зі своїх стосунків із батьком. І тут черговий іронічний еківок: Айда й вигадана нею Мілдрет переказують головним чоловікам своє життя за вечерею для книжки. За деякий час Ендрю цей вигаданий Айдою епізод буде їй же розказувати як реальну сценку-спогад із життя дружини. Гроші — це Бог, тобто тотальність, спроможна втілитися в безлічі речей. На всі лади цю сентенцію обіграють всі герої «Довіри». Вигадані кимсь історії, які підміняють реальність, теж кимсь вигадану — сентенція, яку вони воліють не помічати. Де є Бог, мають бути Деміурги, а на таку роль тут претендують четверо й перемагає в битві за почесне звання лише одна.
Нема Бога, окрім того, що на доларі. І лівачка-емігрантка, жінка інтелектуальної праці — деміург при богові цьому. Такі-от трастові фонди.
Довіру кожного героя в кожній версії роману зраджують батьки. Вони обіцяють своїм дітям той світ, якого ті не отримують. Батько Айди, знаючи, що вона підписала контракт про нерозголошення, викрадає чернетки рукопису, щоб дізнатися, на кого власне працює донька. Айда знаходить ті папірці в шафі батька з меморіальними речами типу привітань донечці з днем народження. Для нього ті папірці навряд важливі як джерело інформації, радше як свідчення про етап дорослішання доньки. Айда, звісно, сприймає це як зраду й віддаляється від батька. Вони ніколи не обговорюють цю історію. Часом, щоби траст працював і приносив комусь вигоду, засновник мусить передати власнику велику-велику таємницю. Або хворобу. Краще обидві речі за раз.
З багатьох складається єдине. На користь когось одного.
Під час першої зустрічі Айди й Ендрю (в офісі магната) вона підмічає, що хмарочос, який будують поруч, зіпсує вид на річку. Ендрю погоджується, але зазначає, що це нове будівництво так само належить Bevel Investments, як і та будівля, де вони перебувають зараз. Тож він просто переїде в новобуд і буде милуватися красивий краєвидом і далі. Ця розмова стає вирішальною: завдяки їй Айда отримує роботу. Одна сценка, кілька реплік. Одна з останніх реплік в нотатнику Мілдрет — міркування про суб’єктність, коли нас поглинає біль, джерелом якого є наше ж зболіле тіло, то хто тут суб’єкт — тіло, хвороба чи біль? Теж десяток слів і по всьому. І свідчення того, що Ернан Діас — таки мудрий технічний гравець у вигадці, яка міняє перспективу реальності. Обидві ці сцени-роздуми, які видаються такими банальними, що навіть кітчево, — про суб’єктність. Хто й що в цьому світі може стати гарантом реальності? (Та йой, багатство Бевлів є можливим, бо цінні папери не гарантують реальний продукт). І ні, буквального значення слова «довіра» в романі немає. Віри в чиюсь щирість-правоту тут нема й бути не може, надто бо високі ставки в цій грі на виліт за безсмертя.