Ось фрагмент її листа:
«Сьогодні мене попросили змодерувати невеличку популярну дискусію про мистецькі каталоги. Звісно, що останні кілька днів моя бульбашка рясніє від перепостів і коментарів щодо концерту на Софійській площі. А сьогодні про всяк випадок для зйомок я вирішила взяти кілька каталогів, які, на мою думку, допомогли б нам говорити. Один, який просто не могла не взяти сьогодні — це був «Бренд «Українське»». Я зрозуміла, що ціла історія про цей новий концерт, нові бренди й приховані змісти, які були описані, які були мистецькою метафорою, у якийсь дивний і трохи моторошний спосіб пролазять сьогодні. Тільки це ніякі не метафори, а дуже пряма дія. Хтось, хто дуже вдало володіє таким інструментом, просто використовує його, переписуючи сенси й символи.
Читайте також: Озирнись у гніві
Звісно, я полізла подивитися на фото концерту 24 серпня й промотала його. Мене вразило, що Софія і Михайлівська площа є знаковими місцями, для мене вони наповнюються зовсім іншими символами та філософіями від часів самої Софії і до часів Майдану. Але тепер таке враження, що, лишаючи споруди, простір намагаються заповнити зовсім іншими змістами, затираючи все, що було перед тим.
Саме «Бренд «Українське»» — це той каталог, про який сьогодні треба було б говорити».
Моя відповідь була швидка й досить імпульсивна. Я відписав, що не дивився урочистостей до Дня Незалежності в Києві. Я не читав реакцій, не читав аналізів, не читав дискусій. Відписав, що я від того дуже далекий і якщо мене сьогодні щось справді цікавить, то це розвиток ситуації в Білорусі. Водночас я зауважив, що ні виставка «Бренд «Українське»», ні її каталог не стали об’єктом глибшої рефлексії в Україні, хоча пробудили цікавість європейських дослідників мистецтва на пострадянському просторі.
Сьогодні вранці я випадково натрапив на трансляцію публічного діалогу в Українському домі в Києві під назвою «Символи. Еволюція українського наративу». Як і годиться для такого державного закладу, як Національний центр «Український дім», у розмові, а власне в презентації своїх думок, бо на розмову, на жаль, забракло часу, взяли участь представники українського культурного істеблішменту, починаючи від міністра культури, директорів кількох важливих державних культурних інституцій (Українського інституту, Українського культурного фонду, Центру Довженка) і закінчуючи незалежними менеджерами культури й відомими (брендовими) творцями. Усі казали слушні речі, привертали увагу до своїх досягнень і показували напрям, у якому варто рухатися. Та коли я спробував підсумувати запропоновані думки, то згадав про вчорашній лист, який схиляв мене «повернутися» до каталогу з виставки «Бренд «Українське»» в Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА. Я усвідомив, що уявлення БРЕНД, хоча його часто надуживають, ніколи глибоко не продумували й не засвоїли у світі української культури.
На одній із полиць, де стоять шанобливо виставлені каталоги моїх проєктів, я знайшов невеличку синьо-жовту 50-сторінкову книжечку двадцятирічної давності, яка так запала в пам’ять моїй київській знайомій. Я уважно перегорнув видання, перечитав короткі, але насичені тексти Олесі Островської, Галини Скляренко й професорки Тетяни Голіченко, а також мої кураторські пояснення. Після довгих літ я знайшов у тому невеличкому каталозі багато інтуїтивних думок, що, як з’ясувалося, резонують досі. Тоді я писав:
Читайте також: Диктатура почуттів
«Проєкт «Бренд «Українське»» — це спроба дослідити конкретний приклад, відкрито ставлячи питання про взаємозалежність таких термінів, як тотожність, самототожність, створення іміджу, бренд, автентичність, оригінальність, багатоманітність, відмінність та іншість.
Можна подивитися на виставку «Бренд «Українське»» ще з іншої перспективи: розглянути експозицію як «вправу» з «упаковування» продукту. Цього разу продукту мистецького, що й сам собою вже є формою «упаковування» ІДЕЇ. У цьому підході знову перетинаються дві ідеології, дві термінології, два світи. Світи, які ми звикли відокремлювати в наших думках і в наших серцях. Світ мистецтва і світ маркетингових технологій.
Мистецтво, яким ми його знали, повинно заперечувати цинізм, тимчасом як світ маркетингових технологій спирається на холодне, прораховане й зрештою цинічне управління людськими пристрастями та бажаннями.
Ми живемо в час постійного очікування нового, потужнішого іміджу (картини), новішого, чіпкішого слогана. У часи, коли ми спостерігаємо зникаючі хмарочоси Всесвітнього торгового центру так, ніби дивимося голлівудський фільм, а нескінченні повтори документальних кадрів, знятих з усіх можливих точок, — ніби рекламу того ж таки фільму.
Ми живемо в очікуванні нових картинок і бравурних розв’язок, коли небанальне добро перемагає банальне зло.
Чи створимо ми Бренд сам у собі і для самого себе, а чи, може, нову ТОТОЖНІСТЬ, а Бренд буде лиш її еманацією?».
Я повернувся до каталогу двадцятирічної давності, а в ньому й до моїх тогочасних інтуїтивних думок. Як кажуть, не можна двічі ступити в одну річку, але, можливо, ми ніколи з тієї річки й не виходили.