Стосунки у видавничій галузі завжди були непростими. Як демонструє досвід Лазаря Барановича, проблеми, які сьогодні здаються сучасними, — від браку фінансів і тривалого очікування публікації до недобросовісних підрядників і труднощів із розповсюдженням — постали вже в ранньомодерну добу.
Лазар Баранович прожив довге життя й бачив різну владу — Сагайдачного, Хмельницького, Мазепу. Повчився у православних і єзуїтів, побув ректором Києво-Могилянської академії, ігуменом низки монастирів, Чернігівським архієпископом і місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри. Йому доводилося ухвалювати непрості рішення, визначатися зі ставленням до ворогів, переживати облогу і йти на компроміси. Його листи засвідчують діяльну участь у різних сферах життя — політичній, церковній, освітній, видавничій. При цьому Баранович був ще й плідним автором і шукав способів побачити свої твори надрукованими.
Лазар Баранович
1663 року Баранович пише в листі до Варлаама Ясинського, який на той час керував друкарнею Печерської лаври, як він тішився отриманню частини верстки майбутнього видання своєї першої книжки проповідей «Меч духовний»: «Надіслані вами зошити підправили, підбадьорили і перед літургією на Преображення Господнє ніби переродили мене, тож я, хоч і слабую, пішов на святу літургію жвавіше, як до цього, так від перших цих спроб, ніби від ліків, поновлюються сили мої. Поспішай, ласкавий мій, і завершуй цю справу Божу, бо слово Боже дійове і десниця Господня за кожну чорну літеру готує для тебе світлі зорі… А я вже, коли надісланими тобою зошитами, наче за допомогою костурів, і підтримався дещо… Подумки, ніби на крилах, переношусь до вас і уявляю, як би я допомагав вам у друкарні. Та нехай сприяє вам ангел Господній, і чим швидше, тим приємніше, особливо для мене, в кого всі думки тільки про могилу, аби можна було так само потішитися з продовження, як я порадів з початку справи. Мені хочеться лише того, щоб читач і після смерті моєї сказав у молитві своїй: упокой, Господи, душу його, і, здається, навіть легше мені б тоді стало, коли б у книжці моїй зазначено було — амінь».
Однак за три роки книжка й досі не вийшла друком, і Баранович писав Ясинському: «Легко можете собі уявити, як засмучує мене неспішність друкарні, якщо вже послав я туди мого архідиякона. Коли б, здається, дозволяло мені здоров’я моє, то сам би наважився їхати. Але тоді усякий базікало сказав би: “Ото турок, сам приїхав підганяти нас!”… Про непоспішливість цю доходили до мене чутки й різні плітки; та для мене приємніше було б потішити очі, а не вуха. Дуже прошу вас якнайшвидше владнати справу на втіху автора й слухача, який давно очікує».
Читайте також: Про що розповідає і про що мовчить київський Музей книги
Робота над виданням тривала до літа 1666 року, і автор нетерпляче очікував на перші примірники, аби поїхати з ними на церковний собор у Москві. Нарешті почали з’являтися перші відгуки — і втішений Баранович звірявся Феодосію Софоновичу, своєму приятелю зі студентських часів, майбутньому ігумену Михайлівського монастиря: «Подарований труд мій скрізь із вдячністю приймають… Єдине бажання моє полягає в тому, аби молитвами твоєї пречесності і наступний труд мій виявився вдалим». Вирушаючи до Москви, Баранович узяв з собою ще один рукопис, сподіваючись його видати, однак не склалося: «Хотів було повернутися додому з гостинцем своєї роботи; але друкарня зайнята».
Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії
У листі 1668 року до намісника Братського монастиря в Києві Баранович згадує рукопис наступної своєї книжки — «Труби словес прововідних»: «Прошу потурбуватися про якнайшвидше завершення моєї книжки, котрупередаю насамперед училищному братству». А проте за рік він пише до Йоаникія Галятовського, свого друга й найближчого помічника, про свій відчайдушний задум: «Справа моя на порох розсипається: на “Труби” нема паперу; придумав такий хід: хочу надіслати рукописи мої до Москви і просити чесного отця Ситніановича, щоб він подбав про мене». Отож Баранович заходився втілювати ідею й написав листа до Симеона Полоцького, вихованця Києво-Могилянської академії (як і більшість кореспондентів Барановича) та організатора Слов’яно-греко-латинської академії в Москві за зразком Київської. Для надійності довелося додати запевнення в лояльності царському режимові: «Посилаю в друкарню його царської величності, найвсемилостивішого государя нашого “Труби” на свята нарочиті, з гербом його царської величності. На славу імені Господа Бога, наскільки прихильно прийняв ти… “Меч” [«Меч духовний», першу збірку проповідей Барановича. — Авт.], настільки ж поблажливо хай схилиться вухо до “Труб”…» Не маючи змоги опублікувати свій твір на Батьківщині, автор вимушено запобігав і перед царем, і перед молодшим і нищим за саном знайомим. Він використовував усі доступні аргументи, аби справа зрушила з місця: лестощі, жалощі, підкуп… Спершу: «Зараз, друже мій, я вельми кволий, але як скоро заграєш ти в мої “Труби”, то здоров’я моє поправиться і старець ще стрибатиме». А далі: «Надсилаю вам травневу, а отже, здорову полинову горілку, що її приготував давній наш братський аптекар, благочесивий ієрей; гадаю, що сподобається. Прошу, ваша пречесносте, на здоров’я ужити, а “Труби” мої охоче послухати. Не грають мої “Труби” чогось грубезного і настроювати їх довго не треба… Нема там нічого супротиву віровчення, і в думках своїх уникав суворих викриттів, які найбільше не подобаються». Додати герб московського царя було не досить — твір мав пройти цензурну комісію й бути визнаний таким, що не містить «відступницьких латинських ідей», у яких звинувачували Київське християнство.
Труби словес проповідних
У нагороду за дипломатичні послуги Лазаря Барановича у справі замирення повстання 1668 року проти московських воєвод і виборах гетьмана Дем’яна Многогрішного цар обіцяв надрукувати «Труби словес проповідних» — і окрилений надією автор пише листа патріархові Московському Йоасафу: «Государ на прохання моє наказав, щоб “Труби” мої на свята нарочиті в його царевій друкарні надруковані були під його царською опікою. Смиренно молю благословення святині твоєї, хай це діло Боже завершиться».
Паралельно з проповідями Баранович писав і вірші — польською мовою, лишаючись людиною річпосполитської культури, хоча й перебував у Чернігові, у «глибокому тилу» під московськими воєводами. Він пише Галятовському: «На вірші є у мене папір, і якщо ви зволите наперед спробувати польської друкарні, то я надіслав би їх; принаймні від надрукування мав би в скорботах моїх якусь утіху, позаяк безперервна нудьга гризе мене». Підставою для гіркоти була й суспільно-політична ситуація: в Україні тривала Руїна, за булаву змагалися гетьмани, шукаючи союзників то в Османській імперії, то в Речі Посполитій. Баранович цього не схвалював: «Дай-но Русі православній та голову неправославну , — матимеш вівцю з головою вовчою», — писав він. Тим часом московські воєводи чинили безчинства, та владика Лазар і далі вважав: цар — хороший, його лише воєводи — погані. А водночас — був рішучим противником втручання Московського патріархату в справи Київської митрополії (на знак протесту не прибув на обрання нового промосковського митрополита Київського) і виступав проти московської присутності в Україні: «Треба нам того, щоб у нас, у Малій Росії, й нога московська не постояла». Але до цих поглядів Баранович прийшов поступово, вже за гетьманування Івана Мазепи.
Читайте також: Іван Мазепа на ментальній мапі Києва
А поки, у 1669-му, Баранович писав до свого приятеля Інокентія Гізеля, архімандрита Печерського монастиря: «Посилаю “Аполлона” мого покуштувати нової Печерської польської друкарні. Гадаю, що пречесність ваша, з батьківської й братерської любові вашої до мене, як не відмовили мені в руській, так і тепер зволите не відмовити мені в польській друкарні». Друку мала передувати процедура рецензування — перевірки на відповідність церковній доктрині та відсутність єретичних ідей: «Ніколи не соромився я віддавати свої творіння на розсуд наймудріших, і нині тим же шляхом іду і, починаючи з голови, від вашої пречесності, якнайпокірніше прошу всіх київських отців ігуменів на дозвіллі переглянути мої зошити з віршами; більше очей більше й побачать, а мої з певного часу, ніби порохом прибиті, могли щось недоглядіти», — пише Баранович. Він наперед згоден і на редагування: «Якщо ж, на ваш розсуд, захоче щось викинути, то я охоче ладен підкоритися і дуже вдячний буду за вашу засторогу». В іншому листі він конкретизує, на які втручання дає згоду: «Що не відповідає вченню церкви і чого я не зумів вичитати в церковних істориків, — те хай вже за огорожу. Що недоречне, те з голови ковтонуватої з’явилося, такі ковтуни, вирізавши, — за огорожу».
Подібний заклик, тільки більш поетично висловлений, звертав він і до Феодосія Софоновича: «Прошу… пособити отцю ректору Київському в читанні зошитів моїх, аби Пегас мій, — сатир отакий, — вибіг якнайшвидше з сіверського лісу та й пущений був у світ.
А втім, коли вже ви побачите на ньому щось, чи бридкі роги, чи в самому Аполлоні не поетичні ноги, то його, як кволого, підкріпіть своїми ціпочками. Або якщо його милість отець архімандрит Печерський і ваші пречесності на дорозі мого Пегаса зустрінете щось, чи коріння, чи косогори, чи вибої, то можете вільно шмагати його канчуком критики, на ваш розсуд. Пегас цей такий, що за бажанням можна вудилами та вуздечкою загнуздати щелепи його.
У деяких місцях нападаю я на звичаї, та легенько і не різко (без “зуба”), але вже коли і цей зуб виявиться дупластий і від нього почнуть пухнути губи “Аполлона”, то, щоб не спотворити його, краще вирвати у нього цей зуб, а губу виполоскати йому в Геліконі, де поети купають своїх коней». Ще 1632 року Софроній Почаський у творі «Евхаристиріон, або Вдячність» — панегірику Петрові Могилі з нагоди річниці лаврської школи — писав про Київ як оселю муз і Аполлона, а київську школу називав Парнасом і Геліконом.
Незабаром Баранович звертається до Йоаникія Галятовського: «Пише до мене твоя пречесність, що “Аполлона” мого відклали на великий піст. Він і малого посту боїться, позаяк у нього ковтун, а ти його великим лякаєш… Прошу молитв твоєї пречесності, хай поможе Господь Бог моєму “Аполлонові” з його прочанськими ногами, хоч би й тихим кроком і хоч з допомогою костурчика, як старому, швидше вирватися з Печерської друкарні». У цьому ж листі Баранович згадує про книжку Галятовського — «Месія правдивий», котра спершу була видана у Львові польською, а потому була в черзі на видання в Печерській друкарні, в авторському перекладі книжною українською. Проте очільник Печерської друкарні Варлаам Ясинський не поспішав із виданням «Аполлонової лютні», посилаючись на завантаженість роботою, а також говорив про незрозумілість і химерність віршів архієпископа Чернігівського. Вірші Барановича справді були сповнені баракового концептизму, парадоксів та енігматичності. Тож владика Лазар скрушно пише до Ясинського, котрий вершить його долю: «У Москві “Труби [словес проповідних]” не скоро засурмлять, а там “Аполлон[ова лютня]” не грає; за нудьгою нема чим, як на теперішній тяжкий час, і меланхолію розігнати».
Він ладен і сам приїхати, та здоров’я і обов’язки служіння не дозволяють: «Й сам я не посоромився б особисто наглядати за роботою, все одно не сплю; та лихо моє, що не можу так швидко зібратися у друкарню». Ясинський пропонує розділити збірку й видати окремо вірші, а окремо — «Житія святих, оспівані Аполлоном». Автор спершу не погоджується («замість Пегаса випустити шкапу»), потім розмірковує над тим, щоб доповнити Житія додатковими текстами, та зрештою благословляє видання того, що є.
Ще один жанр, який спробував Лазар Баранович, — це полемічна література. Він відповідає на книжку єзуїта Павла Бойми «Стара віра» (Вільно, 1668), пишучи трактат «Нова міра старої віри», і надсилає свій твір Феодосію Софоновичу як знавцеві церковної історії: «Я там таврував йому (Бойму), але без насмішки, кепкував, та без шпильок. Дозволяю вашій пречесності, коли щось помітите, обрізати найгострішими ножами. Справа стосується всіх нас, а тому ніяк нам не треба мовчати, аби не сказали, що той, хто мовчить, той дав свою згоду». Водночас Баранович клопочеться про православних у Речі Посполитій і уникає надміру гострих суджень, аби не нашкодити їм. Він згоден видати текст анонімно, попри свої письменницькі амбіції. Ба більше, готовий почекати з виданням поетичної збірки, вважаючи появу полемічної відповіді православних на закиди католика більш актуальною: «Не слід було б зволікати з друкуванням цього; я і вся наша Русь воліли б краще це побачити, ніж другу частину моїх рим, а тому нехай вони й поступляться більшому».
З одного боку, Баранович пише: «Добряче слід було б його [Бойму] провчити, щоб при цьому дізнався, як то кажуть, що і в неосвіченої Русі є свій розум». А з другого — нарікає на брак перекладачів з латини, щоб переклав цитати з Бойми: «Я не перекладав, бо поспішав, а на Півночі у мене швидше можна знайти мисливця, ніж латиніста. Київ цим славиться. Оскільки це русинський Париж, то з Києва як з розумної голови, якщо не дадуть відповіді, — замовкне справа ця назавжди».
Меч духовний
Не меншим клопотом був брак паперу. Інокентій Гізель позичав Барановичу папір зі своїх запасів, у листі 1666 року він пише: «Отож на перше прохання вашої милості я, скільки можна було, виділив вам паперу, повідомивши вас, що і в мене його вельми мало, то й тепер, коли ваша милість знову його шукає… позичу на таку потребу». Баранович планував повернути позичку папером, який він хотів попросити в дарунок у царя Алєксєя, однак це втілити не вдалося.
Не краще було і в Москві: хоч цар дав згоду на видання «Труб словес проповідних», друк затримувався — чи то через упередження щодо українського автора, чи через брак паперу, чи через завантаженість друкарні (у 1668–69 роках тривала робота над 13-ма виданнями; у друкарні було 12 верстатів, і, наприклад, такі книжки, як «Тріодь цвітна», друкували понад сім місяців на чотирьох верстатах). Отож Баранович нарікає: «Я вельми сумую і боюсь, щоб наперед, як “Труби” мої засурмлять, не засурмили б наді мною кволим». Жодна народна мудрість не втішає його: «Я хочу, щоб моя справа летіла, а для лінивого сказано: тихше їдеш, далі будеш; та вже й так досить відпочили».
Зрештою Печерський архімандрит Інокентій Гізель уповноважив колишнього учня Барановича, лаврського проповідника Антонія Радивиловського сповістити, що автор може викупити наклад «Аполлонової лютні» за новою ціною — по 15 (замість колишніх 10) золотих за друкований аркуш. Листування з цієї нагоди перетворюється на демонстрацію красномовства. Баранович пише: «Прозовий стиль листа викликає захват у пов’язаного Аполлона і перетворює його самого на Ціцерона. Пречесність твоя вимагає, аби до числа 10 додати 5; бо хто має 10, той має двічі по 5, і кажеш, що таким чином будуть виконані десять заповідей і згадані п’ять ран.
Десять заповідей вчать: не убий, отже, забороняють і згадувати про ті рани, що ними вбивають, а якщо згадувати п’ять ран, то в десяти ми можемо удвічі пригадати. Згадуванням ран рани роз’ятрюються, коли вони довго не заживають.
В інших друкарнях платять від аркуша по шість золотих і не применшують їх, а тут ціла категорія, — є суттєве, є й випадкове; у Аполлона дев’ять муз, а сам він десятий, внаслідок чого він має бути визначений десятковим числом.
Через те, що наша Русь здавна не любить збільшування (на прикладі: і від Сина [догмат про походження Святого Духа, предмет полеміки з католиками. — Авт.]), то і я, як старий русин, не люблю цього збільшення від пречесності твоєї, як від сина».
Зрештою від богословської символіки Баранович переходить до життєвої прагматики: «У наших краях було криваве тиснення, яке насправді більше, ніж 5 ран заподіяло, — ледве самі з душею в тілі залишилися, а моральний дух, з волі і з неволі, мусили втратити. Вогонь і меч наробили у нас такого, що і земля не оброблена й спустошена; отже, подумати треба й про чужу біду, й зайвого не брати».
Автор розмірковує над долею своїх творінь: «Бідність моя була така, що не вистачало сили на те, щоб голос “Труб” моїх почути з друкарні Печерської; треба було заграти думу про папір, а тому я й пустив їх на чужий папір [московський. — Авт.]. Бог знає, коли вони засурмлять. Я радше сподівався на Аполлона, але й він пливе не дуже; Гелікон скрижанів; думаю, хоч це й неприємно, чекати несамохіть літа…» Баранович вражений і розчарований: «Благословення моє посилаю, та, по щирості, я із жалем висловив це пером. Уже сподівався читати “Аполлона”, а за нього ще торгуються, начебто за якогось коростяного коня на базарі».
1671 року Інокентій Гізель написав власний полемічний текст «Про істинну віру» і пропонував видати його анонімно під однією обкладинкою з «Новою мірою старої віри» Барановича, проте той ввічливо, але рішуче відмовився: «Я ніяк не можу труд пречесності твоєї з’єднати. Коли б це була частина, то можна було б і приєднати, але таке чудове, повне творіння, по всій справедливості достойне і праведне, пристойно і для церкви корисно видати в світ у власному вигляді його. Але нехай спочатку йде моє, як слабкіше, бо й природа починає з менш досконалого й поступово сягає досконалішого, — зоря передує сонцю… Моя праця — щеня проти лева, але хай і воно дзявкає на супостата, а потім зареве лев, а між тим Бог засурмить моїми, чи паче своїми “Трубами”».
Того-таки 1671 року нарешті вийшла польськомовна збірка поезій Барановича «Аполлонова лютня», але він не довго тішився — необхідно було подбати про розповсюдження накладу: «Задоволення моє… закінчується. Тепер починається клопіт». А тут ще й інша проблема: Гізель як керівник Печерської друкарні спершу пустив у роботу свій полемічний трактат, а не працю Барановича, хоч як той просив. «Я вже набрид зі своїми дровами так, що ні обтесати їх, ні побудувати з них щось ніхто вже не хоче, у крайньому разі згодяться на зиму в пічку. А сам їх ліпше тесати не можу, побоюючись, щоб у гноєточиві очі не залетіла тріска», — бідкається Баранович про свою творчість.
Він волів би прискорити видавничий процес і 1671 року пише Гізелю: «Ото лихо, що жнива в нас щедрі, а збирачів мало», — маючи на увазі виробничі потужності Печерської друкарні, де не встигають редагувати і друкувати все необхідне.
До слова, візуальним оформленням автор також мав опікуватися самотужки: у листі 1673 року до Варлаама Ясинського Баранович детально описує велику форту (титульний аркуш із гравюрою) до книжки «Труби словес проповідних» — які деталі мають бути зображені і що мають означати. Після складання книжки видавці почали вимагати у автора кліше заставок і кінцівок, виготовлення яких він також узяв на себе. Потреба занурюватися ще й у ці технологічні процеси виявилася чималим клопотом для Чернігівського архієпископа. Дощечки мав вирізьбити Семен Ялинський, але він не вклався в домовлений термін: «Отак мені послугував п. Семен; він нещасною своєю друкарнею в домовину мене покладе», — нарікає Баранович у листі до Михайла Лежайського — архімандрита Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському.
Лазар Баранович стільки натерпівся від видавців, що зрештою вирішує взяти справу в свої руки і 1674 року засновує друкарню в Спасо-Преображенському монастирі в Новгороді-Сіверському. Для цього він відряджає Семена Ялинського до Вільна вчитися друкарській майстерності. Друкарня проіснувала лише п’ять років і постраждала від пожежі, однак встигла чимало. Нині відомо про щонайменше 21 видання, і це не лише твори Барановича, а й проповіді Галятовського, збірка чудес Діви Марії в упорядкуванні Димитрія Туптала, польськомовний вірш Олександра Бучинського-Яскольда про турецьку облогу Чигирина.
Лазар Баранович «Труби словес проповідних» Друкарня Києво-Печерської лаври
1679 року Баранович переніс друкарню у Троїцький монастир у Чернігові, продовживши друкарську справу Кирила Транквіліона-Ставровецького. До того ж запрацювала власна папірня, аби більше не доводилося позичати паперу в московського царя. Кадрову проблему було вирішити найтяжче. 1684 року Баранович пише в листі до Варлаама Ясинського: «Моя друкарня заледве животіє. Горе мені! Не знайду людини вдатної, а сам щодень слабну». А згодом, звертаючись до гетьмана Івана Мазепи, нарікає на свого компаньйона Семена Ялинського, котрий не виправдав його очікувань: «Причина ж усунення його з друкарні така, що він ремеслу друкарському вчився недбало й жужмом, доходив до секретів справи либонь на практиці, у відливанні літер заподіяв нам чималу шкоду, бо не міг добре приготувати сплав металу і, відливши абетку й надрукувавши одну книжку, одразу наново переплавлював літери із значним для нас збитком. А що друкував не перелитими літерами в Чернігові — псалтирі, шестиденки й малі молитовники — тим він відвернув людей від друкарні, бо ніхто не хотів навіть дивитися на такий кепський друк. До того ж він не вмів готувати гарну друкарську фарбу, через що на деяких книжках можна було стерти чорнило рукою».
Зрештою за життя Барановича в Чернігівській друкарні було надруковано близько сорока назв книжок — окрім його власних, твори Йоаникія Галятовського, Димитрія Туптала, Стефана Яворського, Івана Орновського, Лаврентія Крщоновича. До роботи долучалися провідні тогочасні гравери. Чернігівська друкарня лишалась єдиною на Лівобережній Україні й видавала інтелектуальні тексти, що сформували смаки та погляди української еліти і заклали підвалини «проєкту Мазепи».