У Тегерані не приховують ані наміру поширювати вплив за кордон, ані явного успіху в цьому. Тоді як Заходу і його союзникам-сунітам відверто бракує ентузіазму, особливо у боротьбі проти «Ісламської держави» («ІД»), Іран може заслужено похвалитися контролем над трьома арабськими столицями: Багдадом, Дамаском і Бейрутом.
Від минулого тижня до них можна додати й четверту – столицю Ємену Сану, де 20 січня шиїтські повстанці-хуті захопили президентський палац. На думку офіційних представників США й Саудівської Аравії, ополченців підтримують іранці, щоправда, про людське око останні це заперечують (хоч і хваляться у приватних розмовах).
Переворот у Ємені відбувся невдовзі по тому, як під час нальоту ізраїльських безпілотників на сирійському боці кордону в районі Голанських висот загинуло шестеро бойовиків «Хезболли» – ліванської шиїтської воєнізованої організації, яку підтримує Іран. Лише за кілька днів до того вона заперечувала наявність там своїх бійців. Іще дивовижніше, що серед полеглих виявився іранський генерал Могаммад Алі Аллагдаді. Судячи з його присутності, Тегеран намагався закріпитись у районі, що з-під контролю сирійської влади перейшов до рук повстанців, із якими в Ізраїлю, схоже, доволі приязні відносини. Критиків непокоїть те, що Іран домінує на теренах від Середземного моря до Родючого Півмісяця й Аденської затоки.
Найбільше Тегеран виграв від політики США, коли вони після терактів 11 вересня 2001 року усунули ворожі йому режими в Іраку й Афганістані. Він продовжував розширення своєї зони впливу навіть по хвилі сунітських заворушень, яка, почавшись у 2011 році, мала б ослабити вплив його шиїтського режиму. Але спецпідрозділ «Кудс», іранське крило Корпусу вартових Ісламської революції, відповідальне за операції за межами країни, користає з нестабільності в регіоні. Його тактика включає політичні вбивства й теракти за кордоном, а також постачання зброї та підготовку бойовиків, які можуть прислужитись інтересам Ірану. «Іранці вміють користуватися хаосом», – каже Шимон Шапіра, відставний військовий, який нині працює в аналітичному Центрі громадських справ у Єрусалимі.
Поява «ІД», сунітсько-джихадистського руху в Іраку й Сирії, лише зміцнила позиції Ірану. У серпні в Іраку вигнали Нурі аль-Малікі, колишнього прем’єр-міністра й союзника Тегерана, відтак американські сили повернулися туди, щоб урятувати країну від «ІД». Але чимало слави за це відхопив собі Іран. Тамтешні чиновники хваляться, що Америка здійснює повітряні удари саме з території їхньої країни. Іранські та іракські політики говорять про те, що Багдад не постраждав і уряд залишається на місці тільки завдяки кільцю оборонних укріплень, зведених навколо міста Касемом Сулеймані, командувачем «Кудса»; дехто називає його «Супермані».
Сирія ще більше підпала під вплив Ірану. Там, де батько нинішнього президента Гафез Асад тримав Тегеран на відстані простягнутої руки, його син, за словами одного генерала-перекинчика, «продав Сирію іранцям». Башар Асад не може обійтися без тегеранських грошей, консультацій та підготовки для своїх бойовиків. А в Лівані збройні формування «Хезболли» конкурують із армією і підтримують хиткий військовий баланс з Ізраїлем.
Не жартома, а всерйоз
Зростання впливу Ірану непокоїть Саудівську Аравію і США. Саудити багаті, але здебільшого неефективні, тоді як американці небалакучі й часто небажані чужинці. І поки Ер-Ріяд будує 600-мильну стіну вздовж кордону з Іраком, щоб не пропустити на свої землі терористів «ІД», Іран заходить на територію останнього й підтримує шиїтських бойовиків.
Але вплив Ірану має свої межі. Можливо, одним із мотивів ізраїльського удару на Голанських висотах було викрити таємну діяльність Тегерана в момент, коли США ось-ось домовляться з ним про ядерну програму. Схоже, намагаючись заспокоїти розгніваних, представники Ізраїлю згодом заявили, що не знали про присутність там іранського генерала. Але бойовики «Хезболли» на півдні Лівану пригрозили відплатою – можливо, у вигляді партизанських рейдів на ізраїльському кордоні.
Проте Іран, швидше за все, не витримав би значної ескалації або відкритої конфронтації. За підрахунками, на допомогу сирійського режимові пішли мільярди доларів, і таке країна вже навряд чи може собі дозволити, особливо з огляду на падіння ціни нафти й важкі наслідки західних санкцій. Експорт іранського чорного золота зараз не сягає і половини того рівня, що був до санкцій (2,5 млн барелів за день). Дехто в Лівані каже, що щедрість Ірану до «Хезболли» закінчилася.
Іранську владу непокоїть посилення «ІД» по сусідству, на території Іраку. Але почасти сунітський екстремізм – це результат дій самого-таки Тегерана. Сирійський президент Башар Асад цілеспрямовано намагався знищити поміркованих повстанців і розпалити екстремізм, щоб показати себе єдиною опорою боротьби з джихадистами. Відраза до жорстокості режиму Дамаска призвела до того, що палестинський ісламістський рух ХАМАС дистанціювався від його іранських прибічників.
Крім того, серед шиїтів – союзників Тегерана глибшає розкол. Свавілля бойовиків, які є прихильниками цієї конфесії і яких підтримує Іран, в Іраку підриває спроби Багдада завоювати симпатії сунітських племен, сприяння яких необхідне, щоб протидіяти «ІД». А «Хезболла» втратила авторитет у мусульманському світі, відійшовши від своєї основної мети – опору Ізраїлеві, й натомість воює, щоб допомогти Асаду зберегти владу.
Окрім того, її втручання шкодить ініціативам президента Ірану Гасана Ругані та його міністра закордонних справ Могаммада Джавада Заріфа, котрі хочуть, аби їхню державу сприймали як нормальну, для чого спершу слід домовитися зі США та іншими західними сторонами щодо ядерної програми. Дехто на Заході вважає, що ядерна угода може стати частиною великої домовленості, яка послужила б стабілізації на Близькому Сході. Проте ймовірніше, Іран просто забуде про неї і продовжуватиме свій нинішній курс у регіоні. І справді, він уже натякає на таку перспективу.
Декотрі високопосадовці Тегерана, які вважають, що Саудівська Аравія відмовилася обмежувати видобуток нафти, щоб ослабити їхню країну, говорять про можливість посіяти розбрат серед пригніченої шиїтської меншини на її сході. «Не те щоб ми хотіли завдати там прикрощів, – каже політичний радник аятоли Алі Хаменеї, верховного лідера Ірану. – Але ми дали зрозуміти, що при бажанні можемо дістати такі самі переваги на берегах Перської затоки, як і в Іраку чи Афганістані».
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com