Знову з жахом чекаю на ці дні. Не вірю, що буде якось інакше, ніж у попередні роки. Може, хіба порідшають колони людей, які пережили війну. Про них не згадували цілий рік – вони нікому не потрібні, але в ці дні…
Може, досить жирувати на трагедії, принаймні двох поколінь? Досить заробляти політичні рейтинги, нацьковуючи ветеранів ВВВ на ветеранів УПА й навпаки, та як заклинання повторювати в різних контекстах слово «примирення». Пожалійте їх. Всіх. Просто пожалійте. Єдине, що може зробити влада для всіх ветеранів – забезпечити їм достойну старість.
І не треба торочити брехню про примирення в Іспанії. Нема й не може бути ніякого примирення. Ніколи ветеран-республіканець не зайде в кав’ярню, де збираються ветерани-франкісти. І до сих пір вже онуки тих, хто були по різні боки фронту, уникають спілкування. Тихо, не демонстративно, але уникають.
Майже 700 років тому почав писати свою «Божественну комедію» учасник кровопролитної братовбивчої війни у Флоренції Данте Аліґ’єрі. Мрійник і містик, людина гострих, складних і сильних політичних пристрастей. Чи багато людей в Італії сьогодні знають, до якої партії, гвельфів чи гібеллінів, належав
Данте? Думаю, що ні. Але навіть якщо хтось і знає, воно йому не болить, бо минуло 700 років. Може нам поталанить, і в нас це станеться швидше. А поки що боляче. Всім боляче. Може, хіба крім наших цинічних політиків.
З кожним роком невблаганно меншає ветеранів УПА і ВВВ. Тож давайте винесемо за дужки їхні такі різні правди, їхній вибір, якого, насправді, швидше за все, в них і не було. Вони вже дуже старі та немічні. Вони вже немов діти, які потребують нашого захисту, нашого співчуття, нашої поваги. Поваги хоча б за те, що не ухилилися, коли Історія постукала в їхні двері.
Мій далекий родич, ветеран ВВВ, нагороджений двома орденами Червоного прапора й орденом Червоної зірки, комуніст і заслужений чекіст, який до 1967 року служив на Західній Україні, розповідав, що упівці ніколи не здавалися живими й додав, «якби ми воювали, як бандерівці, німці не дійшли б до Москви». А інший ветеран ВВВ, чудовий радянський поет Давід Самойлов, кулеметник і комсорг розвідроти, кавалер орденів Червоної зірки та Вітчизняної війни І ступеня, лауреат Державної премії СРСР, вірш якого «Сороковые, роковые» звучав чи не на всіх офіційних урочистостях, присвячених Дню Перемоги, ще у 1946 році написав:
БАНДИТКА
Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
Смотрела гордо и сердито.
Платок от боли закусила.
Потом сказала: «Слушай, хлопец,
Я все равно от пули сгину.
Дай перед тем, как будешь хлопать,
Дай поглядеть на Украину.
На Украине кони скачут
Под стягом с именем Бандеры.
На Украине ружья прячут,
На Украине ищут веры.
Кипит зеленая горилка
В белёных хатах под Березно,
И пьяным москалям с ухмылкой
В затылки тычутся обрезы.
Пора пограбить печенегам!
Пора поплакать русским бабам!
Довольно украинским хлебом
Кормиться москалям и швабам!
Им не жиреть на нашем сале
И нашей водкой не обпиться!
Еще не начисто вписали
Хохлов в Россию летописцы!
Пускай уздечкой, как монистом,
Позвякает бульбаш по полю!
Нехай як хочут коммунисты
В своей Руси будуют волю…
Придуманы колхозы ими
Для ротозея и растяпы.
Нам все равно на Украине,
НКВД или гестапо».
И я сказал: «Пошли, гадюка,
Получишь то, что заслужила.
Не ты ль вчера ножом без звука
Дружка навеки уложила.
Таких, как ты, полно по свету,
Таких, как он, на свете мало.
Так помирать тебе в кювете,
Не ожидая трибунала».
Мы шли. А поле было дико.
В дубраве птица голосила.
Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.