Тиждень поспілкувався з кандидаткою біологічних наук, керівницею проєктів R&D Kernel, старшою науковою співробітницею Інституту проблем безпеки АЕС НАН України Катериною Шавановою. Разом з колегою Оленою Паренюк вона є авторкою книжки «Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі».
З дослідницею Катериною Шаваною говорили про наслідки чорнобильської катастрофи та умови, за яких їх можна було уникнути, нинішній стан зони відчуження, російський ядерний шантаж та майбутнє найбільшої атомної станції — нині окупованої ЗАЕС.
— У квітні 1986 року будь-які новини, згадки про чорнобильську катастрофу замовчували. А найгірше, що за несвоєчасну реакцію на ті події своїм життям заплатили люди. Якби керівництво СРСР, замість того щоб замовчувати, вчасно відреагувало на перші новини про вибух на ЧАЕС, чи могли б уникнути таких катастрофічних наслідків?
— Почну з того, що галузь радіаційної безпеки — одна з небагатьох, де уроки минулого дійсно вивчають. Можемо сміливо сказати, що наслідки Чорнобиля вивчили, а також використали їх, коли ліквідовували аварію на Фукусімі.
Мабуть, одна з найголовніших наших помилок — забагато ліквідаторів. Ніхто не знав, як робити правильно, і в нас ліквідаторів налічували сотні тисяч людей. А у Фукусімі їх було тільки 52 людини. І цього виявилося достатньо. До того ж у них розплавленими були три блоки, а не один, як у нас.
Алея покинутих сіл у Меморіальному комплексі «Зірка Полин»
Не варто тепер розбирати, хто винен в аварії на ЧАЕС. Маємо значно складнішу комплексну причину: в СРСР замовчували будь-які аварії, замість того щоб детально дослідити, розібратися, вивчити ті уроки й застосувати знання в інших схожих випадках. Наприклад, сьогодні маємо прогностичні й непрогностичні аварії. Перші — це аварії, які, у принципі, можна передбачити, а отже, можна вже заздалегідь скласти алгоритм дій. Для Чорнобиля ми, на жаль, не мали такого алгоритму. Ба більше, уже пізніше виявилося, що й до Чорнобиля в СРСР аварії на такого типу реакторах були, наприклад, у Ленінграді (Санкт-Петербурзі). Аварії також бували і на атомному флоті, врахуйте те, що реактор у Чорнобилі переробили та доопрацювали з атомного підводного човна. Якби це обговорювали, то певні проблеми можна було б передбачити, а наслідки чорнобильської катастрофи були б не такого масштабу.
Треба розуміти, що рівень тяжкості наслідків будь-якої аварії залежить від того, наскільки швидко ми можемо приступити до її ліквідації. Це ключова думка, яку я постійно повторюю.
Наприклад, якби калій йодид роздали вчасно, то вдалося б значно зменшити рівень захворюваності дітей і підлітків на рак щитоподібної залози. Оскільки цього не зробили, маємо відповідні наслідки.
— Зрештою, живемо в час, коли питання приймати / не приймати калій йодид знову актуальне.
— Сьогодні, навпаки, маємо якусь неадекватну комунікацію: сиплються повідомлення від того, що приймати треба всім або ж узагалі нікому. Водночас, наприклад, людям за сорок вживати калій йодид дійсно не треба, це пов’язано з функціонуванням щитоподібної залози.
Ще восени 2022-го мала розмову з представницею ВООЗ. «Розумієте, коли ваше міністерство надсилає у ВООЗ запит на сорок мільйонів доз калій йодиду, у нас виникають питання, бо в Україні немає населення сорок мільйонів», — казала вона. У нас кілька мільйонів виїхали через війну, кілька мільйонів старші за сорок років, норма для дітей узагалі пів таблетки, а військовикам на той момент «Дарниця» подарувала п’ять мільйонів доз, тому про які сорок мільйонів доз може йтися. Але так, у нас є ядерні енергоблоки й навіжений сусід, тож нині тримати поруч, наприклад у гаманці, таблетку калію йодиду — це базова потреба, а не паніка. Це так само, як уміти накладати турнікет і знати основи такмеду.
Утім, людям треба пояснити, навіщо нам той калій йодид і як ще можна захиститися. Адже він захищає лише щитоподібну залозу. Загалом є такі постулати захисту від іонізуючого випромінювання:
- відстань — що далі ви, то краще;
- бар’єр— дві стіни, якщо маєте можливість сховатися в бомбосховищі чи підвалі й пробути там щонайменше добу, це вже добре. Це час напіврозпаду ізотопів. Загалом з кожною годиною концентрація речовин радіації зменшуватиметься.
— Який реальний стан зони відчуження нині? Чи можливо там проводити дослідження?
— Дуже складно. Це мілітаризована зона. Наші лабораторії зруйновані, звісно, закордонні партнери допомагають, але того не достатньо.
Якщо раніше ти приїжджав, відбирав зразки і їхав, то тепер треба проїхати кілька блокпостів, а потім ще й наші радіаційні. Дуже багато замінованих територій. Раніше жартували, що головна людина в Чорнобилі — це дозиметрист, який мусить прийти й усе поміряти, а після того можна безпечно собі йти. Тепер додався ще сапер, бо треба розміновувати ці території. Але ж ми розуміємо, що розміновувати природний заповідник не пріоритет. І навпаки, його ще доміновують, бо це кордон. До двох кілометрів прикордонної території, які виведені зі складу заповідника, ми взагалі не маємо доступу.
Пам’ятник «Ангел Чорнобиля, що сурмить» на території меморіального комплексу “Зірка Полинь” у Чорнобилі
— Які ще проблеми?
— Не секрет, що українській науці погано давно. Чому, власне, на момент вторгнення було так мало науковців у Чорнобилі? У нас просто не було опалення. Це дуже дорого, а тому більшість людей працювали віддалено. Там залишалася невелика група людей, які займалися моніторингом. Після перших вибухів заступник директора інституту, який воював ще за часів АТО, вивіз цих людей двома машинами, а сам пішов на війну. То де наші вчені? Ось, старший лейтенант ТрО, кандидат наук уже понад три роки служить не в Чорнобилі. Він нам дуже потрібен, але і війську він потрібен. Науковців залишилося небагато. Фінансування стало ще меншим, бо раніше гроші привозили іноземці, а тепер своїх дослідників більшість країн світу не відпускає в Україну через воєнні ризики. Наші колеги — японці дуже хочуть приїхати, але в них пряма заборона від міністерства на такі візити. Нам кажуть, мовляв, «фінансування буде, але приїжджайте працювати до нас», а нам не треба до них, нам треба бути тут.
Єдині дослідження, які нині продовжуємо, — моніторингові. На станції постійно відбираємо зразки, моніторимо повітря, воду тощо. Ті ж досліди з бактеріями ми не можемо продовжувати, немає базових зручностей, як-от світло чи опалення.
— Наскільки небезпечна ситуація на ЗАЕС, яка нині під контролем російських військ?
— Попри те що викиду радіації, на щастя, немає, нинішня ситуація на ЗАЕС — уже аварія! Жоден із «семи стовпів» або основоположних принципів ядерної безпеки, розроблених МАГАТЕ, не працює. Точно класифікувати рівень аварії та говорити про ймовірні сценарії важко, поки Україна не має доступу до станції.
«Сім стовпів ядерної безпеки», розроблених МАГАТЕ – експонат, представлений на виставці, присвяченій річниці чорнобильської трагедії.
Найбільша паніка в публічному просторі довкола ЗАЕС почалася, коли там нарешті вимкнули реактори. Виявилося, що вони працювали ще пів року з початку повномасштабного вторгнення. Чому? Нова хвиля паніки — підрив Каховської ГЕС. Але на той момент реактори на ЗАЕС не працювали вже рік, не було активного розпаду, а тому ядерного вибуху також бути не могло.
І тут знову повертаємося до потреби засвоювати уроки минулого. У Запоріжжі, наприклад, енергоблоки побудовані так, що реактор накритий контейментом. У Чорнобилі такого не було. Тому аварія на ЗАЕС ніколи не буде такою, як аварія на ЧАЕС, у будь-якому разі це інший тип аварії.
Інша історія з Фукусімою. Начебто все побудували за вимогами, але аварія сталася через природну катастрофу — цунамі та землетрус. Тоді постраждали дизель-генератори: їх просто залило водою і вони не змогли підтримувати систему охолодження. Після цього в усьому світі АЕС, зокрема й ЗАЕС, пройшли переатестацію на стійкість до цунамі. Як наслідок, збільшили кількість генераторів, їх встановлюють на спеціальних високих платформах і вони загалом стали потужнішими. Треба зауважити, що на Запорізькій АЕС ці генератори спрацьовували вісім чи дев’ять разів. Тобто коли живлення ЗАЕС припинялося, спрацьовували дизель-генератори.
— Нині на станції залишаються українці, які обслуговують її. Водночас сама станція замінована. На вашу думку, чому ворог так швидко зміг зайти на ЗАЕС?
— Тепер чітко розуміємо, що об’єкти ядерного паливного циклу можуть стати метою бойових дій. Мусимо зробити протоколи дій персоналу, наприклад коли працівники бачать військові угруповання. Треба чітко прописати, коли варто вимикати реактори, скільки персоналу має залишатися на станції, хто відповідає за документи тощо. На жаль, на початку повномасштабного вторгнення цього не було. Працівники діяли на свій страх і розсуд: або брати сім’ю і тікати, або залишатися і контролювати роботу станції та піклуватися про ядерну безпеку. Маю багато запитань до «Енергоатома», бо керівництво на початку війни втекло з Києва чи то в Хмельницьку, чи в Тернопільську область. Атомна електростанція захищалася сама. Наскільки в нас віддані люди працюють на станціях, настільки ж багато запитань є до «Енергоатома» з їхніми ідеями на кшталт «а давайте під час війни побудуємо ще два енергоблоки». Серйозно? Коли всі координати відомі, ми свідомо будемо закопувати мільярди, щоб туди прилетіла ракета? Я руками й ногами за атомну енергетику, але є такі поняття, як маневрова та базова генерації. Атомна енергетика — базова. Сьогодні нам треба розвивати маневрову генерацію, яка буде швидко відновлюватися в разі обстрілів.
— Коли ЗАЕС повернеться під контроль України?
— Найімовірніше, цю станцію вже ніколи не використовуватимуть. Реактори мають свій термін експлуатації, який насправді добігає кінця. У нормальних умовах фахівці, зокрема нашого інституту, їздять і подовжують терміни використання, якщо все нормально. Але вже три роки ніхто нічого не перевіряв. Станцію, фактично, нормально не ремонтують. Станція замінована, а коли її звільнять, то спершу доведеться все розмінувати. А це величезні території. Та й Каховське водосховище вже не охолоджуватиме реакторів. Станція нефункціональна.
— Якщо станція вже не запустить роботу, там усе одно залишиться працювати персонал. Які подальші дії?
— Загалом у світі ми вже доходимо до часу, коли перші атомні електростанції треба виводити з використання. Є концепція «зелена галявинка». Тобто ти мусиш усе розібрати, витягнути паливо, віднести його в сховище. А все, що залишиться зверху, треба знову перевикористовувати. У Японії, наприклад, деякі атомні електростанції використовують як музеї. Це непросте питання, але тут треба починати з основ — освіти. Насправді нам бракує інженерів, тільки порахуйте середній вік науковців у Чорнобилі…
Крім того, нам би варто було запозичувати японський досвід — досвід просвіти. Вони налагодили комунікацію з громадами, роблять музеї, зустрічаються зі школярами, готують фахівців з Radiation Preparedness, умовно кажучи, готують медиків, які в умовах радіаційного забруднення надаватимуть допомогу. Натомість ми в Україні маємо Війська радіаційного, хімічного та біологічного захисту, є Інститут ядерних досліджень, але в нас немає єдиної інфраструктури, єдиної організації, яка об’єднувала б це все й ухвалювала рішення. У нас на телебачення на початку повномасштабного вторгнення запрошували коментувати питання ядерної безпеки країни власника «Чорнобиль тур». Серйозно? Нам потрібна якісна комунікація та повага до досвіду.
Фото: ДСНС України
— Росія щоразу вдається до ядерного шантажу, наприклад запускає максимально низько ракети чи дрони, а нещодавно всіх нас сколихнула новина про влучання дрона в укриття четвертого енергоблока ЧАЕС. Яка там нині ситуація?
— Це взагалі окрема історія. Три роки все, що летить на Київ, летить через Чорнобильську зону, та й російські війська звідти заходили. І те, що це тільки перший раз за три роки прилетіло, диво. Може, варто було б за ці роки хоч захисні сітки поставити? Але цього, на жаль, не зробили. Тепер споруда, зведення якої коштувало мільярди, яку будували понад сорок країн світу, не функціональна, адже розгерметизована. Загалом ця арка називається Новий безпечний конфайнмент. Її будували, щоб почати розбирати об’єкт укриття, якому наступного року буде сорок років. Ось ця арка захищала укриття від впливу довкілля. Планувалося, що із цього року почнуть розбирати старе укриття й нормально утилізувати ядерне паливо, яке залишилося, адже 1986-го в повітря піднялося лише 4 %, а 96 % палива залишилось усередині.
— Який вихід нині?
— Я співпрацюю з Інститутом проблем безпеки АЕС. Якось у розмові досвідчений завідувач відділення ядерної та радіаційної безпеки Віктор Олександрович Краснов сказав: «Це неприємно? Неприємно. Що робити будемо? Будували ми її вперше у світі, ну й ремонтувати будемо вперше».
Тепер розробляють технічне завдання, є виділені кошти, залучено багато організацій, залишається тільки придумати, як полагодити. Там не просто дирка в арці, там пошкоджена система кранів. Але переживати, що рознесеться радіоактивний пил, чи вигадувати якісь ще найгірші сценарії не варто.
— Чи є хоч найменша можливість, що в Чорнобилі відновиться повноцінне життя?
— А навіщо? Що там робити людям? Свого часу побудували атомну електростанцію, біля неї побудували Прип’ять, заселили людьми. Ну й усе.
Загалом це все робилося штучно. Чим, наприклад, відрізняється Чорнобиль від Фукусіми? Фукусіма вибрала шлях повернення. У них ця зона називається зоною евакуації. А в нас — зона відчуження. Японці однозначно знали, що будуть повертатися, бо Японія маленька, територій бракує, а Фукусіма — це дуже важливий сільськогосподарський регіон. Відповідно, вони очищували землю, знімали верхній її шар, відбудовували будинки. Тобто мова не лише про радіоактивне очищення.
Україна обрала шлях створення заповідника. Для нас це хороший шлях, тому що, наприклад, нам бракує заповідних територій. Ми йдемо в Євросоюз, а в них є рекомендації, скільки має бути відсотків заповідників. Чорнобильський заповідник насправді ж у кілька разів більший, ніж «Асканія-Нова».
— Чи безпечно в Чорнобилі? До війни були дуже популярні екскурсії.
— Почнімо з того, що в Чорнобилі забруднення нерівномірне. Певні озера й ставки дуже забруднені, але є і чисті. Для туристів розробляли спеціальні маршрути. Насправді ми туристів недолюблювали, вони, бувало, заважали працювати, бо весь час намагалися відбитися від усіх і знайти щось цікаве. Але треба розуміти, що й до початку повномасштабного вторгнення найбільш небезпечною в Чорнобилі була не радіація, а те, що руйнуються будинки. Там також стоїть стара дуже забруднена техніка, але вона огороджена. А Рудий ліс — це загалом такі вириті канали, у які насипали пісок і закопували дерева, які взяли на себе найбільшу дозу радіації. Зрозуміло, що туди не треба ходити. Але й окопи росіяни рили не там. Так, нам хочеться створити легенду, що наша земля нас захищає і вбиває ворога, але ось цей вкид про опромінення бійців ворожої армії дуже вдарив по наших військовиках. Ми ж маємо розуміти, що там перебувають українські бійці, яким часом також треба копати окопи. А ми виглядаємо щонайменше не фахово, коли вже весь світ знає, що насправді рівень радіації не підвищений, а ми вигадуємо нові легенди про опромінення ворога.