— Вони лише обіцяють. Жебрівський клявся допомогти грошима й відремонтувати дах будинку. Це було кілька місяців тому. Як розумієш, досі тієї допомоги ніхто не бачив. А власних коштів на ремонт не маємо. І так живе половина Семенівки, — розповідає жіночка в придорожньому кафе, протираючи рушником посуд.
Буремного 2014-го цю будівлю до фундаменту рознесло мінами, а в саме приміщення «запаркувався» здоровезний КрАЗ. Нині про це вже мало що нагадує. Кафе відновилося й почало роботу кілька тижнів тому. Власник переконує, що ремонтували власним коштом, бо ж влада і Слов’янська, і області обіцяла допомогти фінансово, наче й гроші виділили, але ніхто не знає, куди вони поділися.
— Ми ж не проти України, — про всяк випадок додає жіночка, — просто вже не обіцяли б тих нещасних грошей, якщо допомагати не збираються. Ми й не сподівалися б на них. На годиннику майже восьма, робочий день закінчується.
Не сказати, що за два літа в місті щось аж надто радикально змінилося. Так, із центральної площі зник Лєнін. І якщо торік про присутність кам’яного вождя пролетаріату нагадувала груда уламків, то цього літа не лишилося навіть і їх. На протилежному від спорожнілого постаменту боці площі на повну працюють фонтани, у які раз по раз намагаються залізти діти. Під ліхтарями, де вечорами 2014-го збиралися місцеві підзарядити техніку (чи не єдине місце, де була електрика), вже сидять бадьорі чоловіки, які здають щасливим батькам на прокат маленькі автомобільчики. Щоб діти каталися. Навпроти них монтують невеличку сцену, очевидно, готуються до Дня звільнення міста. Проте місцеві наче й не звертають на неї уваги. Крокують собі повз неї у власних справах, шугаючи голубів. Птахи, здається, ті самі. Як і дітлахи, що ганяють їх площею. Звичайна собі пасторальна картинка мирного міста: вечірнє сонце, зграя голубів і хлопчик, що сміється на всю міць своїх маленьких легень.
Попри це, на нагадування про війну натрапляєш постійно. Варто лише пройти від центру кілька кварталів. Он над дорогою досі не повісили нових тролейбусних дротів. Ті, що були, абияк скрутили в косу й причепили до найближчого стовпа, аби хтось, не дай Боже, не вбився. І на тому спасибі: влітку минулого року вони лежали долі, здавалося, нікому не потрібні, навіть всюдисущим мисливцям за металом. Уже вище, поближче до приватного сектору, помічаєш житловий будинок, у який два роки тому влучив снаряд. Завалився цілий під’їзд. Для відновлення знадобилося півтора року. Новенькі балкони вже обжиті звичайним побутовим мотлохом, а на лавках під під’їздом примостилося двійко безхатченків зі здоровезними поліетиленовими пакетами. Ще на квартал вище — досі розбита будівля дитячого будинку. Місцева влада замість того, щоб відновити зруйнований заклад, вирішила його ліквідувати, чим викликала обурення місцевих. Вони навіть намагалися судитися, проте, здається, історія ще не завершилася: цегляний ріг будинку досі дивиться у вечірнє небо нутрощами кімнат.
Але найбільші «пам’ятники» війни лишилися трохи віддалік. Зруйнований міст на під’їздах до Слов’янська й сьогодні стоїть нагадуванням про відступ бойовиків на Донецьк. А залишки величезного лікарняного комплексу, скидається на те, розтягують на будматеріали. З кожним роком цілих вікон і дверей у ньому меншає. Як і бетонних перекриттів.
Місцеві до всього ставляться з якимось уже для них звичним стоїчним фаталізмом. Мовляв, «аби не стріляли». Водночас не вірять вони й у чи то відступ, чи то втечу Стрєлкова сотоваріщі до Донецька. «Чому по ньому не стріляли? Адже могли!», — дивлячись з-під лоба, завченими інтонаціями розпитують заїжджих гостей. А згодом починають розводити конспірологію про торги чи то Ахметова, чи то РНБО, чи то Порошенка з бойовиками за Слов’янськ. Так само нікуди з голів не подівся «русскій мір». Хоча він радше поволі трансформується в доволі неприємну та небезпечну формулу «Ми нікому не потрібні».
Дивіться також: Слов'янськ. Два роки після звільнення
— Та я вже так замахався від тої громадянської війни, — каже замурзаний військовий із вудкою на блокпосту біля підірваного мосту.
— Чого-чого? — здивовано перепитують місцеві активісти.
— Громадянської війни. Швидше б уже закінчилася, а то прості люди нікому не треба, а товстосуми на нас наживаються, — закидає на плече вудку і йде ловити рибу.
— Це з місцевих. Недавно почали набирати до лав армії, — сумно зітхаючи, пояснюють активісти.
І варіації такої фабули можна почути доволі часто.
— У момент, коли люди із Західної України нам допомогу надсилають, харчі, гроші якісь, держава про нас абсолютно забула. Щоб отримати субсидії чи допомогу на відновлення помешкань, доводиться проходити через приниження в чиновницьких кабінетах, — це все та сама жіночка з придорожнього кафе неподалік Слов’янська. Вона зачиняє на замок двері й рушає до напівзруйнованого дому.
Переконувати її в протилежному немає ані сил, ані сенсу. Бо ж проти невиконаних обіцянок не попреш.