У дитинстві я дуже любила стрибати під дощем. Мені здавалося, що від цього я буду рости так само швидко, як гриби в лісі. І взагалі, це було весело: теплі краплі, запах мокрої землі, калюжі, в яких можна було бачити перевернуте небо. Дорослі не заперечували – навпаки, з усмішкою поглядали на наші ігри, якщо дощ був лагідний і літній.
Але одного травневого дня, коли ми поїхали до бабці на вихідні і почалася літня мжичка, тато вибіг за мною на двір і вимагав, щоб я негайно повернулася до хати.
«Відтепер не можна бігати під дощем», – сказав він строго.
Я спитала: «Довго?»
«Назавжди», – коротко відповів тато.
Так Чорнобиль увійшов у наше життя.
І залишився.
Здається, назавжди.
Чорнобиль – це не лише техногенна катастрофа. Це пам’ятник зламу етичної відповідальності влади перед людьми. Це символ того, що стається, коли держава ставить власний престиж вище гідності та життя своїх громадян.
Після аварії на Чорнобильській АЕС не було негайних попереджень, не було евакуації в перші години, не було правди. Були паради на першотравень під радіоактивним дощем. Були діти, яких не захищали. Були родини, які не знали, що кожна крапля дощу, кожен подих вітру несе невидиму загрозу. І були люди, яких прирекли на смерть, бо мовчання здавалося важливішим за істину.
Тоталітарні режими завжди діють за однаковою логікою: людина – ніщо, система – все. Людське життя, людське здоров’я, навіть сама природа в очах цих режимів – це просто «фактор», яким можна знехтувати заради збереження фасаду могутності.
Чорнобиль оголив цю правду особливо жорстоко: вибух реактора вдарив не лише по довкіллю, а й показав, наскільки глибокою є прірва між владою й людьми у суспільстві, де істину придушують задля утримання контролю.
Осмислюючи феномен чорнобильської трагедії, Світлана Алексієвич писала: «А про Чорнобиль хотіли б забути, тому що свідомість перед ним капітулювала. Катастрофа свідомості. Світ наших уявлень і цінностей підірваний. Якби ми перемогли Чорнобиль або зрозуміли до кінця, то думали і писали б про нього більше. А так живемо в одному світі, а свідомість існує в іншому. Реальність вислизає, не вміщається в людині.»
Ці слова проникають в саму суть: Чорнобиль – це не тільки зона відчуження на карті, це розлом усередині людини, якого ми досі не здолали до кінця.
Сьогодні екологічна криза більше не виглядає окремою від війни чи політики. Війна в Україні особливо гостро показала, як легко природа стає мішенню поряд із людьми. Підрив Каховської ГЕС – не випадковий акт руйнування, а пряме продовження тієї культури зневаги до життя, яку Росія успадкувала від радянської тоталітарної системи. Як колись Чорнобиль став наслідком байдужості до ризиків і правди, так сьогоднішні злочини проти природи є наслідком байдужості до людської гідності. У цьому насильстві над землею, водою й повітрям проглядається та сама логіка: і людина, і довкілля – лише інструменти в руках влади, яка втратила відчуття межі між життям і знищенням.
Чорнобиль і Каховка разом творять спільне попередження: катастрофа починається там, де життя перестає бути цінністю. Там, де правду замінюють мовчанням, а відповідальність – цинізмом.
Але катастрофи залишають після себе не тільки руйнування – вони лишають запитання. Після Чорнобиля це було запитання про правду. Після Каховки – про відповідальність. І обидва разом вони ставлять нам питання про майбутнє: чи зможемо ми визнати життя – людське й природне – вищою цінністю, чи знову дозволимо державам і системам зневажити його в ім’я влади, амбіцій чи страху?
Справжня пам’ять про Чорнобиль – не лише в датах і жалобних церемоніях. Вона в тому, щоб відмовитися жити за правилами, де правду можна відкласти, людину – принести в жертву, а природу – використати й викинути. Вона в тому, щоб пам’ятати: радіація невидима, але вбиває. Брехня так само невидима, і теж убиває. Байдужість так само невидима – і спустошує душі.
Я досі пам’ятаю, як стояла тоді на порозі бабусиної хати, дивлячись на дрібний літній дощ, у який уже не можна було бігти. Здавалося, що світ за одну мить втратив свою невинність. І щоразу, коли краплі торкаються землі, я згадую: немає нічого наївного у вірі, що життя має бути захищене. Світ тримається на крихкій межі довіри і відповідальності. І кожен наш вибір – немов крапля в дощі: або живить цю землю, або отруює її назавжди.