20 березня 1639 року — саме цю дату українські історики вважають днем народження Івана Мазепи. З цією постаттю пов’язані надзвичайно важливі, ключові моменти нашого минулого. Майже половину свого 22-річного гетьманування Мазепа провів у різних військових кампаніях, походах та війнах. Але всі вони, на жаль, провадились зовсім не в інтересах Гетьманщини — до участі в них козаків змушували умови договорів, укладених з Московією. Сам же Мазепа служити імперії ніколи не хотів, та й просто не міг хотіти — в силу свого походження, освіти та цінностей, прищеплених йому батьками. Він прагнув добробуту для Гетьманщини і добре розумів, що добитися цього буде неможливо, допоки не настане мир.
Саме тому протягом коротких періодів спокою очільник Гетьманщини поспішав зробити якнайбільше для забезпечення прав на землеволодіння свого найближчого оточення, щоб воно могло надійно забезпечувати себе в часи війни і розраховувати на добробут в мирний час. Але статки, котрі накопичувала старшина, гетьман радив не тримати у скринях, а розумно вкладати у розбудову країни. Своїм власним прикладом Мазепа заохочував витрачати кошти на будівництво храмів та монастирів, замовлення чудових витворів ювелірного мистецтва, у створення рукописних та друкованих книг, які потім також дарували церкві.
Читайте також: Перші Капетінги і Україна-Русь
Розумів Мазепа й значення своїх інвестицій у освіту молоді, котра після навчання та освітньої подорожі по Європі, мала обовʼязково повернутися в Гетьманщину і знайти тут своє призначення. Приймаючи підношення у вигляді графічних панегіриків та олійних портретів, гетьман і старшина опосередковано сприяли розвитку українського граверства та майбутньої національної малярської школи (яким, на жаль, не судилося досягти повного розвою). Із завершенням епохи Мазепи усі ті таланти або безславно закінчили своє творче життя при іконописних майстернях у другорядних монастирях, або перебралися до Петербургу, де дуже швидко перетворилися на придворних художників російського імператорського двору.
Ми не можемо напевно знати, якою б стежкою пішла історія Гетьманщини, якби Мазепа не був усунутий від влади і після Полтавської катастрофи не опинився поза межами козацької автономії. Нині, крізь призму теперішніх подій, мені здається, що тодішня фактична поразка гетьмана, за яким пішла лише найбільш свідома частина тогочасного суспільства, була потрібна українцям. Вони мали зрозуміти, що страх та небажання відмовитися від ситого та спокійного життя, сліпа віра в обіцянки московського царя зберегти їм життя та маєтки в обмін на готовність відмовитися від свого обраного лідера — все це не дасть їм ані спокою, ані свободи, ані добробуту, ані слави. Багато з тих, хто не втямили цього, закінчили своє життя безславно, у злиднях та на засланні. Ті ж, хто примножив свої статки завдяки холуйській службі самодержцю, заклали надзвичайно хистке політичне підґрунтя, за спроби спертись на котре доводилось розплачуватись кільком наступним поколінням.
Ось чому мені імпонує відомий вислів про те, що Мазепа, хоч і програв свою битву, все ж таки виграв війну. Він вийшов переможцем у протистоянні різних сил, що точилося навколо майбутнього українців, які більше трьох століть поспіль боролися за свою незалежність та культурну окремішність. Тож не дивно, що саме постать Мазепи стала символом тієї багатовікової борні.
Читайте також: Сарматський ідеал і традиція українського лицарства
Нині, в контексті сучасних подій, окреслити “мазепинський” курс можна ще чіткіше. На загал, він полягає в тому, що господарем можна бути лише у власному домі, і що ніхто і ніколи не вирішить за нас наші проблеми. Якщо ми хочемо широких прав, їх треба відстоювати і захищати. Хочемо жити мирно — мусимо завжди бути готові до війни. Хочемо нормальних стосунків із сусідами, тож повинні вимагати рівноправних відносин і спиратись на обопільний національний інтерес, а не на міфічне “братство народів”. Ну а якщо хочемо добробуту, то маємо дбати про себе самі, не залишаючи нікого за межею бідності, злиднів, горя та хвороб. Бо як впаде один, поляжуть усі. Теперішня війна вкотре унаочнила правдивість цих настанов. Проте не менш важливо не забути все це й після перемоги. Бо це не лише спосіб виживання в часи війни, але й дороговказ, як облаштовувати наше життя після неї.
До речі, саме вчора, у день народження Івана Мазепи, на дзвіниці Софії Київської знову зазвучав голос знаменитого дзвону, який був відлитий 1705 року коштом гетьмана і носить його ім’я. Це дуже символічно: допоки ми чуємо голоси наших історичних дзвонів, що закликають на Службу Божу, ми будемо перемагати — і на війні, і в часи миру.
Людвисар Опанас Петрович. Дзвін «Мазепа», 1705 рік. Дзвіниця Софії Київської