4 листопада – день, охрещений журналістами «чорним вівторком», зустрів пасажирів столичного метро ще більшими чергами, ніж зазвичай. Людям довелося купувати двогривневі жетончики, оскільки попередні вже не діяли. Біля турнікетів стояли співробітники метрополітену з пристроями, схожими на урни. Сюди громадяни скидали гроші та старі жетони. «Це не урна, а скарбничка, – сказала мені на станції «Дружби народів» Галина Лісовська, начальник відділу кадрів однієї зі служб метрополітену. – Цим урнам вісім із половиною років, їх використовували під час останнього подорожчання». Одна пасажирка намагається протестувати проти нової реальності: «Антимонопольний комітет не дозволив підвищувати ціни на транспорт». На що Лісовська їй відповідає: «Рішення АМКУ, про які ви кажете, стосуються лише наземного транспорту, метрополітен – підземний». – «Все одно всіх садити треба», – обурюється жінка. Інші пасажири не протестують, із кислим виразом обличчя віддають гроші й проходять.
Співробітниця метрополітену проштовхує всередину пристрою паперові купюри прутиком, оскільки той розрахований тільки на металеві гроші та жетони. Кілька паперових купюр усе ж застряють і їй доводиться проштовхувати їх рукою. «Бачите: порушую. Торкатися цих грошей мені не можна. Але що робити, інакше вони можуть порватися. В нас усе строго: скарбнички розкриватимуть у присутності чотирьох осіб, вони ж складатимуть акт». – «Сподіваюся, зарплату вам підвищать після цього подорожчання?», – запитую в Лісовської. – «А ось про це нам нічого не говорили».
ВСЕ ЖИТТЯ – ШАХИ!
Щоб ознайомитися з тим, як сприймається українська й світова кризи корінними киянами, Тиждень попрямував у парк Шевченка. Там щодня збираються любителі шахів, карт і доміно – люди здатні прораховувати на кілька ходів уперед, тобто саме ті, хто нам потрібен. Проте відірвати їх від своїх справ розмовами про економіку та політику виявилося справою не дуже простою. Довелося чекати перерви в грі.
«Криза, говориш, – почав мій співбесідник Іван Корчной – Бачиш цю дошку? Я купив її на самому початку кризи», – тезко чемпіона показав на поле шахового бою. – «Понад місяць тому?» – запитав я. – «Ні, ще в дев’яностому році. За цей час дошка пережила розпад Союзу, девальвацію рубля, «Помаранчеву» революцію тощо. Для мене немає всяких там тимошенок із януковичами, я живу тут, цими партіями», – співбесідник знову показав на дошку. – «Для мене існують тільки шахи. Багато мені не треба: в мене є пенсія та присадибна ділянка. Цього вистачає на те, щоби штани трималися».
Микола Бестшебут, суперник Івана, не згоден із ним. «Я люблю шахи, але якщо весь час присвячувати тільки їм, що буде з країною? Чотири роки тому я ходив на всі мітинги та демонстрації. Треба піти й зараз, тільки не знаю, за кого та проти кого». – «А ти зараз іди за Януковича», – говорить Іван, забираючи в нього коня. – «Дався тобі цей Янукович», – відбивається Микола.
Поряд із цією парою різалася в доміно ще одна група пенсіонерів. Мої запитання щодо кризи змусили затримати їх розклад кісточок для чергової партії. «Це ще довго триватиме», – сказав один гравець, котрий назвався Олексієм. – «Просто нам говорили, що можна жити добре, нічого не роблячи. Багато хто набрав кредитів, їм здалося, що вони вже взяли Бога за бороду, а тут такий «криндєц». – «Я набрав кредитів, але відчуття, що узяв за бороду Бога не було. Нашій родині треба виплачувати по три тисячі щомісяця, – говорить його товариш. – А зараз мою дочку відправили на роботі у відпустку. Кажуть, у тимчасову – сподіваюсь. Але як виплачувати кредити? Ні, у мене таке відчуття, що це Бог мене взяв за бороду». – «Мені криза не загрожує, – мовить третій із компанії гравців в доміно. – Ось зараз я виграю у всіх – з’являться гроші». Всі троє приступають до гри.
«ПАР ПОДОРОЖЧАВ»
Ще одне місце, куди я навідався, щоб дізнатися «думку народу», називається «Центральні бані». Знаходиться цей заклад на вулиці Мала Житомирська, неподалік від Майдану Незалежності. Я ходжу сюди вже кілька років, тут досить непогано: є руська баня, сауна й великий басейн. Місцеві банщики говорять, що тут відпочивав сам Віктор Ющенко, ще працюючи в Нацбанку. «Центральні бані» – місце для Києва історичне, існують вони з позаминулого століття. Сьогодні ходять чутки, що один представник Партії регіонів викупив будинок, і незабаром лазні буде зачинено.
Провокувати голих, спітнілих людей поговорити про політику зайвий раз не треба. В руську баню вривається з двома віниками мужик, підбігає до миски з водою і виливає її на каміння, потім із дикими криками забігає на верхню полицю. Це Вітя, місцевий завсідник. «Запам’ятай: енергія пару – вона на першому місці, а енергія жінки – тільки на п’ятому», – каже він. – «Тоді на якому місці енергія грошей?» – «А що тобі гроші?» – «Так криза». – «Не зважай. От чому, думаєш, слово «паритися» вживається, коли говорять про проблеми?» – «Ну?» – «Якщо ти регулярно паришся в лазні, то через інші проблеми паритися вже не будеш. А якщо не паритимешся в лазні, то паритимешся через гроші». – «Дуже мудро якось». – «Звикай», – Вітя піддає пари.
«Знову пар подорожчав, – говорить мій співбесідник, розбризкуючи на стіни сауни ароматичний розчин. – Ще кілька тижнів тому попаритися тут коштувало 60 грн, зараз – 70 грн». – «Буде ще гірше», – говорю я. «Криза кризою, тільки що наші бовдури роблять», – каже співбесідник. – «А що їм залишається?» – «Пам’ятаєте, найефективніший з усіх урядів був уряд Фокіна. При нім була найменша інфляція. Де зараз Фокін? Знайдіть його, дайте йому зарплату 100 тис. грн і вперед». – «Вважаєте, це вирішить проблеми?», – запитую. – «А ти думаєш, звідки криза?» – «Як звідки, люди прогнівили Бога. Треба покаятися та голосувати за комуністів». Голий мужик відсідає від мене подалі.
«Чорний вівторок» закінчується в генделику на автовокзалі біля станції метро «Чернігівська». Тут люди ще простіші, ніж у інших місцях. Це навіть не приїжджі, які заробляють у Києві, а проїжджі, ті, хто заглянув у столицю на день-два. «Вам звичайну?» – питає в них продавщиця. «Звичайну», – відповідають вони. Звичайною тут називають горілку найдешевших марок: від неї не вмирають, але якості вона дуже низької. Проте саме тут я почув найбільш правдоподібну версію походження кризи. «Є реальний сектор економіки, цей той, в якому виробляються товари й послуги, а є нереальний. Це там, де крутяться папірці, які ще іноді називають грошима, – говорить мій співбесідник, історик з Чернігова Федір. – І якийсь час обидва сектори можуть співіснувати, але якщо нереального сектору стає дуже багато, то все йде до біса. Ось Київ, який живе за рахунок нереального сектору, більше всього й страждає. А нам у провінції втрачати нічого». – «А як щодо покаятися?» – «Хороша ідея». Ми випиваємо й розходимося. Перед входом у метро я лізу в кишеню, але намагаюся не виглядати людиною із цілою жменею жетонів. Сьогодні за таке й пограбувати можуть.