Якось мені в 1987 році довелося побувати на з’їзді піонерів України в славному місті Хмельницькому. На цьому збіговиську окрім десятка малолітніх шмаркатих лєнінців у піонерських краватках, серед яких і я, була вся комсомольська еліта країни! Якісь дядьки з комсомольськими значками і перманентно залитими очима й дівчата в бойовому розфарбуванні з висвітленими пероксидом водню чубчиками – нереально веселі та п’яні. Тоді здавалося, що я долучився до дорослого життя.
Мені ще напередодні в райкомі комсомолу провели інструктаж: як я маю гордо нести і в жодному разі не заплямувати честь та гідність совєцького піонера. Зіщулений райкомівський персонаж, що нагадував рибу з витрішкуватими, позбавленими кольору очима, розповідав, як я «обязан» (після цього я всіх чиновників став називати «обязянами») показувати своїм прикладом, яким насправді має бути підростаюче покоління. Через кілька днів цей самий інструктор дудлив коньяк із горла в автобусі й лапав комсомольську активістку. І він мені показував приклад, як треба жити?
Хмельницький гудів, тривали паради, десантники влаштовували бойові шоу, били цеглу об свої лоби, гучно грала музика, п’яний натовп горлав: «Ленин – партия – комсомол!» Щоранку, поки «вожаки» ще були тверезі, вони читали лекції про прапор, котрий комсомол як авангард партії невпинно несе, і про те, що робиться для виховання молоді.
Однак найцікавіше починалось увечері: я долучався до справжніх шпигунських пристрастей.
У номер, де жили ми з приятелем, теж піонером, як і я, прийшли наші старші товариші: той самий інструктор зі своїми «дружбанами», який сказав, що вони залишать нам на зберігання кілька пляшок коньяку. І додав, що зраджувати товаришів неправильно і що нам, мовляв, довіряють. Після цих слів до нас занесли коньяк: «Це вам на зберігання, щоб нас не «попалили», – повідомили. Ми були щасливі, адже нам довіряли і ми таким чином долучилися до справжнього дорослого життя! Далі через наш балкон старші товариші стали лазити до комсомольських активісток. І коли до нас тарабанила консьєржка, їй відчиняли двері два піонери 12 років. На запитання, хто це у вас по балконах шмигає, прикриваючи комсомольських вождів, відказували: «Ніхто, ми тут удвох живемо і нікуди не лазили!». Консьєржка ще кілька разів до нас навідувалась. І щовечора через нашу кімнату пролягав цей алко-секс-трафік. Та ми були тоді горді, що нам довіряють і що не зрадники! А в цей час за стіною буяли пристрасті, щоночі було чути ті зойки й п’яний сміх. І коли ці «активісти» перелазили з балкона на балкон, вони проголошували: «Ну шо? Дорогами отцов?» Саме так називався цей зліт! Ось такі спогади!