З початком повномасштабної війни український спорт протверезів. Коли по всій території України почали лунати вибухи, наші спортовці нарешті вибралися з химерної бульбашки під назвою «спорт поза політикою». І нарешті почали сприймати реальність адекватно. Чимало наших атлетів долучилися до боротьби з ворогом не лише словом, а й ділом. Зброю до рук взяли найсильніші українські тенісисти Сергій Стаховський і Олександр Долгополов, імениті хокеїсти Олександр Матвійчук, Олексій Лазаренко і Вадим Селіверстов, легкоатлет Дмитро Дем’янюк, чемпіон світу зі змішаних єдиноборств Ярослав Амосов, зіркові футболісти Владислав Ващук і Олександр Алієв, який до всього ще й є уродженцем російського Хабаровська.
Звісно, ці постаті найвідоміші, а перелік – дуже поверховий, адже лише кількість загиблих спортовців складає понад три сотні. Втім, факт залишається фактом. На тлі реальної загрози втрати української державності представники спорту поводяться так, як того вимагають реалії. Хто не воює – волонтерить чи донатить. То якщо мова про окремо взятих людей. А ось немало спортивних організацій і клубів жили відразу чи поступово повернулися в паралельну реальність. На тлі постійних проблем з забезпеченням наших військових, які доводиться закривати звичайним людям чи волонтерським організаціям, це, м’яко кажучи, дивує. Особливо на тлі рішення трьох ізраїльських гандбольних клубів, які відмовилися від участі в єврокубках невдовзі після того, як їхня країна зазнала атаки з Сектору Ґази.
Для початку варто пояснити, чому заморожувати спортивне життя у час війни не бажано. Принаймні, поки можливість продовжувати спортивну діяльність залишається. По-перше, важлива суто змагальна складова. Без проведення національних чемпіонатів клубні команди не будуть допущені до єврокубків, а національні збірні – до участі в офіційних стартах на кшталт чемпіонатів світу, Європи і Олімпійських ігор. По-друге, важливо зберегти види спорту як явище. Повномасштабна війна триває вже 21 місяць. Якби весь цей час спортивне життя в державі було заморожене, ми загубили б цілі види спорту і стали на світовій арені неконкурентними на довгі роки наперед. Бо мова ж не лише про професійних атлетів, а й про дітей, які продовжували тренуватися і виступати навіть у реаліях війни.
Читайте також: Футбольна корупція за ширмою патріотизму
Хтось скаже, що в час війни можна зосередитися лише на дитячому спорті, а на професійний не тратитися. Але треба розуміти, що ефект від підготовки буде лише за умови, якщо вона буде регулярною і працюватиме вся вертикаль, враховуючи здорову внутрішню конкуренцію і участь у змаганнях. Враховуючи, що чимало неповнолітніх спортовців залишили країну після 24.02.2022 і досі не повернулися, ця система й без того порушена. Навряд чи є сенс рушити її ще більше. Також треба зважати й на те, що спорт в усіх його проявах впливає на фізичне і ментальне здоров’я нації. Змога змагатися і дивитися спортивні події за участю українців допомагають банально не з’їхати з глузду. Нарешті – представники українського спорту, виступаючи на міжнародних змаганнях, несуть зокрема й пропагандистську місію, допомагають світові не забути про те, що зараз переживає наша держава, що ми потребуємо постійної підтримки, а санкції проти країн-агресорок не мають послаблюватися. Треба віддати нашим провідним атлетам належне: фехтувальниця Ольга Харлан, тенісистка Еліна Світоліна, футболіст Олександр Зінченко, легкоатлетка Ярослава Магучіх місію несуть достойно. Те саме стосується національних збірних з ігрових видів спорту.
Поряд з тим, продовжують виступати на міжнародній арені клубні команди. І ось до них питань виникає найбільше. Цілком природно, що й без того часто не найконкурентніші на тлі представників топ-чемпіонатів українські команди в час війни ослабли ще більше. Причин чимало: відтік найкращих виконавців за кордон, неможливість підсилюватися легіонерами, зниження бюджетів і нижча внутрішня конкуренція. Всі ці фактори не сприяють спортивному прогресу. Крім того, на конкурентоздатність на міжнародній арені впливає й той факт, що на виїзди спортовці через відсутність авіасполучення добираються автобусами, прибувають до місця подій в переддень змагань виснаженими. Змогу знаходитися за кордоном довший час мають лише заможні команди на кшталт футбольних «Шахтаря» та «Динамо», волейбольного чи баскетбольного «Прометея».
Для більшості ж українських клубів участь у єврокубках за останній рік перетворилася фактично в спортивний туризм сумнівної якості. Полтавська «Ворскла» відверто ганьбиться, програючи клубу з Грузії. Київське «Динамо» не може пробитися навіть до основної сітки третього за силами євротурніру з назвою Ліга конференцій. Чемпіон України з хокею «Сокіл» долає півтори тисячі кілометрів з Києва до Белграда на автобусі, щоб поступитися там з великим рахунком литовському «Каунасу» і угорському «Ференцварошу». 1500 км в один бік заради участі в міні-турнірі, де шанси на успіх були мізерними ще до старту – це не про спорт, не про розвиток і не про престиж. Те саме стосується й жіночої волейбольної команди «Балта» з Одещини, яка здійснила схожий безперспективний вояж до столиці Азербайджану Баку, прогнозовано там програла двічі по 0:3 місцевому «Азеррайлу» і повернулася додому з порожніми руками.
Є інші приклади. Деякі провідні українські клуби з ігрових видів спорту грали чи грають у європейських чемпіонатах. Скажімо, вкомплектований іноземними баскетболістами київський «Будівельник» у попередньому сезоні квартирувався в Римі і виступав водночас у Європейській північній і Балканській міжнародній лігах. Жіночий волейбольний «Прометей» грав у чемпіонаті Чехії, запорізький гандбольний «Мотор» – у другій німецькій Бундеслізі, львівська гандбольна «Галичанка» – в чемпіонаті Польщі, чоловічі волейбольні «Кажани» зі Львова – у польській Плюс-Лізі, одній із найсильніших у світі. Завдяки заняттям спортом люди мають змогу знаходитися в безпеці, тренуватися і виступати в найкомфортніших умовах, отримувати високу зарплату. Проте за дуже невеликими винятками впродовж дуже тривалого часу представники цих клубів не несли жодної соціальної місії, про яку говорилося вище. Вони функціонували суто спортивним життям команд із заможних чемпіонатів, не перевантажуючи себе думками про проведення якихось акцій, які б нагадували європейцям про український порядок денний.
Читайте також: Світовий спорт і Україна: (не) їхня війна
Треба віддати належне окремим представникам згадуваних команд: індивідуально вони продовжують займатися активною волонтерською діяльністю, допомагати війську і людям, які постраждали від війни. І всі вочевидь бачать, що потреби не зменшуються, а змога їх задовольняти стає щораз меншою. Всі ми, хто причетний до різних зборів на потреби армії, можемо підтвердити, наскільки важче в порівнянні з першим роком війни стало збирати потрібні суми. Якщо мова про спорт, то люди, які намагаються допомогти купити автівку для бригади колишнього колеги стикаються з проблемою, що потічок донатів стає щораз кволішим.
І поряд з тим власники спортивних клубів задовольняють свої амбіції спортивним туризмом у вигляді нетривалої участі в міжнародних змаганнях. Чи доречно це в нинішній час з огляду як на спортивну, так і на моральну і суто прагматичну складові? На жаль, впродовж 21 місяця війни жодного разу не довелося почути, що керівник якоїсь спортивної команди відмовляється від участі в єврокубках, а зекономлені кошти адресно спрямовує на потреби бойового загону, в якому несе службу колишній гравець чи тренер команди. А таких випадків зараз немало.
Ще раз підкреслю, що участь у змаганнях важлива. Але там, де є сенс. Найперше мову вартувало б вести про участь в офіційних змаганнях на рівні національних збірних, де представлена держава, а не приватні клуби. Участь у чемпіонатах світу, Європи, Олімпійських іграх – то якраз змога зберегти види спорту в світовій ієрархії. А клубний спорт в умовах війни цілком може обмежитися змаганнями внутрішнього календаря. На щастя, жорстких обмежень чи заборон на участь у міжнародних стартах наші спортовці і клуби поки не мають. Але хочеться, щоб відповідальні особи відчували відповідальність історичної миті, в яку їм доводиться жити. Вставляти в кожен коментар пресі подяки ЗСУ – це добре, але ще ліпше проявляти цю вдячність не словом, а ділом. Чи гривнею. Бо поки одні відновлюють парки, встеляють міста новою бруківкою і займаються спортивним туризмом, інші ризикують ніколи тих благ не побачити через недостатнє забезпечення на тій межі, де зараз вирішується доля існування нашої країни.