Вирують мало не дуелі щодо музею Міхаіла Булґакова: закрити його чи не закривати, залишити відкритим чи напіввідкритим.
Так принаймні навколо мене в Охтирці серед тих, хто знає, про що мова. Таких більше, ніж я очікував: 12, а то й усі 14 осіб обох статей на 40 тисяч мешканців міста-героя.
Цей вир навряд чи закінчиться й після того, як буде ухвалено якесь ніби остаточне рішення. Такої плутанини інтересів, поглядів і смаків пошукати навіть у мирні часи, а це — в умовах війни!
Для одних само собою зрозуміло, що цей киянин — видатний письменник, хоча й російський, та все ж не радянський, тому відмовити йому в ушануванні його пам’яті було б проявом безкультур’я.
Інші надають усе значення Булґакову не як автору певних художніх творів, не як митцю, а як фізичній особі, що була різко проти незалежності України, зневажала українізацію, тому пам’ять про нього в місці його народження — особливо в такому місці, як Київ! — має бути стерта раз і назавжди.
Треті — маленька меншість — спокійно стоять на тому, що Булгаков усе ж не така безрозмірна величина, щоб утримувати його кватиру-музей узагалі, а в Україні — тим паче, та й не таке вже важливе це питання, щоб влаштовувати дуелі.
Четверті, точніше, четвертий, оскільки більше нікого такого не знаю, — це я, який вважає, що Міхаіл Булґаков, якби побачив із засвітів свій оновлений музей в Україні, яка давно покинула Росію і веде з нею оборонну війну, сприйняв би таку увагу як мстиву насмішку над собою — над собою не автором якихось там творів, а фізичною особою. «Тобі так не хотілося, щоб Україна стала повноцінною Україною, — так ось же тобі така фіга не в кишені!»
Кого обрати, кому дати перевагу, кого судити: автора чи фізособу — запитання з категорії вічних.
Гарно тому читачеві Бернарда Шоу, який може захоплюватися його дотепністю, не маючи уявлення, як він обожнював радянський соціалізм. «Тут, у Росії, — писав після зустрічі зі Сталіним, — я впевнився, що нова комуністична система здатна вивести людство із сучасної кризи й урятувати його від повної анархії та загибелі».
Коли перед нами звичайний, хай і визнаний автор, але водночас ідіот із ідіотів — це пережити легше, ніж у випадку, коли він ще й великий дотепник.
Ганьбити, просто кривдити автора як фізичну особу — це сором, «перехід на особистість», ознака душевної брутальності, ну або ж тимчасової схибнутості. А ось оцінювати будь-якими, хай найгидкішими словами його витвір цілком припустимо.
І в лайці смак нам треба мати чистий.
Не варт писать: такий-то стариган,
Цап a окулярах, здібний на обман,
Падлюка й злюка: це вже особисте.
А так писати можна: з давніх пір
Добродій цей, парнаський старовір,
(В своїх статтях) безглуздя він оратор,
Страшенно в’ялий і нудний не менш,
Важкий на руку, дурнуватий теж;
Тут не особа, — тільки літератор.
Але як важко навіть класику тримати себе в руках, якщо це не стало його єством! Тим паче що грань між автором-фізособою та автором-сочінітєлєм може бути вельми хисткою. Схоплювати цю грань багатьом заважає занадто жвавий інтерес до особистості автора, біографії, приватного життя — до його листування, щоденників, спогадів сучасників, домашніх.
Дуже заважає!
Накопирсавшись у цьому смітті, люблять ділитися ним так, як жіночки біля криниць, — чутками й плітками про відсутніх. Людина, яка знає про Льва Толстого «все-все», і це «все-все» смакуючи передає мені, викликає підозру, яка занадто часто підтверджується, — твори цього автора вона знає гірше, ніж його життя.
Жертвою такої цікавості випадає бути хіба що не кожному великому, особливо в не зовсім звичайних умовах на кшталт українських. Для одного захопливого, хворобливо злобного «дослідника» й оцінювача Тараса Шевченка це кінчилось тим, що його просто пристрелив такий же захопливий тільки зі зворотним політичним знаком.
Неабияка трудність виникає тоді, коли автор не тільки фізособа й митець, а й публіцист, гірше того — громадський або навіть майже політичний діяч, та до того ж не демократ та атеїст, як нам, скажімо, хотілося б, або богомольний монархіст, або навіть комуніст. О, тут утриматись від перенесення своїх недобрих почуттів на його прозу / поезію буває дуже важко.
В Україні сім років тому помер один такий. Відомий поет і депутат, і людина не без гумору, він говорив, що уособлює собою неповторне сплетення скандальних суперечностей. «Я — комуніст, націоналіст і християнин. Де ви ще знайдете такого? Комуніст не може бути ні націоналістом, ні християнином. Націоналіст, навіть український, не може бути ні комуністом, ні, знову ж таки, християнином. Християнин не може бути ні комуністом, ні націоналістом. А я — ось він перед вами: комуніст, націоналіст і християнин в одній особі».
І він не рисувався, а справді був таким триголовим. Коли він якось в енний раз виголосив про себе ці три слова: комуніст, націоналіст, християнин, один його співбрат спокійно сказав йому в очі: «Тобто дурень». «Цілком правильно! — зрадів поет. — Ти перший, хто мене розкусив».
Ще один збирався, але так, каже, й не зібрався запитати його, чи усвідомлює він, що таке представлення себе як фізособи публіці може відштовхнути від нього всіх: і комуністів, і націоналістів, і християн.
…«Так ти, — чую, — скажеш нарешті без оцих мудрувань, за кого ти: за червоних чи за білих? Хай буде та грьобана кватира музеєм чи ні?».
Відповідаю: ні. Хай не буде вона ні кватирою, ні музеєм. Залишити її «під Булгаковим» у будь-якому форматі було б недоречно. Не-до-реч-но. Він перший сказав би мені, що я знайшов саме те слово.