Одна з його ознак — різний набір прав та обов’язків для певних станів. Узяти хоча б межигірський маєток екс-президента, а нині блогера-початківця Віктора Януковича — реакція суспільства на розкіш і несмак «легітимного» насправді була різною. Не такою вже й екзотичною була думка про те, що «він президент, тож має право». Формула, що статус і посада передбачають цілу купу привілеїв та можливостей, дуже значній частині наших громадян видається чимось цілком природним. Тому депутат у метро, на велосипеді чи в. о. міністра, що подорожує центром сама з наплічником, видається чимось нещирим і піарним, так, ніби «барин решил опроститься». Навіть в інституції, яка в Україні традиційно є в лідерах суспільної довіри, — церкві — усі ці моделі наявні чи не в найбільш карикатурному вигляді: священики на автівках класу люкс (йому можна, він єпископ) чи VIP-прихожани, яким дозволено куди більше, ніж пересічним вірянам.
Питання навіть не в самій наявності цих привілеїв, а в суспільному ставленні, толерантності до них. Деякі зрушення, щоправда, відбулися. Кияни, наприклад, тепер не стоять у заторах через численні кортежі можновладців, заради яких перекривали рух в і без того змученому транспортними проблемами місті. Майдан навчив громадян заходити до органів державної влади не «ламаючи шапки», тобто без надмірного пієтету до чиновників, часом у неприйомні години, якщо допекло й дотримуватися бюрократичного політесу вже просто немає ані сил, ані часу. Інколи доходить до крайнощів, як-от смітникова люстрація у 2014-му.
Однак архаїчні привілеї вичерпали себе далеко не всюди. Відомо, що армія — структура вкрай консервативна й система прав та обов’язків тут чітко регламентована статутом, який не залишає місця для сентиментів і різнотлумачень. Однак, так само як і в цивільному житті, тут далеко не все регулюється писаними законами. Донедавна більшість українських інституцій були такою собі кривою копією радянських, а ті, своєї чергою, російських імперських. Це дуже просто довести. Модель російської армії до 1917-го — це «их благородия» дворяни-офіцери й неграмотні селяни-солдати. У радянському війську, яке не мало такої соціальної градації, збереглася приблизно та сама сегрегація. Пам’ятаю, як один відставний полковник упевненим тоном і не без ностальгії згадував: «Та немає і не може бути більш безправної істоти, ніж солдат строкової служби. Це просто безкоштовний додаток до автомата». Такий тип стосунків перекочував до українських Збройних сил і жив там аж до війни, яка змінила багато що. Зараз на фронті молодші офіцери живуть із бійцями в одних бліндажах і якихось зайвих привілеїв не мають. Інша річ — різні перевіряльники зі штабів, перед якими, як і за мирних часів, прийнято влаштовувати показуху й усіляко задобрювати. Недавній приклад — нагородження бійців у Маріупольському аеропорту, де тривалу церемонію на морозі й вітрі мали б трохи полегшити чай і кава. Але не для всіх — тільки для «их багородий».
Читайте також: У Мін'юсті розповіли, скільки високопосадовців зберегли посади, незважаючи на люстрацію
З тієї самої опери ситуація з уже нагородженими солдатами й офіцерами 54-ї бригади, яких пообіцяли повернути на позиції, але просто «забули» в терміналі того самого аеропорту. Інцидент настільки штатний, ба навіть «низькокалорійний» для пострадянської армії, що залишився б непоміченим. Якби не один момент: нинішні бійці — це не перелякані 18–19-річні юнаки, загнані до війська силою призову й закону про загальний військовий обов’язок, а люди нерідко добре освічені та з чималим життєвим досвідом, добровольці, які не терплять зверхнього ставлення до себе. Ну й силу соцмереж ніхто не скасовував. Тож новорічні «пригоди» бійців 54-ї бригади в Маріупольському аеропорту стали причиною швидкого й показового службового розслідування, а головне — уроком для тих, хто досі за інерцією вважає солдата «найбільш безправною істотою».
Негласні привілеї — анахронізм, який неможливо заборонити на законодавчому рівні. Це радше питання суспільного договору. Ті, хто ніби «може собі дозволити більше», повинні навчитися користуватися лише тим, що дозволено насправді. А ті, хто звик виправдовувати заможних прокурорів, хамовитих генералів та чиновників, мають згадати нарешті про власну гідність і відкинути всі упередження доби феодалізму. Потреба цього вже перезріла, бо до Європи «по блату» не пустять.