22 травня на саміті Східного партнерства в Ризі Україна та ЄС підписали угоду, котрою запустили третю програму макрофінансової допомоги, за якою українці отримають €1,8 млрд. Перспектива надходження від Європи чергових мільярдів (щоправда, про них було відомо ще наприкінці минулого року) вкотре змушує замислитися, чи відповідає масштаб європейської допомоги тим викликам, які сьогодні стоять перед Україною. Мабуть, переважна частина наших громадян вважає, що ЄС робить занадто мало для нас і повинен багатократно збільшити свої зусилля. Європейці думають інакше, нас не розуміють і при цьому по-своєму мають рацію.
Глибинні причини непорозумінь між Україною та Євросоюзом полягають у різниці між філософіями обох сторін. Для європейців гроші – це людська праця, затрачені час та зусилля, активні дії. Тобто якщо вони виділяють комусь фінансову допомогу, то очікують, що на ті кошти наймуть людей (організують проекти), які виконають певну роботу для розвитку держави, суспільства, економіки. Для українських чиновників та державних діячів донедавна гроші були здебільшого засобом самозбагачення й забезпечення «безбідної старості», бездіяльним скарбом, який лежить десь на банківському рахунку та заспокоює розладнану психіку. Євромайдан став відправною точкою змін у свідомості лідерів і поступово приводить у державну машину дедалі більше тих, хто має інше, більш подібне до європейського ставлення до грошей. Однак чимало людей зі старим світоглядом і досі лишаються біля керма, чи то пак корита. Дехто з них непогано опанував реформаторську риторику й намагається зберегти свої позиції у владі. У Євросоюзі про це добре знають, тому справедливо остерігаються давати Україні великі гроші, жорстко контролюють їх використання та вимагають конкретних, послідовних і рішучих дій взамін.
Читайте також: Тернистий шлях реформ
У Європі пам’ятають, як раніше кожна кредитна програма МВФ, яку розпочинала Україна, завершувалася після першого траншу, бо наша держава не виконувала й десятої частини взятих на себе зобов’язань. Як усі розмови колишніх керманичів про реформи ніколи не доходили до дій, а псевдореформи Януковича 2010–2011 років на ділі запустили прямо протилежні процеси. Як наші урядовці та чиновники спочатку носили потенційних донорів на руках, а після виділення грошей ховали голову в пісок або безслідно зникали. Тож європейських чиновників можна зрозуміти: тепер вони крок за кроком намагаються перевірити, чи справді в Українській державі відбуваються довгоочікувані зміни, такі необхідні для тіснішої співпраці, й хто поіменно є носієм нових цінностей.
Звинувачувати європейців у бездіяльності не можна, бо вони навчені минулим, історією відносин між Україною та ЄС, іншими донорами. Але й сьогодення свідчить на їхню користь. Наша держава вже виконала дві програми макрофінансової допомоги, за якими ми отримали від об’єднаної Європи €1,61 млрд протягом 2014-го – початку 2015‑го. Третя відкриває перед нами доступ до €1,8 млрд. За словами віце-президента Єврокомісії Валдіса Домбровскіса, це найбільша в історії сума, яку ЄС виділяв у вигляді макрофінансової допомоги країні, котра не є його членом, що, треба визнати, уже досить помітний сигнал, яким Європа виявляє свою готовність до поглиблення співпраці. Він корелює з численними вербальними меседжами, які регулярно отримує Україна. Місяць тому в Києві відбулася конференція донорів, де виступали чиновники ледь не кожної провідної країни Євросоюзу. Усі вони, ніби змовившись, казали, що ЄС готовий розширювати програми співпраці, надавати більше фінансування, але тільки після конкретних кроків української влади, лише в обмін на реформи. Тому нарікати нам немає на що. Просто потрібно проводити реформи, а фінансування додасться.
Читайте також: Курсова атака на державність
Тільки в межах програми макрофінансової допомоги протягом 2014–2016 років Україні надійде від ЄС майже €3,5 млрд. Це величезна сума порівняно з тими, які були надані країнам Східної Європи, що нині є членами ЄС, через інструменти допомоги перед вступом (ІРА, серед яких програми PHARE, ISPA, SAPARD та CARDS). Польща з 1990-го по 2000-й отримала від об’єднаної Європи менше, ніж Україна в межах трьох програм макрофінансової допомоги (див. «Почім вступ до ЄС?»). Якщо врахувати ще понад €1,5 млрд, які надійдуть до кінця 2020-го у вигляді грантів на розвиток, не кажучи вже про фінансування від ЄБРР та ЄІБ (до €8 млрд, разом із кредитами та грантами ЄС – до €13 млрд), то наша держава одержить від європейців кошти, зіставні з тими, на які деякі члени ЄС зі Східної Європи могли розраховувати аж після вступу, у 2007–2013 роках (щоправда, в абсолютних показниках, а не в пропорції до ВВП або чисельності населення).
А що ж європейці отримують натомість? Зволікання з реформами, саботаж чиновників, олігархів та інших зацікавлених у ньому й фактично жодних гарантій. Візьмімо хоча б Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Із 28 країн – членів Євросоюзу на кінець травня 18 повністю ратифікували її, ще 6 – частково. Тобто час минає, європейська бюрократія працює, але в тому, що позитивний результат врешті-решт буде, можна не сумніватися. Водночас, за розрахунками апарату Національної ради реформ, опублікованими на reforms.in.ua, на початок квітня (свіжіших даних немає) українська сторона виконала 3% зобов’язань, взятих на себе в межах Угоди по асоціацію, ще 16% у процесі виконання. Тобто в нашому випадку може статися таке, що час минув (його фактично втрачено), а результату немає, принаймні так зазвичай було дотепер.
Європейці не мають жодних гарантій, що Порошенко та Яценюк не наступлять на граблі імені Ющенка – Тимошенко (попри експліцитні заяви українських політиків, що цього не станеться). ЄС не має впевненості в тому, що в результаті можливих дострокових парламентських виборів а-ля 2006–2007-го до влади не прийдуть популісти, які на обох торішніх перегонах дістали чималу підтримку населення, чи що не реваншують представники попереднього режиму. У такому разі всі капіталовкладення Євросоюзу в Україну просто виявилися б марними, їх довелося б списати, не отримавши результату. Єдиною гарантією для ЄС, можливо, є самі українці, які під час Революції гідності чітко заявили про свої прагнення (хоча значне падіння рівня життя за минулих півтора року помітно вдарило по їхніх переконаннях і змусило засумніватися), а також купка представників громадянського суспільства, які вміють і хочуть працювати по-новому й, ідучи на роботу в органи влади, намагаються трансформувати державу зсередини. З огляду на це європейці роблять для нас навіть забагато.
Читайте також: Іван Міклош: «Вимоги МВФ необхідні, але недостатні»
Звичайно, сьогодні Україні найбільше необхідні саме живі гроші, адже тільки цього року уряд має погасити понад $10 млрд кредитів, а на 2015–2017-ий дефіцит зовнішнього фінансування становить близько $40 млрд. Натомість Євросоюзові від нас потрібні дії, реформи, трансформація системи, активний розвиток країни. Європейців дивує, як можна просити гроші, не маючи проектів щодо їх використання. Можливо, ЄС готовий виділити більше фінансування, але ефективних механізмів його освоєння в Україні немає. Фінансувати інфраструктуру? Але принципи державно-приватного партнерства погано працюють, а Укравтодор – бездонна яма, яка поглинає гроші, але не забезпечує якісних доріг. Стимулювати малий та середній бізнес? Але чи є в тому сенс, якщо завтра нагрянуть податківці й заберуть ці гроші без зайвих слів. Такі приклади всюди. А поки українці за європейські гранти напрацьовуватимуть механізми цивілізованого освоєння коштів, відбуватиметься притирання двох надорганізацій: України та Європейського Союзу. Лише після його завершення настане момент, коли те, що пропонує одна сторона, повністю відповідатиме потребам і запитам іншої.
Зайвим підтвердженням готовності європейців допомагати нам є той факт, що в Україні зараз працює чимало радників зі Східної Європи, які свого часу успішно провели реформи, перебуваючи в урядах своїх країн, Латвії, Литви, Естонії, Польщі, Словаччини, Болгарії, а також Грузії. Якби вони розуміли, що тут немає з ким працювати, що фактично було за Януковича, то не відвідували б нашу країну так часто. Якби вони не відчували, що настав момент для трансформації України, то не докладали б зусиль намарне. А при цьому дехто з них наполегливо агітують чиновників ЄС за кардинальне збільшення обсягів надаваної Україні фінансової допомоги.
У підсумку виходить, що європейці поводяться з українською владою так, як батьки, котрі вчать дитину ходити. Вони її відпускають, підтримуючи лише в моменти падінь, хвалячи й винагороджуючи «пряником» тільки після певної кількості зроблених кроків. Це може бути не надто помітно середньостатистичному громадянину. Але не сумніваймося, що з такими наставниками Українська держава «навчиться ходити», тобто виконувати свої функції ефективно, на регулярній основі та з турботою про українців.