На нього чекають президент, прості українці й міжнародні партнери, його пильнують експерти з усього світу, його прагнуть, планують і наближають, про нього мріють і до нього готуються. А тим часом воно триває вже замалим не два роки, з перших же днів після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, коли працівники комунальних і державних підприємств взялися до роботи й почали свою титанічну щоденну боротьбу з руйнацією. Ідеться про відновлення України — і такий от його парадокс. Слово, яке спадає на думку, — горизонт.
Горизонт відбудови. Як і будь-який виднокрай, він недосяжний і водночас такий близький, що варто, здається, лише простягнути руку.
Мова про напрям руху, дороговказ, запрошення до подорожі; часом туманний, часом осяйний, омріяний, трохи примарний…
Цей вступ міг би здатися художнім чи філософським, а проте розуміння того, чим же є або має бути відновлення України, є певно одним з найпрагматичніших запитань, від якого, власне, його успіх великою мірою і залежить.
Якщо з весни 2022 року концепція кризового відновлення в реальному часі — відновлення зв’язку, водопостачання, помешкань, вулиць тощо — як частини українського опору й незламності була всім цілком зрозумілою навіть на інтуїтивному рівні, то що ближче до другої річниці повномасштабного вторгнення, то складніше стає окреслити його контури.
«Відновлення — це понтонна переправа між сьогоденням і майбутнім», — ділиться з Тижнем своїм визначенням Мод Жозеф, директорка Франко-української торгово-промислової палати, що ставить собі за мету розвиток торгових відносин між Україною та Францією. Попри всю свою лаконічність і образність, воно, мабуть, найкраще визначає поточну ключову проблематику відновлення України.
Хочемо ми цього чи ні, але головною темою сьогодення все ще є та сама кризова гуманітарна відбудова, спричинена постійним руйнуванням і зосереджена на невеликих та невідкладних проєктах для безпосереднього покращення умов життя цивільного населення. А вже там далі, на тому березі, майбутнє: відновлення повномасштабне, комплексне, стратегічно сплановане й концептуалізоване. І наразі не дуже зрозуміле, але до цього варто повернутись окремо.
І от нарешті понтон. Як і будь-який понтон, перекинути його не так-то й просто, особливо під обстрілами і якщо лише приблизно уявляєш, де саме. Але нема на те ради, цей понтон треба зводити, попри складнощі, яких не бракує.
У цьому контексті проблемою номер один цілком очевидно залишається безпека. «Міжнародні багатосторонні донори неохоче ставляться до великих проєктів реконструкції на кшталт сучасних мегалікарень через небезпідставні побоювання, що наступного ж дня після інавгурації їх розбомблять росіяни. Тому перевага сьогодні надається невеликим проєктам розсіяним на всій території країни», — пояснює у своєму коментарі Тижню Сандрін Годен, віцегувернерка Банку розвитку Ради Європи (БРРЄ) відповідальна за фінансову стратегію. З початку повномасштабного вторгнення БРРЄ виділив €1,3 мільярда кредитів на фінансування проєктів, направлених на приймання українських біженців і переміщених осіб, а 17 листопада 2023-го схвалив кредит у розмірі €100 мільйонів для Міністерства охорони здоров’я України на фінансування мобільних бригад і ремонту лікарень.
Найбільш проблемним є те, що на сьогодні в тих самих міжнародних донорів досі не напрацьовано одностайного й чіткого розуміння критеріїв безпеки, які дозволили б їм вийти на масштабно інший рівень проєктів відновлення.
Чи задовольняться вони, приміром, певним рівнем ефективності протиповітряної оборони? Чи тільки якась форма юридично закріпленого перемир’я буде вважатися достатньо сильною гарантією того, що мільярди євро й доларів європейських та американських платників податків не розвіються за вітром? Чи от, скажімо, вступ до НАТО чи якісь інші формальні міжнародні безпекові гарантії? Це запитання аж ніяк не є другорядним. Наразі майже ніхто не має визначеної та чітко заартикульованої власної позиції із цього питання. Ініціатива тут має належати саме українській владі, яка повинна не лише чітко проговорювати всі варіанти, а й вимагати від партнерів і донорів більшої ясності й наполягати на дедлайнах. По-перше, це ж нам більше треба, по-друге, навіть якщо існує ризик бути неприємно здивованим позицією деяких партнерів, що раніше почати діалог, то раніше буде досягнуто якогось прийнятного консенсусу.
А поки що Україна упирається й далі в цю, так би мовити, скляну стелю, яка не дає змоги вийти на більший масштаб окремих проєктів. Київ, звичайно, усіляко намагається цьому зарадити, хоча б і навіть на рівні комунікації, що теж не мало. Заклали у свою концепцію відновлення принцип «поступового розвитку» й продовжують заохочувати інвесторів, але водночас і застерігати їх нагадуванням, що лише ті, хто допомагає Україні відновлюватися сьогодні, матимуть доступ до ринків повоєнного відновлення. Не можна сказати, що це не працює. «Попри досить скромний економічний зиск, багато компаній долучаються до проєктів відновлення насамперед на знак солідарності з українським народом, а також щоб зробити свій внесок у перемогу, але часто все ж і не без стратегічного розрахунку», — підтверджує в розмові з Тижнем Іньяс Ертлє, французький підприємець в Україні, який очолює будівельну й інженерну компанію Watzenrode.
Що ж? Тим краще, але через певну хаотичність і невпорядкованість у процесі нині беруть участь більшою мірою компанії, які й до повномасштабного вторгнення були добре обізнаними з Україною і мають достатньо навичок, щоб розбиратися з усіма не завжди очевидними особливостями українського бізнесу й бюрократії, ефективно знаходити тендери й обходити стороною проєкти, що несуть в собі корупційні ризики. Підприємствам же, які ще не працювали в Україні, входити в стан справ набагато складніше, вони недостатньо вмотивовані тою самою «скляною стелею», про яку йшлося раніше й через яку більшість проєктів обмежені у вартості та є недостатньо цікавими з погляду економіки. А тим часом, коли Україна нарешті вийде на своє «повномасштабне відновлення» майбутнього з великими інфраструктурними проєктами, вона все ж потребуватиме компетенцій та участі цих міжнародних компаній, зокрема в таких галузях, як інжиніринг, енергозаощадження, енергоефективного водопостачання тощо.
Читайте також: Наміри і дії. Хто визначатиме механізм фінансування повоєнного відновлення України?
Не зайвим тут було б і нагадати, що міжнародні лідери зазвичай мають не лише необхідний досвід реалізації амбітних проєктів і необхідні для цього технічні рішення, а ще й уважно ставляться до власної ділової репутації. Тому їхня участь була б корисною для України ще і як своєрідна антикорупційна гарантія та важливий фактор покращення її іміджу в цій сфері. Тож щось — або в концепції, або в заохоченні цих нових для України компаній — все ж варто робити. Робити це вже сьогодні. А хоча б і на рівні збільшення прозорості й розуміння процесів, що все ж таки збільшило б кількість зацікавлених міжнародних компаній.
І тут ми підходимо до наразі не вирішеної, але значної проблеми — броунівського руху великої кількості програм фінансування помноженого на не завжди ефективне в умовах війни адміністрування на місцевому рівні. До них додаються спроби Офісу президента й уряду довести це до ладу, які поки що не приносять бажаних результатів, а лише посилюють нерозуміння всіх учасників процесу. З одного боку, математична очевидність: гроші на відновлення України виділяються, до того ж значні — ми вже навели приклад БРРЄ, який є одним з найменших банків такого типу. Але оскільки донори досі найчастіше віддають перевагу маленьким і локальним програмам, вони розподіляються на величезну кількість мініпроєктів. Якщо ж додати до цього кількість і різноплановість донорів у таких умовах, кожен з яких має свою специфіку роботи, напрацьовані алгоритми, власні вимоги, політику тощо, то не важко уявити, наскільки складно в цьому розібратися зацікавленим учасникам, будь то місцева влада, зацікавлені підприємства чи центральна адміністрація.
З іншого боку, маємо українські громади, які все ж ніяк не могли знати, що від 24 лютого 2022 року деяким з них доведеться зіткнутися з масовими руйнаціями, по всіх усюдах шукати спонсорів, донорів чи меценатів, щоб маленькими частинами відновлювати часом величезні втрати, ефективно й вчасно готуючи, контролюючи та приймаючи подекуди велику кількість проєктів.
Необхідні адміністративні й людські ресурси відповідного рівня, досвід і навички не імпровізуються просто так за кілька місяців.
Юридичне унормування, створення Координаційної платформи донорів для України, ініціативи Advantage Ukraine, запуск екосистеми DREAM і послуги єВідновлення… лише перелічувати можна довго. Найважливішим елементом є спроба делімітації зон і пріоритетів, які вписувалися б хоч у якусь глобальну концепцію та гарантували б, що гроші направляються насамперед туди, де вони найбільше потрібні, а не туди, де голови громад виявилися талановитішими в пошуках фінансування — а саме на це наразі часто нарікають опитані Тижнем експерти. Позитивною можна вважати й спробу зробити адміністративну архітектуру відновлення України простішою і більш зрозумілою, але це означає і посилення централізації процесу, що теж не без ризиків.
По-перше, саме собою посилення централізації подекуди призводить, безпідставно чи ні, до підозр у намаганні корумпувати процес. Чому таких підозр сьогодні варто за будь-яку ціну уникати, пояснювати не треба. По-друге, наразі ця спроба перенаправлення багатьох каналів дивним чином уже вилилась у створення більш ніж одного «єдиного вікна», яке має зводити донорів, підприємства, інвесторів, міністерства й громади. І це ще не враховуючи того, що, як не спрощуй, а до процесу залучено все ж більш ніж одне міністерство, а вони теж можуть мати дуже різний рівень підготовки роботи з міжнародними донорами й реагування на виклики. Одне слово, нині маємо спантеличених донорів, які намагаються зрозуміти, з ким же вони все ж мають справу, і підприємства, які намагаються адаптуватися до умов, що динамічно змінюються.
«Звичайно, не просто працювати в юридичних рамках, які досі постійно змінюються й вимагають від нас, на відміну від замовника, багато гнучкості, — підсумовує ситуацію Іньяс Ертлє. — Але ми з розумінням ставимося до цієї особливості перехідного періоду, це зовсім не заважає нам якісно працювати. Загалом нашому підприємству нема на що нарікати».
Проте вчитися краще витрачати гроші все ж доведеться — до того ж усім. Саме ефективність у витрачанні грошей стане ключовим фактором успіху або провалу повномасштабного відновлення, і на цьому одностайно сходяться експерти, опитані Тижнем. «Краще» в цьому разі означає зовсім не корупцію, про яку всі могли подумати. «Це може здатися дивним, але правда в тому, що витрачати гроші зовсім не просто», — пояснює Тижню французький експерт та інженер, автор книги «Гібридна війна в Україні. Які перспективи?», Ульріх Буна. Сам експерт ставиться до цього з долею оптимізму: країни Східної та Центральної Європи вже пройшли через цю школу в рамках власної євроінтеграції та нема підстав вважати, що цього не вийде в України.
Тож будемо сподіватися, що мова дійсно йде про перехідний період і шлях спроб та помилок виведе українську владу до напрацювання найпростішого з можливих, ефективного й прозорого механізму, до якого всі призвичаяться. Бажано — без нівелювання попередніх здобутків децентралізації. Хоч би як там було, однією із запорук успіху відновлення буде не просто наявність стратегії, уже викладеної президентом України на однойменному сайті, а й спроможність сформувати справжній національний проєкт, який стане справою всіх українців.
Читайте також: «Війна знищила наш дім. Але ми збудуємо кращий»
«Справжнім викликом цього відновлення буде спроможність об’єднати все суспільство довкола спільного проєкту», — сказав переконаний французький урбаніст і архітектор Мартен Дюплантьє, президент Асоціації архітектури Франції, який добре знається на Україні й очолює своє архітектурне бюро у Львові. «Коли йдеться про кризу, завжди є спокуса піти шляхом найменшого спротиву, тож треба навчитися протистояти цій спокусі. Нами повинно керувати бачення майбутнього. В України є все для того, щоб стати моделлю для європейських міст майбутнього в авангарді не тільки інноваційному, а й в авангарді цінностей», — зазначив він у розмові з Тижнем.
І це повертає нас від ще не зведених об’єктів інфраструктури майбутнього до найважливішої із цінностей — до людей. «Багато кажуть про відбудову інфраструктури, але люди теж потребують відновлення, — переконана Сандрін Годен.
— Допомогти біженцям повернутися додому. Дати всім дітям можливість навчатися. Зробити так, щоб усі люди, надзвичайно травматизовані війною, змогли оговтатися від пережитого. Ось що насправді допоможе відбудові, а не мільярди міжнародних донорів самі собою».
І художній образ понтонної переправи веде нас назад з майбутнього в сьогодення: відновлювати постачання води, тепла й світла тим, хто їх позбавлений, ремонтувати вікна й дахи, допомагати біженцям повернутися додому, забезпечувати дітям освіту, загоювати душевні рани. У сьогоденні роботи, на жаль, теж ще вдосталь.