Відразу скажу, що на мітинг потрапив зовсім випадково, спускаючись від Південного автовокзалу бульваром Пушкіна в напрямку Критого, коли неподалік будівлі колишньої обладміністрації побачив від 300 до 500 осіб, частина з яких перегородила центральну вулицю Артема. Більшість із них була пенсійного віку, хоча траплялись і зовсім юні учасники (школярі), і громадяни років 30–45. Усіх єднала крайня роздратованість, нервозність, із якою вони, розбившись на групи, обговорювали обстріл та спалені будинки Жовтневого.
Незважаючи на полярність уявлень про цю подію вітчизняних та сусідських ЗМІ, мітинг не назвеш ані проукраїнським, ані проросійським у повноцінному розумінні слова. Уся річ у тому, що позиції учасників докорінно різнилися, хоча всіх їх пов’язувало одне: бажання миру, причому в конкретній точці Донецька – селищі Жовтневому, бо мешканці того ж таки бульвару Пушкіна, що в середмісті, почуваються цілком комфортно, хоча й живуть у самісінькому центрі «ДНР». Що ж до способів досягнення миру, то основних ідей було дві. Одна частина протестувальників вимагала почати нарешті повномасштабний наступ силами «ополчення» й відсунути ЗСУ якнайдалі від міста, щоб у них просто технічно не було можливості діставати до житлових кварталів. Друга виступала за те, щоб відвести війська «ДНР» від аеропорту та Жовтневого й не ховати артилерію «ополчення» між житловими будинками.
Була і ще одна категорія осіб, що явно вирізнялась як чисельно, так і морально серед прихильників «ДНР»: люди, яким уже все одно. Прикметно, що російські ЗМІ вкотре обрали ракурс інформаційної картинки таким чином, що в кадр потрапляли тільки ті, хто справді ратував за якнайшвидший наступ і перемогу над «лютим фашизмом». А хто явно критикував «ДНР» – чи то за бездіяльність, чи то за невиконані обіцянки, – той залишався поза увагою або інтерв’ю з такими людьми специфічним чином обрізали.
Найрадикальнішу позицію майже в істериці та сльозах висловила одна доведена до відчаю донеччанка: «Наші бахкають – іще можна пройти, страшно, але можна. Потім починається «отвєтка». Що це за війна така? Чого вони ховаються, наші вояки, поміж будинків? Що це за лінія фронту?! Вони вирішили все змести навколо?».
Нарешті до протестувальників після їхнього годинного перебування під стінами колишньої ОДА, як і годиться, з пафосом, прибув на милицях сам Захарченко в супроводі охорони «Оплота». І насамперед бос заявив про таке: «Хоч би що там відбувалось у Мінську, я стояв і стоятиму на одній речі: Донецька народна республіка – самостійна держава, і Україна сюди ніяк не ввійде».
Характерно, що люди, які ще півгодини тому проклинали війну, тут-таки взялися підтакувати кожному його слову про необхідність помсти за Горлівку, спалені будинки та іншим інформаційним шаблонам, які очільник «республіки» звик виголошувати з екранів місцевих ЗМІ. Відтак Захарченко заявив: «Я скажу чесно: так, нам доводиться стріляти з нашої території, бо ту батарею, яка вбила дівчинку в Горлівці, ми її розбили всю, вистріливши із 41-ї школи».
При цьому так і не було пояснено, чому ж усе-таки довелося стріляти саме з території навчального закладу, виливаючи «народний гнів».
Та надалі діалог став складатись аж ніяк не на користь глави «ДНР», бо люди довкола нього виявилися доволі радикально настроєними й розмова пішла вже на рівні погроз: «Ви обіцяли нам 2 листопада мир, коли йшли на вибори!»
На те Захарченко запропонував обуреній жінці назвати своє ім’я, щоб зарахувати її до контактерів від української сторони: «Одну секундочку! Як звуть вас?» – «А навіщо це, щоб потім розстріляли?» – «Ні, я просто зателефоную сьогодні Порошенкові чи кому-небудь із них і попрошу, щоб вас включили в групу з боку України». – «Слухайте, ну я вам кажу серйозно, ви розчарували мене».
Нарешті, все це дійство закінчилося вимогою надати жителям Жовтневого готелі Ріната Ахметова, на що тут-таки можна було почути вже народні коментарі: «Нехай дають нам готелі рінатівські, вони ж пусті стоять – ми туди заселимося»; «Як би не так! Дадуть вам готелі, дивіться, тримайте кишеню ширше! А де вони тоді житимуть?».
Загалом тема розселення вкотре набула суто спекулятивного характеру, властивого більшості заяв Захарченка, адже на пряме запитання, коли все-таки жителів Жовтневого відселять із небезпечного району, «глава держави» послався на брак труб із «окупованого» Краматорська, що необхідні для каналізаційних систем пустих висотних новобудов Донецька. А щодо іншого, то «беріть квартиру хоч зараз», – запропонував Захарченко.
Зрештою, наступного дня горе-виконроб заявив на прес-конференції, що мітинг був інспірований українськими спецслужбами й що на наступній сесії «верховної ради» буде порушено питання про цілковиту заборону зборів та мітингів на території «ДНР», аби уникнути випадкового розстрілу їх учасників Збройними силами України.