Розкривати зміст розмови з гарантом мій співбесідник не побажав, натомість уже під час вичитки інтерв’ю від себе дописав туди палке побажання президентові якнайшвидше видужувати «на благо України».
То була єдина правка в усьому чималенькому тексті, тож жест неабияк повеселив редакційний колектив. Але зовсім інакше ця історія згадалася за кілька років, коли той високопосадовець (уже колишній) фактично добровільно став свідком у кримінальному розслідуванні з тонких питань приватизації, розпочатому новою, помаранчевою владою. Сьогодні екс-чиновник – член політради Партії регіонів, поважний депутат ВР від цієї політсили, одне з її «телевізійних облич». Ви всі його знаєте. Звуть його Михайлом, а по батькові Васильовичем.
У «чинопочитанії», як і в перебіганні на бік ворога, немає нічого специфічно донецького. Після приходу до влади Віктора Януковича у 2010 році соратники тієї самої Тимошенко теж масово побігли в табір переможців. Водночас наш герой – типовий успішний регіонал: виходець із Росії, кар’єру робив на Східній Україні, українською володіє добре, але воліє говорити російською з типовим донбаським акцентом. Утім, не це є головними рисами функціонерів від ПР. Перша й визначальна їхня риса – віра у Вертикаль.
Коріння цієї віри зрозуміле. Край великої промисловості з підприємствами «союзного подчінєнія». Чітка звітність знизу вгору. Чітке надходження грошей згори вниз. Від бандитських вертикалей 1990-х це принципово не відрізнялося. Сила в того, у кого сила.
Зневага до «маленького громадянина» – зворотний бік медалі. Ця зневага так само вихована досвідом. Сьогодні часто забувають, що Донбас був авангардом масового протестного руху за часів пізнього СРСР та ранньої незалежності. Зокрема, позачергові парламентські та президентські вибори 1994 року передусім були викликані масовими страйками й мітингами донбаських шахтарів у липні 1993-го.
Проте, як тільки тодішній президент Леонід Кравчук погодився на переформатування влади, а один із найбільших «вугільних генералів» Юхим Звягільський став першим віце-прем’єром, масові протести швидко зійшли на пси. Червоні директори шахт і заводів, що спочатку підтримували народні виступи, надаючи приміщення, транспорт, зв’язок, самі ж і придушили їх – мовчки, навіть без спецназу й буквально за кілька днів. Тодішній ривок донецьких на Київ не вдався: їх обійшов дніпропетровець Леонід Кучма, на якого поставили чимало промисловців, що небезпідставно побоювались апетитів молодого донецького капіталу. Та вже в 2003 році сам же Кучма змушений був поставити на висуванця Донбасу Януковича. І хоча останній домігся влади лише в 2010-му, старі добрі методи маніпуляції «громадською думкою» і далі посідають почесне місце в арсеналі політичних прийомів ПР.
Наслідок усього цього – політичні вихованці краю териконів звикли до маніпуляцій народним невдоволенням на свою користь, а тому не здатні повірити в будь-які самостійні виступи «лохторату». Тим паче в самопідтримку протесту протягом тижнів і місяців. Власний досвід переконує регіоналів, що за будь-яким бодай трохи помітним виступом мас повинні стояти лялькарі з числа опозиції, іноземних спецслужб тощо. Без зовнішнього впливу народний виступ неможливий – ось яке «кредо» Партії регіонів.
Найжахливіше, що цю думку значною мірою поділяє й типовий виборець ПР. Адже він бачить на власні очі «добровільно-примусову» організацію антимайдану і, природно, схильний вважати, що Майдан «організовано» якимсь аналогічним способом…
Ставлення донецьких до журналістів – логічний наслідок усього сказаного вище. 21 січня мер Донецька Олександр Лук’янченко публічно закинув журналістові Віталію Сізову: «Виталик, ты всю жизнь искал, что кто где не так сделал!». Головним звинуваченням тут було не те, що донецькі чиновники скоювали злочини, а те, що журналіст, бачте, «має нахабство» публікувати відомості про нескромні доходи (й витрати) високих чинів. З погляду Партії, це гріх, і прощення за нього немає.
Але якби лише з погляду Партії! Відеозапис «дискусії» Лук’янченка та Сізова показує, що чимало представників ЗМІ, підконтрольних місцевим органам влади Донбасу, буквально аплодували заявам Лук’янченка. Інакше кажучи, тамтешні «журналісти» вважають своєю місією не «інформування населення», але вихваляння дій місцевої влади. Будь-якої. Аби тільки влада.
Це відображає тамтешнє ставлення до ситуації в усій країні. Населення повинне (і має право) лише захищати та підтримувати місцеву владу. Якщо в Києві сидять «свої», то підтримувати Київ. Якщо «чужі», то відкидати їх, називаючи «окупантами». Нехай навіть ці «окупанти» будуть із сусідніх Дніпропетровська чи Харкова.