«Донецькі» запитання до влади

Україна подорослішала. Звіс­­но, не скрізь і не кожний відчув власну відповідальність за те, що стало­­ся, і за те, як розвиватиметься наша Вітчизна. Однак той факт, що, взявшись ще влітку до створення та допомоги армії, опікування переселенцями, пораненими, люди не припиняють цієї справи, не опускають рук, не відпочивають і ні на йоту не зменшують активності, засвідчує дорослість та відповідальність тієї самої критично необхідної для одужання країни кількості громадян. Усі, хто раптово чи свідомо прокинувся в листопаді 2013-го дорослим і відтоді забув, коли спав, чітко розрізняють країну та державу. Однак у перервах між поїздками на лінію фронту, пошуком транспорту для евакуації біженців, неприємними, важкими перемовинами щодо долі заручників… Між усіма цими справами дорослі люди мріють про те, щоб між країною та державою різниці не було.

Хочеться пишатися. Хочеться розуміти. Хочеться ставити державу за приклад. А діячів її – наших – вписати у Книгу великих правителів.

І саме тому до влади-держави є запитання. Не «щоб ножа у спи­­ну», а задля майбутнього. Вибач­те за пафос.
Розумію, звісно, що донець­ким слова не давали. Навіть уперте таврування, яке дозволяють собі не прості люди, без яких донецькі та луганські померли б уже просто неба від голоду та злиднів… а чини, що спльовують в інформаційний простір то «Лугандонію», то «немає там українців», здається, є свідомим. Фаховим. Подібно діяли 20 років, беручи участь у демонізації Донеччини та Луганщини. Таврують, стигматизують саме для того, щоб раз і назавжди уникнути неприємних питань від «самівинуватих», «самісепаратистів».
Однак запитання є. Нехай не на «тепер». А на «після Перемо­­ги». Точно знаю, що вони нікуди не подінуться. Шкодую, що їх стає дедалі більше.

Читайте також: Біль запілля

Про кордони та прикордонників. Коли і як банда Ґіркіна потрапила до України? Чи була вона озброєна? Чим саме? Чи зброю було завезено окреми­­ми шляхом-коридором і приховано до часу Ч? Чи відомо владі, що вже в березні місцеві прикордонники масштабно скуповували золоті вироби? Так масштабно, що замовляли навіть спеціальну машину з Києва, бо асортименту тутешніх магазинів для всіх охочих не вистачало?
У який спосіб лідери терористичних організацій, як-от Болотов, їздили туди-сюди через кордон навіть тоді, коли їх було оголошено в розшук? Які зусилля було докладено до зупинки перших танків, що пройшли з РФ?
Чи було зрозуміло, що влітку годилося укріплювати ті ділянки кордону, які так-сяк контролювалися та через які могли посунутися російські війська? Біля Новоазовська, наприклад? Чи можна було створити там мінне поле? Поставити «Гради»? Щось іще?

Коли саме ми втратили конт­роль над кордоном у Донецькій та Луганській областях? І чому не втратили, приміром, у Харківсь­­кій?

Хто покараний за все це, ок­рім Нелі Штепи, яка точно не служила на українсько-російському кордоні?

Про 6 квітня та 5 липня. Почерк терористів у різних містах на Сході України був однаковий: вони захоплювали адміністративні будівлі з такою репутацією, що жодна притомна людина ніколи не пішла б відстоювати їх право на вільне існування. Понад те, ОДА, СБУ та прокуратура асоціювалися із ситими крадіями, яким узагалі-то треба було перестати поводитися як царі. Однак поступово ці будівлі з місць помсти крадіям перетворювалися на штаби бойовиків. І держава мала б втрутитися в процес звільнення міст Сходу України від терористів. У Харкові все саме так і сталося: добре організований штурм захопленої ОДА, 70 заарештованих бойовиків, а потім відносно спокійне життя. До сьо­год­ні. Такий самий штурм планувався на 6 квітня в Донецьку. При­­їхав Ярема. Були готові спецпризначенці… А вночі замість штурму почалися переговори.

А потім Ярема поїхав. А ОДА зосталася під загарбниками. Що чи хто завадили її штур­­му? Чи не готовий керівник операції визнати, що жертви, які могли бути тоді, 6 квітня, не йдуть у жодне порівняння з тими, які є станом на тепер? Хто і коли пояснить українцям причини залишення ОДА в руках злочинців? Чи, може, хтось нарешті вибачиться за хиб­­не рішення? Просто вибачиться. Бо ніхто з нас не чекав на війну й не готувався до неї. І кожен має право на помилку. Навіть на таку трагічну. Але ж спочатку помилка має бути визнана. Чи ні?

Читайте також: Донбас як зрада

5 липня… Для когось це фанфари та ордени. Для когось – очікуваний день звільнення. Сло­­в’я­нськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка задихали на повні груди.
Але для Донецька це день трауру. Окупанти зайшли в місто. Дві тисячі, три… Вони їхали вулицями на БМП, вантажівках, ішли колоною по пустих тротуарах. Ніхто не зустрічав їх квітами. Ніхто не плакав від щастя. Місто здригнулося й завмерло.

Як це сталося? Як чотири години трасою могли безперешкод­­но їхати озброєні люди? Чому Ґіркіну дозволили увійти в Донецьк? Хтось зміняв перемогу на півночі області на її центр? Джентльменська угода? Продаж одного міста за ціною п’яти? Вигідний бізнес?

Чому ніхто навіть не намагався зупинити військо росіянина Ґіркіна, яке без жодного спротиву захопило Донецьк?

На ці запитання треба починати відповідати. І слід зробити це раніше, ніж сам Ґіркін стане озвучувати свої версії. Останнім часом він дуже балакучий.

Про слова й необхідність розмовляти з людьми. Знаєте, чому багато людей у вересні повернулося до Донецька, Горлів­­ки, Єнакієвого та інших окупованих міст і сіл? Бо окрім безгро­шів’я, безробіття та суцільної переселенської безнадії вони почу­­­­ли про мінські угоди. І почули ось що: буде український контроль над кордоном, українські закони, місцеві вибори, соціальні гарантії. Плюс особливий статус.

Люди поїхали не до сепаратистів. Вони повернулися в Україну. Принаймні до очікування остаточного пришестя України.

Хтось сказав їм, що Путін навряд чи виконуватиме угоди? Що це війна, а не АТО? І не важливо, як ми називаємо все це офіційно та які в нас резони не називати війну війною. Бо по факту війна.

Коли люди чують правду, хоч би якою жахливою вона була, у них з’являється можливість діяти відповідно. Слово «війна» вмикає правильну систему образів, серед яких ключовою є загроза життю. Свідомість і пам’ять працюють бездоганно: картинки випалених війною міст і сіл постають у голові самі собою.

Болісна логіка дає відповідь на запитання, ким є на війні мир­­ні. А вони є collateral damage. Супутнім збитком. Збитком, що виникає випадково, не спеціально, унаслідок атаки на заплановану ціль. Військових вчать, що для кож­­ної битви і для кожної війни є навіть формула, за якою вираховується супутній збиток: кількість випадкових смертей простих громадян і кількість зруйнованих приміщень.

Читайте також: Про скло та звіра

Очевидність такої долі людей на території війни засвідчує вже те, що нікому й ніколи не спало на думку звинувачувати Сталіна чи союзників у тому, що під час звільнення міст від нацистів дуже постраждали інфраструктура, будівлі чи мирні люди.

Тобто ґрунт для промовлян­­ня страшної правди в нашому су­спільстві був, бо була і є історична пам’ять про Другу світову.

Якби люди почули про свою перспективу стати супутнім збитком, чи поїхали б вони з дітьми на окуповані території? І чи залишалися б на них тепер?

Хто винний у тому, що до сьогодні в цьому питанні сором’яз­ливе мовчання? Чому слова скінчилися, так і не розпочавшись? Чия тут відповідальність? Чия функція, а з тим і провина?

Про евакуацію та біженців. Війна триває. З кожним днем стає дедалі жорстокішою та безжальнішою. Не на життя, а на смерть. Бо в разі поразки України не буде.

Хто достеменно знає, скільки все це триватиме? Два тижні? Перемир’я? Потім місяць – і знову? Чи просто зараз суцільна ескалація без усіляких зупинок?

Однак не важливо, три дні чи три місяці не припинятиметься божевільна агресія РФ. Не важли­­во у сенсі порятунку мирних. Їх евакуації. На ці три дні чи три місяці вони мають виїхати й десь жити, їсти, лікуватися, рятуватися.
Волонтери тягнуть на собі «дороги життя» біля Вуглегірська та Дебальцевого. Але де державний план евакуації? Хто відповідає і хто робить усе можливе та неможливе, аби щодня вивозити людей, які втратили все, але живі й мають бути живими?

Бо план прикордонної зони, хоч як дивно, є. Мерзенна епопея з перепустками є. Тобто процес створення перешкод для евакуації йде повним ходом. А самої її немає.

І це запитання до влади. До тієї самої, що недостатньо зайня­та реформами, самоскороченням та самообмеженням. До тієї самої, яка за давньою звичкою ходить і ходить на телеефіри й заговорює одну проблему за іншою.
Тим часом триває війна й гинуть люди. І ми маємо перемог­­ти, а доти – жодних Майданів. Жодних!

Але іноді здається, що нові правила нашої дорослості держа­­ві відомі. І саме на них вона активно й нахабно паразитує, бо ж, поки війна, питань у дорослих лю­­дей не буде. Дорослі стримаються і все зроблять самі.