Відсутність офіційної інформації про інцидент тільки збільшує суспільний інтерес. Атмосфера замовчування відроджує в людей радянські інстинкти. Одна за одною з’являються нові версії. Якщо замовчують, отже, сталося щось страшне. Отже, хтось помер. Отже, багато жертв.
Насправді до летальних випадків не дійшло, але сама по собі історія показова. У соціальних мережах мешканці Макіївки повідомили про отруєння в дитячому садку мікрорайону «Зелений» п’ятьох дітей. Усі вони потрапили до лікарні з високою температурою.
Здавалося б, нічого трагічного не сталося, сенсу приховувати інформацію немає. Таке періодично трапляється і в Україні, і в Росії. Але в «ДНР» цей випадок чомусь вирішили замовчати. Одну з нянь зробили крайньою і звільнили. Решті працівників дитсадка розголошувати інформацію про інцидент суворо заборонили.
Зрозуміло, що в епоху інформаційних технологій жодні заборони не допомогли й чутки стали поширюватися в соціальних мережах. Про отруєння повідомили й деякі українські ЗМІ, після чого в «міністерстві інформації ДНР» здійнявся переполох. Надійшло розпорядження спростувати інформацію в «республіканських» ЗМІ.
Сміх сміхом, але редакції газет взяли під козирок й одна за одною стали писати про «брудні провокації українських пропагандистів». Заради розваги я намагаюся відстежувати публікації в «республіканських» ЗМІ, тому відразу звернув увагу на «спростування». Особливо відзначилася газета «Донецкое время». «Що більше позитиву в житті нашої республіки, то активніше вивергають жовч і брехню українські засоби масової дезінформації. Не покладаючи рук трудяться ці акробати пера, ці віртуози фарсу, ці шакали ротаційних машин» — так починалася публікація, у якій «розвінчується міф» про отруєних макіївських дітей.
Звичайно, таке спростування мало кого здатне в чомусь переконати. Навпаки, що пафосніший та агресивніший тон статті, то більше читачі пересвідчуються: рупор «ДНР» бреше й приховує факти. Тому «спростування» мало радше зворотний ефект. Чутки про «отруєння з людськими жертвами, які приховує влада» стали поширюватися ще швидше.
Цей тон радянських передовиць 1930-х повернувся в життя донеччан три роки тому. Збоку спроби відродити сталінські мотиви в пресі «ДНР» видаються смішними й екзотичними. Я не раз бачив, як скани статей «республіканських» газет ширяться соціальними мережами, де над ними відверто потішаються. Але коли ти живеш у Донецьку, де іншої преси не існує, смішного мало. Лишається тільки із сумом згадувати медіа довоєнних часів. Незважаючи на явну заангажованість більшості ЗМІ на користь Партії регіонів порівняно з нинішніми «листками ненависті», стара журналістика бачиться мало не взірцем високого стилю та об’єктивності.
Чому керівники «ЛДНР» вирішили в XXI столітті копіювати стиль талінських передовиць замість того, щоб працювати більш тонко, збагнути важко. Мабуть, дається взнаки брак креативу та адекватних кадрів. Адже зрозуміло: якщо радянський підхід не спрацював у СРСР і не вберіг його від розпаду, то копіювати застарілі методи кондових радянських пропагандистів сьогодні тим більше безглуздо. Проте «міністерство інформації ДНР» обрало саме цей шлях. І тому довіра до «республіканської» преси в народі практично дорівнює нулю.
Як і в радянські часи, дізнаватися інформацію донеччани тепер воліють з альтернативних джерел. Колись це були «радіоголоси» з-за кордону. Сьогодні соціальні мережі й українська преса.
P. S. Тиждень вимагає звільнення журналіста Станіслава Васіна, затриманого «МГБ ДНР».