Такого успіху, який мали два покази стрічки в Києві, не очікували ані її режисер, ані організатори: велика зала Будинку кіно та фойє Посольства Німеччини в Україні ледь вмістили всіх охочих переглянути фільм.
Молодий режисер Якоб Пройсс, обізнаний з українськими та російськими політичними реаліями, легко проникає за лаштунки життів донеччан, а потім демонструє разючі контрасти існування фанатів донецького «Шахтаря».
VIP-трибуна
Одним із героїв фільму є одіозний молодий секретар Донецької міськради Коля Левченко. Ми бачимо його перед виступом на місцевому телебаченні, знайомимося з його родиною і потрапляємо до неї на обід 9 Травня. Але спершу Коля в «шикарних» з погляду українських багатіїв апартаментах отримує з рук прислуги сніданок і ділиться дитячими спогадами про манну кашу. Державний службовець відвертий з іноземним другом і на камеру розповідає про свій будівельний бізнес та навіть те, що чекатиме на його ворогів. Ми також бачимо Колю на роботі: з якою відданістю з ним говорять підлеглі, як він підбирає штори для свого заміського будинку. Або під час веселої пиятики у стамбульському ресторані в компанії дружбана секретаря Київради Олеся Довгого.
Шахтарський ракурс
Поряд з огидними розкошами – забруднене мазутом робоче місце шахтаря та його роздуми про мільйонерів. Ми бачимо умови й обладнання на шахті «Путилівська» родом із минулого сторіччя. Бачимо одностайне голосування в трудовому колективі шахтарів та деталі одного службового роману. Степанович розповідає про те, як втратив на шахті сина. А Саша ділиться тим, що бажає онукові бути радше гравцем «Шахтаря», аніж шахтарем. Ми відвідуємо шахтарську маївку, цвинтар, проникаємо на кухні героїв фільму.
Ці важливі деталі побуту розповідаються одночасно з футбольними пригодами героїв, які об’єднують мешканців цих двох паралельних світів на одному стадіоні. Загальновідомі, на перший погляд, реалії українського життя показані в цьому фільмі дуже конкретно й особистісно, а тому змушують усвідомити перекоси нашого суспільства і, власне, заново побачити це суспільство.
Рецепт фільму
Якоб Пройсс чудово володіє російською мовою та сленгом, при цьому не показує політичних уподобань і не вступає в суперечку після кожної сумнівної тези молодого донецького політика. Режисер також не веде розслідування, використовуючи приятельські стосунки з однолітком-олігархом із Донецька. Він просто щиро цікавиться й фільмує відповіді на свої запитання. А потім лише показує їх. Результат виявляється вершиною соціальної критики, водночас сповнений не лише іронії, а й любові до героїв та намагання їх зрозуміти.
Ціла низка режисерських удач супроводжувала стрічку. Починаючи від відвертості не звиклих до уваги іноземних кіношників донеччан і закінчуючи кубком УЄФА 2009 року, який таки потрапив до Донецька, відмінно формуючи сюжетну канву стрічки.
Загалом Пройсс відзняв 80 годин фільму, тобто майже в 50 разів більше, ніж увійшло до нього. За кадром залишилися протести фанатів клубу проти перейменування «Шахтёра» на «Шахтар», роздуми Колі Левченка про природу демократії, особливості голосування «по-донецьки» та багато іншого. Проте, відселектувавши матеріал, режисер видав тонку, іронічну, стильну й ретельно підготовлену роботу.
Цікавість, із якою поставилася до стрічки київська публіка, продиктована також дефіцитом відображення українського життя на кіноекрані. Прикметно, що, хоча поміж глядачів Docudays UA було багато українських режисерів, у розкладі фестивалю значився лише один український фільм. Ще зо двічі Україна опинялася в ракурсі іноземних режисерів на цьогорічному фестивальному екрані.
Сподіваюся, українці зможуть масово переглянути цю стрічку. Тож українському телебаченню, яке не здатне самостійно продукувати такі роботи, варто було хоча би показати зняте іноземцями. Режисер тільки за.
Якоб Пройсс, німецький кінорежисер:
Про задум
Спочатку в мене була ідея зробити фільм про Донецьк. Перше, що тут бачиш, – це будівля «Донбас Паласу». Навіщо п’ятизірковий готель у вугільному промисловому місті? Мені сказали: «А ти не знаєш? Це Ахметоввитратив такі гроші, щоб запрошена футбольна команда мала де поселитися, коли гра відбувається в Донецьку. А в інший час там місцеві олігархи п’ють каву – і все, грошей готель не заробляє». У місті тоді тільки почали будувати «Донбас Арену». Я сказав: ходімо на стадіон, тоді ще Олімпійський, і подивімося. Там ми познайомилися з шахтарями і поїхали до них додому. Вони такі симпатичні, так багато хотіли розповісти. Це були наші протагоністи, хоча я навіть не знав, на якій шахті ці хлопці працювали.
Я не спеціально шукав якусь жахливу шахту, це сталося випадково. І досить довго мене не хотіли туди брати. Це радянський рефлекс – не показувати те, що в поганому стані. Треба було довго завойовувати довіру. Коля з’явився у фільмі також досить непередбачувано. Я дивився шоу на телебаченні, де він виступав, як завжди: російська мова, Бандера, Голодомор і все, що ви чудово знаєте. Подумав, що це гарний виразник тих думок, які можна почути на Донбасі, зателефонував до міськради, він погодився зустрітися. І тільки тоді зрозумів, що Коля йде на той самий стадіон.
Про фільм
Мені дуже пощастило приїхати до Донецька, коли там ще нікого не було. У місті дуже мало іноземців, ніхто ним не цікавився. Зрозуміло, що тепер цікавитимуться набагато більше. А політики та місцеві олігархи після мого фільму, напевно, будуть набагато обережнішими. Я не проводив розслідування, усі сцени були майже випадковими. Але люди в ньому автентичні, такі, якими є насправді.
Для мене дуже важливо, що у стрічці є неоднозначність та іронія – такий мій стиль. Дуже часто це щось невисловлене, недоказане. Також, звісно, ефект іронії досягається під час монтажу. Багато що говориться тонкощами, а також за допомогою тиші.
Мені не раз казали, що після роботи на Сході України я мушу зняти щось про її Захід. Я був би не проти. Насправді надзвичайно важко знайти для цього гроші, цілий рік у мене не виходило. Перші дві стрічки мали дуже малий бюджет. Тому як професійний режисер цього разу я сказав, що візьмуся за фільм, лише якщо буде фінансування, тобто телеканал, який віритиме в проект. Першу подорож до Донецька здійснив власним коштом у лютому 2007 року, зняв коротеньке відео з людьми, яких знайшов, і почав шукати гроші. Був грант від Фонду Роберта Боша. А потім мені дуже пощастило, коли мене підтримав Sundance Institute в Америці, який фінансує проекти про права людини. Після того як він погодився, інші спонсори знайшлися швидко, зокрема й другий канал німецького телебачення ZDF. Також мій продюсер отримав грант від ЄС. Зараз потрібно зробити невелику перерву з Україною, а потім можна повертатися.
Сподіваюся, що стрічку покажуть на котромусь із українських телеканалів. Мій продюсер саме працює над цим. Не хочу опинитися у внутрішній політичній боротьбі, що дуже важливо для мене. Це не фільм проти Донецька чи проти Донбасу. Навпаки, я туди поїхав тому, що, як мені здалося, люди там мають власні причини для такого політичного мислення і свою позицію. На жаль, в Україні дуже важко не потрапити на канал із політичним спрямуванням.
Реакція на фільм
Західна публіка поставилася до стрічки дуже добре. Прем’єра відбулася на фестивалі в Амстердамі, а в Німеччині ми навіть здобули приз на Max Ophüls. Німецькі глядачі сприймають стрічку трохи інакше, адже вони не знають цих людей і ситуації. Але навіть якщо їм мало відомо про Україну, у фільмі багато людського. Звісно, для західного глядача такий персонаж, як Коля, дуже дивний. Усі запитували мене, як може бути, що він так відкрито поводиться. Наприклад, показує свою розкіш або спершу розповідає про свою компанію, а потім відмовляється від власних слів. Навіть для німецького глядача це диво. І, звісно, шахта – майже як у Тарковського – німцям це цікаво. Або такий персонаж, як Валя, – строга жінка, яка не дає Степановичу її перебити. Чи Степанович, який розповідає про те, як втратив свого сина в шахті, але й досі там працює, у 67 років спускається під землю. Це людські моменти, які зачіпають глядачів усюди.
У людей на Заході набагато гірші уявлення про олігархів і те, що тут відбувається. Там уже немає шахт у такому стані й такого разючого контрасту в суспільстві. Проте, наприклад, дискусія в Шустера про Гітлера і Сталіна, а потім продовження обговорення в батька Колі – це класні моменти, які цікаві й німецьким глядачам. Там уже видно, що Коля насправді дуже багато грає. Його «дві правди» – це дуже характерно, як на мене, добре відображає ситуацію на пострадянському просторі й багато чого пояснює. Люди тут рідко вірять у щось. Вони також, на жаль, не вірять у демократію. Завжди є «дві правди». Це, мабуть, ще радянська спадщина. В американців своя, у нас своя. Мені часто доводилося чути, мовляв, насправді у вас те саме, просто досвід трохи більший, ви краще все приховуєте. У мене залишився матеріал, який не увійшов у фільм, де Коля каже, що в Америці це республіканці й демократи. Зараз Обама, потім буде гомосексуаліст, а потім мексиканець. Завжди існуватиме якась фішка, але все це керовано, аби люди думали, що є свобода. Коля говорив такі речі вголос, але багато хто так вважає. Це цікаво для західного глядача, але, звісно, чуже йому. Тому що там люди справді думають, що така система працює, хоча й з усіма недоліками та проблемами.
Герої вже бачили стрічку, а Валя, Степанович, Лукич і Саша навіть були на прем’єрі в Будинку кіно, що, на мою думку, дуже важливо. Вона їм дуже сподобалася, до того ж великий зал, гучні аплодисменти. Коля був перший, хто її побачив. Можливо, фільм йому менше сподобався. Він прилетів до Берліна, щоб переглянути стрічку ще до кінця монтажу й «переговорити», можна так сказати.
Про Україну
Я дуже багато чого люблю в Україні та Росії – два роки прожив у Росії. І не зняв би такого фільму, якби мені це не подобалося. Дуже ціную відкритість і безпосередність. У Німеччині не так. Якщо в нас трамвай зламається, люди півгодини мовчатимуть, доки зав’яжеться якась розмова. А в Росії ще до того, як зламається, усі одне одного вже обговорять. Я дуже люблю таке тепле ставлення до зовнішнього світу.
Коли Степанович був на прем’єрі в Києві, сказав, що його думка про владу не змінилася. Я переконаний: він і тепер проголосував би так само. Але з фільму зрозуміло, що Донецьк не монолітний, вони також не в захваті від цього керівництва. Проте доки існуватиме розділення і залишатиметься вибір між «нашими» та «їхніми», голосуватимуть за «наших».Моя остання пропозиція у стрічці про те, щоб на горизонті не з’являлося інших кольорів, окрім помаранчевого й біло-блакитного, – це пропозиція для всієї України. Я бачив, як у день виборів 2007 року Коля організував «Жигулі», що їздили вулицями Донецька й оголошували: «Ми чи вони», «Хто не йде голосувати, зраджує свою країну», «У Західній Україні вже 80% проголосувало». Хитро обходили заборону агітації і цементували розділення. Політики отримують дивіденди від нього, тому й форсують. Поки є «ми» і «вони», не треба пропонувати ніякої програми. Це дуже сумно, і я не знаю, як із такого виходити.
Суперечності трапляються повсюдно. Люди ностальгують за Радянським Союзом, працюють на державній шахті й водночас хочуть якогось приватного інвестора, хочуть Ахметова, який тепер є найбільшим капіталістом. Вони люблять Донецьк і пишаються його елітою. Як на мене, це така радянська річ. Мені погано, але Гагарін у космосі – це ми. Дуже часто люди, у яких немає мерседеса, казали мені: ось бачиш, скільки в нас мерседесів на вулиці. У вас, мабуть, стільки немає. Ви виробляєте, а ми купуємо. Тобто навіть якщо людина цього не має, вона пишається самим явищем. Це цінності, як у Колі в офісі. Там є Сталін, Карл Маркс, ікони, Єсєнін, у нього вдома Макіавеллі, російський прапор. Екзотика, незрозуміла суміш. Але вона може мати успіх, тому що одна система цінностей після розпаду Радянського Союзу не була замінена іншою. В демократію не вірять, її асоціюють з економічним розвалом і фарсом, який зараз спостерігаємо в парламенті. Усі телеканали показують замовлену пропаганду. Тому це не діє як заміна.
На мою думку, не факт, що ситуація в Україні скоро поліпшиться. Звісно, у країні є люди з новою ментальністю, які живуть по-іншому, але загалом у суспільстві є систематична корупція. Починаючи від міліціонера на вулиці й закінчуючи директором лікарні. А керівництво – це лише дзеркало суспільства. У Донецьку таке теж було: я не хотів давати хабара міліціонерові, який зупинив наш автомобіль на дорозі. Але водій сказав мені, що тут усі так роблять і що коли він не заплатить, то в нього як водія будуть проблеми. А якщо Коля їхатиме 150 км на годину, даішник просто віддасть честь. Медицина, освіта – це систематично. Керівництво може собі дозволити таку очевидну корупцію, бо всюди так. Потрібні дуже великі зміни у свідомості й ментальності суспільства для того, щоб змінилася ситуація.
Біографічна нота:
Якоб Пройсс народився 1975 року в Берліні. Вивчав право в університетах Кельна та Парижа, а також європейські студії у Варшаві. Альтернативну службу проходив у Нижньому Новгороді, пізніше рік працював у Москві. З 2002-го займається режисурою, паралельно є нештатним консультантом та спостерігачем міжнародних організацій на виборах. Зокрема, у жовтні 2004 року Пройсс спостерігав за виборами президента в Україні. Також режисер працював експертом з прав людини у СНД в організації «Репортери без кордонів».
Фільмографія:
«Інший Челсі: Історія з Донецька», 2010, повнометражний дебют
«Непохована війна – 10 років Сребреніца», 2005
«Розірваний Іран – Молодіжний життєвий світ в Ісламській Республіці», 2003