Я так і не побувала у Луганську. Дядько, з яким листувалася роками, в кожному листі просив-благав: приїдь! Лейтмотивом було: хоч наговоримося нашою мовою. Українська мого дядька була природною: родом із села на Київщині. Потрапив до Луганська інженером на фабрику трикотажних виробів. Там виріс і син, який із початком війни Росії проти України, покинувши все майно, поховавши батька, ледве вирвався у Київ. Юрій розповідав, стискаючи кулаки, як завозили до Луганська «антимайданівців» із сусідніх російських міст, як збурювали – з погрозами – місцевих проти «київської хунти». І донька його з сім’єю ще тоді, з 2014-го, рятувалася від «зєльоних чєловєков» у столиці. У Києві виростає її старша дівчинка, тут народилася й друга дочка. Навіть боюся запитувати Світлану, чи сподівається повернутися в рідний Луганськ…
А в Донецьку я таки встигла побувати. Ще 2002 року редакція журналу «Українська культура» відрядила мене туди: збирати матеріал для спецвипуску про культуру в донецькому регіоні. Часопис наш ледве тримався, а тамтешнє управління культури обіцяло профінансувати номер журналу.
Зустріли мене дуже прихильно, навіть сердечно. Мені було і приємно, й ніяково водночас, коли люди, з якими зустрічалася, повторювали (їх, так би мовити, ніхто не тягнув за язика): «Не думайте, що тільки у Києві Україна. Донецьк – це Україна. Ми поки що не вміємо, як ви, добре розмовляти українською. Та навчимося!»
Звісно, ці люди були пов’язані зі сферою культури: працювали або в обласному художньому музеї (звідки окупанти пізніше вивезли чимало експонатів), або в Донецькій обласній універсальній науковій бібліотеці, або в Міському будинку вчителів. Мене особливо вразили донецькі палаци культури: здається, збилася з ліку, відвідуючи їх. Скрізь вирувало, як пишуть у газетах, культурне життя. Там – репетиція духового оркестру, там – тренування юних акробатів, там – підготовка до конкурсу стрілецької пісні, що особливо вразило мене. Слухала запальні пісні з Галичини і вухам своїм не вірила. «Готуємося до виступу в Надвірній на Франківщині, там підсумковий конкурс», – пояснили мені.
Враження від Донецька, де на клумбах і справді раювали троянди, мала якнайкраще. Матеріалів зібрала на кілька чисел журналу: і про особливості Дружківської вишивки, і про традиційне співоче багатство краю, і про тамтешні народні рукомесла. Вийшло насичене презентабельне число «Української культури» з кольоровою вкладкою. Цей номер безкоштовно роздавали всім запрошеним у Палац «Україна» на традиційний звіт області. Я тихо пишалася: завдання редакції виконала максимально. І головне: в мені самій тоді розвалився стереотип про Донецьк як цілком зрусифіковане місто. Розуміла: без традиційної «показухи» не обійшлося, та мала багато «непротокольних» спостережень, спілкувалася з багатьма людьми – не лише тими, які забезпечували «фасад». Мені наївно здалося тоді: ще трохи цілеспрямованих продуманих зусиль держави, помножених на підтримку ентузіастів, громадських організацій – і українськість краю розвиватиметься й стверджуватиметься.
Так, наївно здавалося…
Відомі українці, пов’язані з Донецьком, Донеччиною і Луганщиною, починаючи, приміром, із Олексія Кириловича Алчевського і далі: Володимир Сосюра, Василь Стус, Олекса Тихий, Іван і Надія Світличні, Микола Руденко, Анатолій Лупиніс, Іван Дзюба, Опанас Заливаха, Василь Голобородько, Емма Андієвська, Ігор Козловський – далеко не всі імена дисидентів і діячів нашої культури, нашої історії. Творчість і свобода визначали і визначають їхні життя.
Подвижники завжди були на Донеччині. Не знаю, де брав ресурси поет і літературознавець Олег Соловей, видаючи в Донецьку літературно-художній альманах «Кальміюс». Як викладач Донецького національного університету імені Василя Стуса, він переїхав зі своїм вишем у Вінницю, залишивши окуповану територію наприкінці липня 2014 року. Олег Соловей – засновник і співредактор наукового альманаху «Стусознавчі зошити». Вже на новому місці він заснував альманах літератури та мистецтв «ХОРС». Життя триває, але хто сказав, що туга за рідними місцями меншає?
Про це мовить і Ольга Пуніна, також викладачка згаданого університету: «Ми чекали до останнього заходу з боку села Піски нашої армії, чекали весь червень і липень 2014-го. Наприкінці липня, після важких обстрілів, о 6-й ранку, без речей, з однією лише книжкою, яку не могла не взяти, з квартири без води, світла, газу, без вікон, з мікрорайону Донецького заводу гумово-хімічних виробів, завошеного озброєними росіянами, ми тікали пішки з вісім кілометрів до залізничної зупинки «Блочок». Електричка «Ясинувата – Маріуполь» ще курсувала… У Донецьк, на улюблену вулицю, до рідних стін, книжок, я не приїжджала жодного разу. Це моя найболючіша втрата – бібліотека. Була змога через родичів декілька разів передати щось із книжок. Але більшість і далі гниють там, на першому поверсі, над бомбосховищем, де живуть нелюди. Для мене не існує дому без книжок, я творила його зі студентських часів, приймала у дар рідкісні видання 1990-х, цікавий самвидав при альманасі «Кальміюс», я звозила книжки з усіх тих міст, де доводилося бувати. Але після того страшного ранку, зрештою, після всіх страшних місяців із березня до липня 2014-го, я не змогла наважитись приїхати додому бодай один раз.
Чи сумую я за Донецьком? Так, сумую, власне за моїм Донецьком: робочим столом і шафами, за дуже близькими людьми, які вирішили залишитися там, за своєю вулицею Софійською, за териконом, який було видно з ґанку під’їзду, за місцями, які в мене асоціюються з постаттю Василя Стуса і куди любила навідуватися на велосипеді, за прекрасними виставами в драматичному театрі… і багато за чим іще».
Ольга Пуніна пригадує, як витворювався її український світ у Донецьку: «Мені пощастило перетинатися в зросійщеному Донецьку з такими людьми, які вплинули на те, аби в 2006 році я остаточно самовизначилася, ким я є. У садочку український дух створювала вихователька Юля Василівна, сама родом з Поділля. З того часу маю кілька прекрасних світлин зі свята Різдва (і не лише). У школі була захоплена вчителькою української мови і літератури, через яку теж запрагнулося стати викладачкою… У свої двадцять років я усвідомила себе українкою й остаточно розпрощалася з російською мовою в своєму житті».
Що залишиться на цій землі українського Сходу живого, тим паче – українського – після страшної смертельної зачистки міст і сіл російськими окупантами, важко передбачити.
Пригадую слова військового зі Звягеля, який захищав нашу землю на тому рубежі: «Яка ж вона красива, Донеччина! Навіть випалена, навіть зруйнована…»