Жителі Донбасу розучилися за останні півтора місяця любити вихідні. Кожна неділя приносить Сходу України черговий виток насильства та конфліктів, забираючи так довго плекану тут «стабільність». Багато мешканців регіону взагалі не цікавляться політикою, але мріють про спокій. А його наразі не видно – на території регіону з’явилися російські диверсанти, що намагаються максимально дестабілізувати обстановку. Проти них нарешті почала проводитись антитерористична операція. А на обрії постає страшна примара громадянської війни – на Донбасі прокинулася активна частина суспільства, яка зовсім не бажає жити в путінській квазіімперії, до якої штовхають цей край верхівка Партії регіонів та маргінали. І збирається захищати свої домівки зі зброєю в руках, якої тут стільки, що звичайні пістолети вже перестають дивувати.
БІДНІ VS БАГАТІ
Донецьк зустрічає зараз відчуттям загрози, що густо розлита в повітрі. Вулицями ходять по двоє-троє прихильники Росії з георгіївськими стрічками на одязі. У деяких під спортивними куртками чи камуфляжем явно вимальовуються обриси зброї. Вони є і на багатьох міліцейських машинах, особливо тих, що стоять поблизу захопленої ОДА та центральної площі. Раптом біля однієї з них двоє чоловіків починають бити третього з криками: «Мы тебе покажем порядок!». Міліціонери прихильно дивляться на картину. Виявляється, мужик був напідпитку, а сепаратистський патруль тепер намагається дотримувати хоч якогось порядку. Бо в перші дні алкоголь був найбільшою загрозою для сепаратистів – він буквально викошував їхні ряди не згірш автоматичної зброї.
Чому влада не скористалася тоді такою можливістю, цілком зрозуміло.
Бо Сергій Тарута, що був призначений губернатором області для наведення в ній ладу, не впорався з цим, як і пролобійований ним начальник міліції Костянтин Пожидаєв. «Тут народ звик, щоб його жорстко ущемляли, – розповідає колишній працівник МВС. – Але Тарута думав, що можна все залагодити тихенько, без конфліктів. Пожидаєв узагалі не проводив ротації міліції – сподівався, що якось усе вляжеться, а потім можна буде нормально торгувати посадами. І от тепер маємо: росіяни тупо перекуповують наших ментів, а ті й раді, бо знають, що більшість із них безчинствували на Майдані й бояться тепер кари. Для них головне, щоб і далі давали красти та оббирати людей. А під яким прапором, більшості з них просто все одно. Ще й керівники області від регіоналів їм прямо кажуть, щоб «дупи не рвали за Київ». Десятиліттями вони служили не закону, а «папі». Тепер його немає, але інакше працювати ці люди не вміють і не хочуть. Звичайно, найбільша помилка Києва та особисто Тарути – те, що не була проведена ротація місцевих силовиків».
Читайте також: Не стріляйте в піаніста. Де межа критики влади і сприяння ворогу?
Нинішні події на Донбасі дедалі більше нагадують події 1917 року, бо сепарація відбувається не так по лінії підтримки чи не підтримки Росії, як за рівнем статків, освіти, мислення, зрештою. Як розповів підприємець із Дружківки: «У мене є знайомий, йому вже 45 років. Він слюсар чи щось таке, кілька разів їздив на заробітки до Москви, але так нічого й не привіз звідти, що називається, «голь перекатная». Те, що п’є, це зрозуміло. Він класичний совок – нічого в нього немає, зате мріє про повернення Радянського Союзу. Україну взагалі не сприймає – каже, що Путін усе робить як треба».
Це і є усереднений представник людей, які підтримують тут сепаратизм. Їм нічого втрачати, ненавидять Україну, бо вважають, що саме вона вкрала в них щастя, гроші, роботу й узагалі молодість. І готові вбивати просто зараз, щоб вихлюпнути своє лузерство та ненависть на весь світ. Тим більше якщо їм платять чималі гроші або навіть якщо не платять, вони чи не вперше в житті почуваються не закінченими невдахами, а гордовитими бійцями за «руську справу».
«Приїжджаю до батьків, а мене на «колорадському» блокпосту зупиняють, – розповідає Євген, підприємець із Краматорська. – І бачу, що там стоять усі алкаші, бичі, бомжі та наркомани міста. Тільки тепер їм росіяни автоматів підкинули. І от цій наволочі я маю дозволяти копирсатися в моїй машині, лапати мою жінку, лякати моїх дітей? А далі вони приведуть сюди російські війська і в мене «відіжмуть» бізнес? Та пішли вони під три чорти, родину вже вивіз, гроші з рахунків підприємства перевів. А сам нізащо звідси не поїду – партизанитиму, вбиватиму, скільки буде моїх сил. Хоч один їхній блокпост розстріляти й попалити машини точно зумію. І нас таких багато». Буквально наступної ночі після цієї розмови під Слов’янськом був розстріляний один із блокпостів сепаратистів.
Найважливіше, що ворогом № 1 російської окупації тут виступив донецький середній клас, який устиг сформуватися за нульові. Це люди, які раніше ніколи не мали особливо українських поглядів, але більшість із них – прагматики, які прекрасно розуміють, що бути в Росії для них означає втратити якщо не все, то майже все, а головне – перспективи. Саме той прошарок став становим хребтом спротиву, який дедалі чіткіше оформлюється: уже створюються і офіційні загони територіальної оборони під егідою МВС та армії, і безліч неофіційних об’єднань небайдужих людей, які своїми каналами дістають зброю та готові діяти. Така ситуація, з одного боку, тішить, а з іншого – загрожує початком партизансько-громадянської війни, лютої та безкомпромісної.
Читайте також: Європарламентарі про ситуацію на сході України: навіть якщо хочемо миру, треба готуватися до війни
Фактично лінія розлому на Донбасі проходить зовсім не за національністю, як того дуже хотілося б російському агресорові, а за станово-класовим поділом. Люмпени, ті, яким нічого втрачати, навіть ланцюгів, бо більшість їх давно пропили, хочуть до міфічної Росії, де можна буде розчинити свою ницість і мізерність у великому ура-патріотичному угарі. Вони переважно дуже агресивні й не намагаються приховувати ненависть до всього українського. Фактично виступають не так за уявну Росію, як категорично проти України, яка в них асоціюється з усім поганим, що тільки є у світі. Однак без безпосереднього втручання РФ та її законспірованої агентури в цих людей не було б жодного шансу влаштувати той безлад, який нині панує тут. Сепаратисти отримують усе – від вказівок до зброї – від російських кураторів. За статистикою, кількість тих, хто відкрито підтримує російську агресію, та тих, хто за Україну, приблизно однакова: по 20%. Решта – мовчазні обивателі.
Ця мовчазна більшість традиційно бажає дружити з Росією, однак усе ж таки перебуваючи в різних країнах. Люди не хочуть змінювати вже звичний хід речей – тут узагалі дуже сильні патерналістські настрої, тому зміни – це, мабуть, найгірше, що можна запропонувати середньостатистичному мешканцеві Донбасу. Всі бояться війни і сподіваються, що якось усе ж владнається, аби тільки без якихось потрясінь. Саме за душі тих людей і триває зараз боротьба. Той, хто її виграє, отримає і весь Донбас.
Не дивує, що російські диверсанти обрали для першого удару північ області. Причина не тільки в суто географічному розташуванні Слов’янська – фактично вузлового пункту між трьома східними областями на трасі Ростов – Харків. Кремль цілком правильно розуміє, що в Донецькій області досить багато людей, які не хочуть до Росії, набагато більше, ніж у сусідній Луганській, тому якщо вдасться перемогти тут, то Луганщина, окрім її північних районів, навряд чи чинитиме серозний спротив.
ЛУГАНСЬКИЙ ЦУГЦВАНГ
Після початку активної фази конфлікту па півночі Донецької області, у Слов’янську та Краматорську, Луганщина опинилася в тилу. Тут триває затишшя, хоча на трасах, на відміну від Донеччини, активно працюють українські міліціонери: від Донецька до Луганська зустрілися три досить великих блокпости, де міліціонери, озброєні до зубів, буквально до гвинтика перевіряють кожну машину. Цікаво, що правоохоронці немісцеві. За інформацією Тижня, вони з Полтави. Однак у самому Луганську діє виключно тамтешня міліція, хоча її дуже мало – більшість сидить по відділках, чекаючи на можливі штурми чи провокації. Та й не хочуть місцеві воювати – як розповіли нам журналісти, кілька діб тому, коли сепаратисти востаннє приходили під тутешню ОДА з вимогами до облради, то проукраїнські активісти, які обороняли будинок, зайшли всередину. Там зараз чатує колишній «Беркут», який нібито пройшов переатестацію і який із невідомих причини нещодавно змінив вінницький «Ягуар», котрий сюди перекинули з Харкова, де він «чистив» ОДА. І ось коли активісти спробували вітатися з ними вигуками: «Слава Україні», то один із екс-спецпризначенців заявив, мовляв, не кричи тут такого, бо зараз запущу он тих (сепаратистів) сюди і скажу, щоб вони тебе першого п**дили.
Читайте також: Хто стоїть за сепаратизмом у Донбасі?
«Росія вважає, що Луганськ і так у неї в кишені, – розповідає Сергій, місцевий мешканець. – Тому майже всі російські гереушники зараз у Донецьку. Та і Єфремову ж рахунки перекрили, тож активність наших «колорадів» трохи зменшилася. Хоча у нас тут сформувався нехай і маленький, але справжній Майдан».
І справді, табір навколо захопленої будівлі луганської СБУ багато в чому нагадує Майдан: тут тобі й кухня, й настінні газети, й сцена, з якої постійно лунає музика та час від часу виступають промовці. Багато місцевих мешканців чесно підтримують цей рух, носять їжу, дрова. Однак усередині будівлі засіли кілька сотень найманих бійців та спецназівців зі зброєю. Тож ситуація патова – штурмувати її нереально, допоки навколо так багато місцевого населення. Тим більше що, на відміну від Слов’янська чи Краматорська, тут люди відмовляються від відверто сепаратистських заяв – вимагають референдуму та державного статусу для російської мови. Луганськ застряг у невідомості – без зовнішнього втручання чи сприяння з боку єфремовського клану в місцевих сепаратистів немає особливих шансів, однак це втручання цілком реальне.