З 2014 року частина Донеччини та Луганщини перебуває не лише у військовій, а й в ідеологічній окупації. Тамтешніх мешканців занурюють в альтернативний інформаційний простір, нав’язуючи їм штучно сконструйовану картину дійсності. Тенденції, що спостерігаються в «народних республіках» упродовж останніх семи років, потребують не лише фіксації, а також реагування — зокрема в інформаційній площині. До того ж слід відповісти на запитання, навіщо і як саме українським медіа варто висвітлювати життя в окупації.
Якщо відстежувати офіційні й неформальні джерела, які транслюють відомості з окупованих територій, можна помітити їхню поступову переорієнтацію на російські новини. Якщо в перші роки війни інформаційні ресурси ОРДіЛО фокусувалися на подіях в Україні, то тепер вони зосередилися переважно на реаліях Російської Федерації — навіть тоді, коли йдеться про спортивні чи культурні події. Це стосується й суто «народних» ресурсів, таких як канали в телеграмі чи місцеві спільноти у фейсбуку. Інформаційна ізоляція стала ще відчутнішою після закриття більшості КПВВ. Спершу пункти перетину закрили через епідемію COVID-19, але потім окупанти стали використовувати це для власних політичних маніпуляцій. Хоча випадків інфікування COVID-19 в ОРДіЛО значно більше, ніж на підконтрольному Донбасі, влада «народних республік» і досі категорично проти відкриття КПВВ. Тому сьогодні більшість пунктів перетину доступні з українського боку, але людей не пропускають бойовики.
Читайте також: Два звільнення Донбасу
Позбавляючи мешканців ОРДіЛО можливості навіть тимчасово виїжджати на вільну частину України, окупаційна влада переслідує власні цілі: стримує потік молоді, що прагне навчатися в українських закладах, не випускає працездатних осіб на роботу за межами «республік», підтримує корупційні схеми виведення коштів пенсіонерами. А ще — позбавляє населення ОРДіЛО можливості бачити на власні очі, що насправді відбувається в Україні, заповнюючи інформаційну лакуну пропагандою. До того ж місцеві новини в «республіканських» медіа зазвичай обмежуються бравурними звітами комунальників, обіцянками відкрити завод з перероблення овочів, а також стимулюванням ностальгії за СРСР та гордості за перемоги у «Великій Вітчизняній війні». Так їхня аудиторія опиняється у своєрідному інформаційному потойбіччі, у якому неможливі ні публічні дискусії, ні розслідування, ні об’єктивні новини. Це мимохіть формує в читачів і глядачів враження, що якийсь прогрес, якісь сучасні тенденції можливі в Україні, в Росії та будь-де, але не в ОРДіЛО. Втім, інформацію ззовні також подають тенденційно. Можна лише здогадуватися, у скількох донецьких пенсіонерок стався інфаркт, коли вони дивилися брутальні пропагандистські сюжети про «звірства українських карателів» щодо «дітей Донбасу». Здавалося б, такі заїжджені фейки вже ні в кого не викликають довіри, але в «ДНР» нещодавно із жахом обговорювали новину про те, що в обласній лікарні Краматорська ліцензували послуги з пересадки органів. Недобровільними донорами яких, звісно, стануть громадяни «народних республік», що наважаться перетнути КПВВ…
Не дивно, що в українському суспільстві циркулює думка, що від ОРДіЛО й тамтешнього інформаційного поля слід якомога швидше відмежуватися. Проте більшість мешканців підконтрольних територій уже давно «захищені» від новин із Донецька чи Луганська, оскільки офіційні медіаресурси «республік», а також російські соцмережі в Україні заблоковані. Тому пересічний українець дізнається про життя людей в окупації лише з коментарів українських медіа. Останні не завжди є прикладом класичної журналістики, а радше відповідають жанру контрпропаганди. Проте це невіддільна частина війни, яка точиться зокрема й в інформаційному полі.
Читайте також: Непокора забуттю
Зрештою, обізнаність широкого загалу щодо подій в окупації може бути корисною й суто практично для місцевих громад. Наприклад, нещодавно телесюжет «ДНРівського» телеканалу став доказом неетичної поведінки Ольги Чорної, співробітниці Горлівського інституту іноземних мов, евакуйованого до Бахмута на підконтрольній Донеччині. З’ясувалося, що коли жінка жила на окупованій території, то активно підтримувала «русский мир». Її син був ватажком бойовиків: під час спроби «ополченців» викрасти керівника української військової частини його вбили наші спецпризначенці. А сама Чорна колись працювала в українській освіті й отримує українську пенсію, але у 2018 році переїхала в Донецьк, де влаштувалася працювати до одного з тамтешніх ліцеїв. Як «почесна мати героя» вона проводила пропагандистські «уроки мужності», на яких учнів переконували, що Україна — це ворог, і що їхнє майбутнє пов’язане лише з «республікою». Після її повернення на підконтрольні території українські правоохоронні органи претензій до неї не мали. Але щойно про її роботу в «ДНР» розповіли українські ЗМІ, керівництво Горлівського інституту іноземних мов підписало її заяву про звільнення.
Життя в окупації, звісно, не обмежується такими новинами. Там і досі мешкають громадяни України, про яких не можна забувати. Зокрема й тому щоб розуміти механізм формування певних світоглядних чи побутових звичок, а також актуальні потреби та проблеми населення, з якими Україна може зіткнутися під час деокупації ОРДіЛО. Але тут є два питання, на які поки що важко однозначно відповісти українським журналістам. По-перше, як саме отримувати об’єктивну інформацію з окупованих територій, не маючи там власних кореспондентів? Ще на початку окупації опозиційний російський журналіст Павєл Каниґін закидав українським колегам, що вони не їздять у Донецьк, щоб розповідати про тамтешнє життя. Мовляв, гостра фаза бойових дій минула, а тому вже час їхати у відрядження. Своєрідну відповідь на цей закид дало життя. За місяць після цієї дискусії в колі журналістів-переселенців Каниґіна схопили в Донецьку, побили, видворили в Росію й заборонили в’їзд до «республіки». Український журналіст на його місці навряд чи відбувся б легким переляком. Наприклад, журналіст Станіслав Асєєв майже три роки перебував у полоні «ДНР» за те, що описував реалії місцевого життя для низки українських ЗМІ. І навіть ретельна інформаційна конспірація йому не допомогла.
Усе це майже унеможливлює навіть неформальну журналістику на теренах ОРДіЛО, оскільки вона стає надто ризикованою. Та й пересічні мешканці окупованих територій нерідко відмовляються говорити на умовах повної анонімності навіть на суто побутові теми, бо там панує страх і впевненість у всесиллі російських спецслужб. Про суворе дотримання журналістських стандартів у таких умовах казати не доводиться. Наприклад, перевірити інформацію через інші джерела часто взагалі неможливо. І жоден редактор не може впевнено сказати, чи не носить анонімний автор, який надіслав цікавий матеріал, російські погони — навіть якщо інформація видається досить об’єктивною й неупередженою.
Читайте також: Передвиборча депресія
Ще більше суперечок точиться довкола питання, про що саме етично чи неетично розповідати українцям. «Чи можна публікувати умовні історії успіху з ОРДіЛО, розповідати про досвід і особисті історії, яких так багато в контексті підконтрольних територій? Чи можна писати, що там із бізнесом? Чи варто говорити, як люди відпочивають? Що відбувається з культурним життям?», — запитує Гаяне Авакян, менторка Агенції медійного росту «Або», кураторка видання «Свои.City», коли отримує тексти від авторів з Донецька й Луганська. Висвітлення деяких сторінок життя в окупації нерідко викликає обурення українських читачів, але зараз це далеко не головне. Значно небезпечніше, коли, наприклад, «історії успіху» з окупованих територій по суті рекламуватимуть пристосуванство. Особливо коли їхніми героями будуть не тяжко хворі пенсіонери, які виживають і не мають змоги виїхати з ОРДіЛО, а, наприклад, підприємці, які платять податки бойовикам і працюють за їхніми законами. Якщо розповідати про реалії окупації, є також небезпека мимоволі створювати ілюзію нормального життя там, де воно не є нормальним. Зрештою, це питання відповідальності перед читачами: чи не втрапить хтось у халепу, якщо повірить у цю ілюзію й наважиться повернутись у рідний Донецьк або Луганськ? Не кажучи вже про моральний аспект справи: дивно милуватися відкриттям виставки чи концертом у місті, де функціонує, наприклад, «Ізоляція» — колись культурна Мекка Донеччини, а тепер — найстрашніша катівня для інакодумців. Схоже, що українській медійній спільноті ще доведеться знайти баланс між вимогами інформаційної безпеки та журналістськими потребами. Бо вдавати, що життя за лінією фронту зупинилося, або відгородитися стіною мовчанки навряд чи вдасться — цього ми не можемо собі дозволити, якщо плануємо повертати власні території та людей, які змушені там залишатися.