У Києві нарешті починають задумуватися над нинішньою і майбутньою ситуацією на Донбасі. Про це українська влада мала б замислюватися щонайменше 20 років. Проте краще пізно, ніж ніколи. Справді, що тепер робити з регіоном, де системно протягом десятиліть насаджувалися антиукраїнські орієнтації, плекалися проросійські «особливості», формувалися племінна свідомість і трайбалістські реакції на решту країни, де склався власний потужний кримінальний олігархат, де панує патерналістське мислення мас? А до того ж специфічна організація економіки, дотаційна вугільна галузь, велика кількість підприємств, що прив’язані до економічного комплексу сусідньої агресивної держави.
Однак найбільша проблема України не на Донбасі. Вона в Києві. Ніколи ніякої нормалізації на Донбасі не відбудеться (як і в Криму та інших регіонах), якщо її не буде в Києві, де вільно вештаються ідейні лідери донбаських сепаратистів і терористів, із котрими заграє кланово-олігархічне угруповання Петра Порошенка. У блоці імені президента вистачає людей Януковича й працюють давні (разом із новітніми) корупційні схеми. Не може гнилий у соціально-політичному і моральному плані Київ нормалізувати Донбас. Тому боротьба за український Донбас повинна розпочатися саме з нормалізації Києва, нормалізації центральної влади. Угодовська політика Порошенка увічнює кланово-кримінальний характер соціально-економічного розвитку Донбасу, залишає недоторканною тамтешню проросійсько-мафіозну верхівку. До речі, це особистісна риса Порошенка як бізнесмена (політиком у власному сенсі цього слова він так і не став) – домовлятися з ворогом замість долати його. Йому властиво розглядати всю Україну як свою фірму, а українську націю як своїх найманих працівників, хоча це саме він є найманим працівником українського народу. На жаль, президент того не розуміє і в цьому сенсі відстає від рівня політичної свідомості європейських монархів XVI–XVII століть. Коли король Іспанії Карлос І почав діяти так, ніби країна – то його асьєнда (маєток), депутати (кортеси) швиденько пояснили йому: «Государю, ви маєте знати, що король є слуга нації на жалуванні».
Нинішня керівна верхівка України є контрпродуктивною (хоча й ховається за героїзмом Майдану і фонтанує майданною риторикою) і в цьому розумінні тимчасовою, тому вона має піти разом з усім олігархатом та глибоко корумпованою вищою бюрократією. І тут не треба боятися втрати певної кількості професіоналів унаслідок люстрації чи інших форм очищення, як це нещодавно озвучив відомий фінансовий діяч Джордж Сорос. Йому міг би відповісти Вацлав Гавел: «Краще 5 років помилок, ніж 50 років саботажу». Не може соціально хвора влада в Києві лікувати Донбас, бо сама потребує хірургічного втручання. І лише після такого втручання можна буде розраховувати на перемогу України на Донбасі. Інколи кажуть, що третій Майдан обов’язково зіграє на руку Путіну. Так. Він уже скористався другим, захопивши Крим і розпочавши інтервенцію на Південному Сході. А хіба він не користається капітулянтською позицією чинної влади, боягузтвом та імпотентністю її провідників? Неможливо сказати, що шкідливіше для України: третій Майдан чи подальше перебування при владі нинішнього керівного угруповання з його провальною, неадекватною обставинам політикою. Чого лише варті порошенківські «перемир’я», що деморалізують українську армію і дають терористам час для зміцнення своєї воєнної потуги, для подальшої інфільтрації російських військ в Україну. Якщо вірити останній доповіді секретаря РНБО Турчинова, сепаратисти вже мають польову армію (36 тис. вояків) і щонайменше танковий корпус. І це завдяки «перемир’ям», що дали їм змогу вести військову розбудову разом із їхніми російськими кураторами. Поступово Порошенко стає символом поразки і капітуляції України. То хіба його влада зможе реінтегрувати Донбас і Крим?
Читайте також: Чи такий безнадійний Донбас?
Що можна зробити на Донбасі, якщо абстрагуватися від нинішньої недієздатної влади в Києві? Якщо уявити, що ми маємо адекватну центральну владу… Передусім не робити того, що робить група Порошенка – Яценюка – Турчинова, не загравати з ворогом, не намагатися дипломатичним шляхом вирішити те, що вирішується силовими діями. Треба зрозуміти, що ситуація на Донбасі подібна до тієї, яка була в Західній Німеччині після 1945 року. З тією, звісно, різницею, що на нашому Сході ще довго зберігатиметься небезпека російського нападу й окупації. У Німеччині союзникам довелося мати справу з практично цілком зазомбованим нацистською пропагандою населенням, великою кількістю нацистських функціонерів, адміністраторів, пропагандистів, членів таких карально-репресивних структур, як РСХА (Головне управління імперської безпеки), СС, воєнізованих структур, як СА, фольксштурм, вервольф тощо. Також була величезна кількість антидемократичних пронацистських організацій учителів, жінок, пенсіонерів, молоді, професіоналів у різних галузях тощо. Переважна частина німецького народу зберігала симпатії до нацизму.
Власне, з цим остаточно вдалося покінчити лише на початку 70-х років
XX століття. Та й тоді деякі ультраліві групи спекулювали невдоволенням прогресивної німецької молоді тим, що денацифікація, на її думку, здійснювалася недостатньо рішуче і послідовно.
Якби США, Велика Британія і Франція негайно після перемоги над нацистською Німеччиною провели там вільні демократичні вибори, до влади гарантовано повернулися б нацистські функціонери. Тому встановлення демократичного порядку узалежнювалося від успіхів денацифікації, руйнації попередніх структур і порядку управління Третього Рейху, демонтажу всієї його системи. Це хороший досвід для соціальної та морально-політичної рекультивації українського Донбасу. Цей процес на Донбасі має розпочатися з фундаментального очищення регіону. Насамперед, зрозуміло, йдеться про придушення будь-якого опору сепаратистів і терористів, вилучення зброї в місцевого населення, ліквідацію банд та воєнізованих груп, маргіналізацію антиукраїнського підпілля тощо. Затим зняття практично всього вищого, середнього і частково нижчого управлінського шару. Одним із перших завдань є позбавлення влади й належне покарання тих місцевих функціонерів, хто співпрацював із сепаратистами (МВС, прокуратура, суди, адміністрації, ради,господарські структури). По-друге, необхідні маргіналізація, недопущення впливу на владу донбаського олігархату і рішуча боротьба з місцевою організованою злочинністю (донбаські бандити були в перших лавах так званих ополченців). Донбаські олігархи 20 років культивували на Сході антиукраїнські настрої, фінансували антиукраїнські структури, шантажували сепаратизмом центральну владу і решту України. Деякі з тих «некоронованих королів» засідають нині у Верховній Раді…
Читайте також: Рік Росії в Первомайську: як живе одне з найбільш постраждалих міст Луганщини
На першому етапі після визволення регіону від сепаратистів і російських інтервентів тут необхідно створити «зони нормалізації» з особливим правовим режимом, передавши виконавчу владу українським військовим комендантам та їхньому апарату управління у вигляді комендатур районів, селищ, міст. Саме останнім мають підпорядковуватися цивільні чиновники-виконавці. Зрозуміло, що протягом певного періоду антиукраїнський підпільно-партизанський рух на Донбасі діятиме. З ним Україна не повинна досягати ніяких домовленостей (за винятком груп та осіб, які добровільно складуть зброю і припинять опір), потрібні тільки жорстке придушення і ліквідація. Між іншим, населення Донбасу і Криму зневажало українську владу саме через її безпринципність, підкупність та угодовство. А в цих регіонах шанують сильних і принципових. Тих, хто готовий домовлятися хоч із дияволом, справедливо не розглядають як серйозне і стабільне керівництво. У всеукраїнському масштабі необхідно розглянути питання про Партію регіонів, про її відповідальність і можливість подальшого існування. Певний час у регіоні має діяти мораторій на діяльність представницьких органів і проведення виборів. Дефіцит управлінських кадрів може бути компенсований за рахунок учасників АТО, бажано місцевих мешканців Донбасу, які зможуть пройти пришвидшену професійну підготовку на базі відповідних навчальних закладів. Дуже важливим і в певному сенсі вирішальним є наведення порядку в медіа-сфері. Усі (без винятку!) телеканали, радіостанції, газети і журнали РФ мають бути вилучені з інформаційного простору Донеччини та Луганщини на тривалий термін. Натомість забезпечена присутність українських ЗМІ (за винятком тих, що за антиукраїнською спрямованістю не відрізняються від російських). Усі сепаратистські видання, ТБ, радіо мають бути закриті, незважаючи на волання п’ятої колони про «утиски свободи слова». США, Британія у своїй об’єднаній зоні окупації Німеччини (так звана Бізонія) ніяк не реагували на зойки про порушення прав нацистів.
Управління освіти і культури Донеччини та Луганщини на тривалий час підпорядкувати безпосередньо Києву, а не обласним структурам. Це необхідно для ефективного лікування громадської свідомості. Провести очищення шкіл та університетів від носіїв ідей сепаратизму і російського імперіалізму («русмір»).
Усілякі мантри про децентралізацію і федералізацію треба припинити на десятиліття. Децентралізація можлива лише після завдання нищівної поразки ідеології та практиці сепаратизму. Це має бути чіткий баланс прав і обов’язків територій, бо нині території хочуть прав без відповідальності, а центр прагне для них відповідальності без прав (насамперед у фінансовому плані).
А заява Порошенка телеканалу «Франс-24» про «особливий статус Донбасу» є фактично реалізацією плану Путіна щодо України, адже право самостійно визначати функціонування мови на своїй території означатиме остаточну ліквідацію української в регіоні та тотальну примусову русифікацію всього місцевого населення. Право самим на власний розсуд здійснювати політику історичної пам’яті – це право і далі плекати ментальну ворожість до решти України, виховуючи населення в дусі «русского міра», а «особливі відносини регіону з ЄС і РФ» – то формування окремої регіональної зовнішньої політики, хоч би які казки розповідав президент, виправдовуючи свої дії. Отже, тут ідеться про федералізацію, причому дуже радикальну з елементами конфедерації. Що абсолютно неприйнятно для України, бо це дещо відтермінований у часі розпад держави і перетворення Донбасу на важіль, за допомогою якого Кремль розхитуватиме й дезінтегруватиме цілу Україну. Адже контроль за Донбасом лишатиметься за Росією, а його фінансування покладуть на Україну.