За ті 23 роки, що минули від часу проголошення незалежності, Україна суттєво змінилася. Якщо в 1991-му це ще була УРСР, хоча формально й незалежна від Росії, але водночас просякнута радянщиною, то у 2014-му перед нами постала зовсім інша держава. Більшість регіонів України, що належали колись до «червоного пояса» й підтримували на виборах комуністів та соціалістів, кардинально змінилися і стали стійко синьо-жовтими. У 1998-му КПУ на виборах до Ради перемогла навіть у Чернівцях, де здобула понад 20% підтримки. Але нині уявити собі таке неможливо.
За роки демократії відбулося переформатування свідомості українських громадян. Життя без цензури й тоталітарного контролю змінило націю. Навчило нас цінувати свободу та права людини. Проте місцями, хоч як дивно, навіть в умовах демократичного суспільства в Україні відбувалися цілком зворотні процеси. Зокрема, Донбас, замість того щоб ставати потроху дедалі більш українським, поступово перетворювався на осередок радянської реакції.
Оскільки економічно співпрацювати з Росією регіональним елітам Сходу через корупцію та старі кримінальні зв’язки було вигідніше, ніж із країнами Європи, фінансово-промислові угруповання Донбасу взяли курс на консервування радянських традицій у регіоні, створивши там справжній осередок радянської імперської реакції. І він, діючи довгі роки, на жаль, уже став для України джерелом гарантованих неприємностей.
Інкубатор нетерпимості
Насамперед влада України повинна думати сьогодні не просто про те, щоб звільнити й відновити Донбас, а про те, щоб кардинально змінити його суть, провести тотальну перебудову регіону, раз і назавжди розвіявши морок радянського тоталітаризму.
Становище справді дуже кепське. І річ не в тому, що більшість людей Донбасу не приймають ідеї єдиної України. Якби там справді ненавиділи тільки її, це можна було б списати на якусь особливо складну історію взаємин з українцями, але проблема в тому, що в регіоні ненавидять увесь світ.
Місцеве населення зі злістю говорить про європейців та Європу, рішуче відмітає будь-яку толерантність і терпимість, схвалює та оспівує насильство, репресії, тортури, етнічні чистки та релігійні переслідування. Причому не тільки стосовно українців, а й щодо кавказців, поляків, прибалтів, азіатів, африканців, американців. Перелік ненависних націй і народів дуже великий, проте мешканці Донбасу також можуть швидко та легко зненавидіти з незначних причин навіть своїх сусідів. Наприклад, у Слов’янську бойовики «ДНР» вбили вісьмох прихожан місцевої протестантської церкви, попри те що ті були корінними жителями й говорили російською мовою.
Можна довго міркувати, як вийшло, що Донбас став таким інкубатором нетерпимості, чому не чинив спротиву тим, хто старанно підштовхував суспільство до цього морального занепаду, але очевидно, що такий хворобливий стан є загрозою як для оточуючих, так і для самого Донбасу. Регіон уже став жертвою власних забобонів та образ. І знову залишити його без радикальних реформ означає просто законсервувати хворобу й чекати наступного руйнівного рецидиву.
Читайте також: Що змінилося у Словянську
Звичайно, ще зарано говорити про звільнення регіону. Війна триває. Але плани реформ мають бути готові заздалегідь.
А поки що, на жаль, чиновники обговорюють лише суми, які вони готові освоювати в межах відновлення Донецька та Луганська. Уже зараз ідеться про мільярди, але витрачати такі кошти на відтворення старого, реакційного радянського Донбасу просто злочинно. Фарбуванням побитого осколками пам’ятника Лєніну в якому-небудь Шахтарську проблему сепаратизму усунути, звісно, неможливо.
Економічна специфіка
Як трапилося, що Донбас став гніздом радянської реакції? Коріння цієї проблеми лежить не тільки в історичних особливостях Сходу України та зраді місцевих політиків, про що писали вже безліч разів, а й у його економічній специфіці. Брутальна економічна криза, яка вирувала на Донбасі в 1990-х роках, спустошила його міста. Промислове виробництво там подекуди впало на 60–70% й так і не повернулося до своїх первинних значень. Епідемія закриття шахт зруйнувала інфраструктуру шахтарських селищ, спричинила масштабне безробіття. Прихід капіталізму в регіон, який був спроектований за канонами соціалістичної економіки, не міг проявитися інакше, але місцевих жителів мало турбували виправдання експертів. Вони розлютилися на капіталізм і на Україну, яка його їм принесла. А пройдисвіти та кримінальні лідери швидко зметикували, як можна у своїх цілях використовувати масове невдоволення, і взяли на озброєння радянську риторику. Насіння сепаратизму та українофобії впало на родючу землю. Невдалі реформи були оголошені підступами ворогів Донбасу, а реваншистські настрої використані для легкого приходу до влади та її узурпації. Далі ви знаєте.
Ідеї українофобії, сталінізму, чорносотенства та радянського мілітаризму тут не тільки не зникли за роки незалежності, а й знайшли нових, молодих прихильників, поміж яких велася належна пропаганда. І цей оплот радянської реакції, схоже, не думає відмовлятися від своєї руйнівної, людиноненависницької риторики, доки його не буде радикально реорганізовано. Лякатися таких формулювань не потрібно. Про створення фільтраційних таборів, етнічні чистки чи примусову депортацію російськомовних громадян не йдеться. Але рішуче усувати всі передумови донецького сепаратизму треба починати просто зараз. Адже велика частина території регіону вже звільнена від проросійських бойовиків.
Читайте також: Фортеця зі скляними стінами
Радянський імперіалізм Донбасу не існує сам по собі, просто так, у вакуумі. Його бактерії довго розвивалися у відповідному живильному середовищі. Цим середовищем були шахтарські селища з їхнім одвічним кримінальним духом, культом сили та пияцтва. Радянські чиновники на місцях, що об’єдналися в картелі спершу з цеховиками, а потім і з відкритими кримінальними угрупованнями. Застаріла, безперспективна промисловість, менеджмент якої культивує старі порядки відмерлої системи. Не випадково саме вугледобувні та індустріальні райони регіону сьогодні стали головними осередками сепаратизму.
Брак реальних реформ робив проблеми Донбасу дедалі глибшими та складнішими. Закриття шахт перетворилося на хижацький грабунок, але при цьому справжньої реорганізації вугільної галузі так і не було. Вона залишилася державною, збитковою, застарілою. Шахтарі вважали будь-які новації злом і вимагали зупинити спроби змінити застарілу систему, прагнучи зберегти свій затишний безглуздий світ, до якого звикли. Політики-популісти потурали їм. Реформи зупинялися. Це замкнене коло заводило Донбас у дедалі більші убогість і лють.
Зміст перетворень
Реформи Донбасу мають бути сміливими та рішучими. Почати можна з чистки місцевої влади та кардинального реформування адміністративно-територіального поділу. Донеччина – це область-гігант, у якій проживає удвічі-втричі більше людей, ніж у переважній частині областей України. Великі розміри та економічний потенціал у цьому випадку стали факторами, що грають на руку сепаратистам. Їм було легше взаємодіяти та знаходити спільну мову. Саме тому Донеччину необхідно поділити хоча б надвоє. Розмови про створення Приазовської області вже ведуться, і вони правильні. Розмежування кордонів приведе до розмежування угруповань.
Найрадикальнішими мають бути економічні перетворення. Щоб переформатувати Донбас ментально, треба насамперед переформатувати його економічно. В економіці є таке поняття, як санація. Це тотальна структурна перебудова і переоснащення підприємства. Нерідко повна ліквідація старих цехів і потужностей із побудовою нових виробничих ліній. Для застарілої донецької промисловості санація – єдиний вихід.
Читайте також: Війна близько, війна далеко
Держава повинна позбутися збиткової вугільної галузі рішуче й остаточно. Немає сенсу боятися болю. Болючіше, ніж зараз, вже нікуди. Консервація проблем шахтарських поселень призвела до соціального вибуху та війни, до масового колабораціонізму місцевого населення. Державних шахт і корупційних вугільних схем більше не повинно бути в Україні. Усі шахти і збагачувальні фабрики мають перейти в приватні руки або закритися. Усі копанки – отримати відповідні ліцензії та працювати легально. Зазначені промомайданчики слід оголосити на кілька років територіями, вільними від податків, та запросити туди іноземних інвесторів будувати нові підприємства з нуля. Непогано, якщо це будуть китайці. У них є важелі тиску на Росію, і погратися в сепаратизм у зоні їхніх інтересів буде вже не так легко, як тепер. Що здатні побудувати інвестори з Піднебесної в Україні? Наприклад, у Криму КНР зараз споруджує великий завод з виробництва комбікормів із кукурудзи. А в РФ – автозавод зі складання дешевих автомобілів «Ліфан». Такі об’єкти цілком можуть постати й на Донбасі. Китайці давно мають інтереси в аграрному секторі, а в Україні він зараз на підйомі й сировини для виробництва хоч відбавляй.
Варто подумати й про оптимальні витрати коштів на відновлення зруйнованого війною. Можливо, не завжди є сенс відбудовувати заново п’ятиповерхівки на околицях Шахтарська і Тореза, де вони стояли покинутими і до війни. Треба розуміти, що відплив робочої сили з Донбасу триває вже зараз і не варто обертати його назад. Цей регіон у радянські часи був перенасичений індустрією. І зараз відбувається абсолютно природний процес старіння й занепаду цієї спадщини. Регіон перенаселений. Шахтарів стало більше, ніж вугілля. Це сумна, але невідворотна тенденція. Після конфлікту Донбас очікують масовий відплив населення і скорочення його на кілька сотень тисяч осіб. Тому, можливо, варто подумати над тим, як допомогти облаштуватися цим людям в інших областях, де більше перспектив.
Невеликі селища, які вмирають, краще розселити та ліквідувати, щоб не витрачати коштів на відновлення та подальше підтримання їх інфраструктури. Навряд чи в таких населених пунктів, як, наприклад, Новопавлівка, де вже 15 років немає центрального опалення та води в будинках, є майбутнє. Треба це визнати.
Для вирішення проблем Донбасу та розробки оптимального плану його перебудови варто було б уже зараз створити відповідне міністерство й оголосити конкурс проектів із невідкладного відновлення економіки Сходу України. Зрозуміло, розрубати одним махом цей вузол важких проблем, що накопичувалися роками, не вийде. Але якщо підключити до роботи команду професійних економістів та кризових менеджерів з-за кордону, успішні кроки досить швидко можуть дати позитивні результати. Разом із послідовною дерадянізацією вони повинні змінити вигляд Донбасу вже за три – п’ять років. Нам потрібен чіткий бізнес-план, якого досі немає.
У питанні реформ вирішальне значення завжди має політична воля реформаторів.
А от саме її, на жаль, бракує всім українським правителям.