Четверта розповідь дослідника американської літератури Максима Нестелєєва з циклу «В лабіринтах американського постмодернізму: література», записана для проєкту «Тижня» «Skovoroda auditorium».
Дональд Бартелмі (1931—1989) — «найімітованіший американський прозаїк» (Філіп Стевік), що здобув лише одну визначну літературну нагороду США – Національну книжкову премію – та й ту за свою єдину дитячу книжку «Трошки незвичне пожежне авто» (1971).
Під час промови на врученні (за яку йому хотіли дати ще одну нагороду) він напівжартома скаржився, що ніяк не можна зробити картинки в тексті рухомими, адже телебачення надзвичайно впливає на теперішню ситуацію, і навіть його донька вважає, що книжки дивляться, як телевізор, а не читають.
Цю дилему Бартелмі й намагався подолати своїми текстами, тому їх варто сприймати як картини, написані словами, адже для нього саме живопис був провідним мистецтвом ХХ століття.
Він неодноразово шкодував, що слово не має «фізичних властивостей посередника – кольору, загалом об’єкту», які приступні художнику.
Бартелмі наполягав на синхронічному способі читання своїх текстів, а не на звичному діахронічному, наголошуючи на потребі візуального сприйняття власних творів (через це у нього так багато списків, дефісів-тире і трикрапок).