Мій улюблений колумніст із The New York Times Девід Брукс написав про себе так:
«Моя власна обрана форма нещастя — це писання. Звісно, зараз цим я заробляю на життя, тож пишучи, збираю зовнішні нагороди. Але я писав і до того, як у гру вступили гроші, і впевнений, що писати й надалі, а самі гроші — це недостатня мотивація.
Щоранку сім днів на тиждень я прокидаюся і одразу йду в кабінет, де пишу 1200 слів — та сама щоденна рутина вже понад 40 років. Я не люблю писати. Здебільшого це складне й сповнене тривоги заняття. Саме лише вигадування відповідної структури тексту неймовірно складне, і з досвідом не стає легшим.
Я не люблю писати, але хочу писати. Встати і піти в кабінет — це просто те, що я роблю. Це щоденна дія, яка дає життю структуру й сенс. Це не дає мені задоволення, але мені це важливо».
Мене вразили ці слова, бо вони мені близькі й дослівно, і метафорично, і великою мірою я можу під ними підписатися.
Під час навчання я натрапив на цитату з Ґете, який говорив приблизно так: «Життя стає благословенним не тоді, коли ми робимо речі, які любимо робити, а коли любимо речі, які мусимо робити». Ця філософія стала мені близькою, хоча це супроводжувалося певного роду екзистенційним болем, який важко чітко окреслити.
У нас є лише одне слово на позначення болю. В античних греків їх було два: patheia i agonia. На їхнє переконання, patheia — це останній етап, біль, який призводить до погіршення і смерті. Agonia — це біль, який веде до створення і життя. В агонії ми докладаємо зусиль, щоб творити. Тому багато митців вважає, що творення — це дошкульний біль, «агонія», але попри цей біль вони не здаються і продовжують працювати, бо тільки так вони можуть подолати свої обмеження, подолати самих себе.
Японський письменник Харукі Муркакамі, відомий своїм магічним реалізмом, писав: «Незалежно від того, яким приємним може здаватися якесь заняття, виконуй його достатньо довго, і воно стане рефлексійним, і навіть медитативним актом. Стане природним способом проживання світу».
Часом ми присвячуємо себе чомусь десятиліттями, а потім жахаємося, коли усвідомлюємо, що наша посвята не мала сенсу: ми змарнували наш цінний і незамінний час у житті на ілюзію. Зазвичай, ти витісняєш це знання й існуєш, але потім, коли змушений її визнати, тебе наповнює гнів і сором воднораз.
Нещодавно мій приятель з часів навчання в Академії мистецтв надіслав мені фотографії своїх нових «живописних спроб», які, як я припускаю, дають йому багато радості. Як і я, він уже на пенсії, а все своє професійне життя він був дуже креативною людиною, але переважно в утилітарному значенні цього слова. Був дизайнером, креативним директором рекламних агентств, але «чистим мистецтвом» не займався. Нині з радістю повертається до медіа, відомого нам із юності — до фарб, і радіє, як дитина, тому, скільки колористичних можливостей можуть дати сучасні акрилові фарби. Я заздрю йому через цей творчий запал, який сам залишив десь на шляху, у минулому.
Я вивчав живопис, але потім змінив свій мистецький інструмент на перформанс, а потім зайнявся кураторською роботою. Часом я жартую, що «найкращі картини я намалював руками художників, з якими працював як куратор».
Останні картини власними руками я намалював якісь чверть століття тому, і це цілком непоганий живопис, а говорю я це з упевненістю фахівця. Я їх не виставляв, намалював для себе самого з чистої радості малювання. Нині вони висять у моєму торонтському помешканні й дотепер дарують мені радість.
Уже 10 років я регулярно пишу колонки для «Українського тижня» і їх назбиралося вже чимало. Донедавна, поки Тиждень виходив як друковане видання, я знав, що мушу написати текст найпізніше до неділі, щоб він міг бути надрукованим до середи і в четвер уранці потрапити до кіосків. Видавничий цикл змушував мене до регулярності й певного ритму, це був, як говорить Муракамі, «рефлексійний і навіть медитативний акт».
Я сідав за комп’ютер і заповнював сторінку 5000 знаками чи 800 словами. Нині, коли я пишу для онлайн-видання, я вже не здатний триматися цього благословенного ритму, тож пишу рідше, не так регулярно, бо написання коротких колонок із сенсом, це геть не так просто. Як і Девід Брукс:
«Я не люблю писати. Здебільшого це складне й сповнене тривоги заняття. Саме лише вигадування відповідної структури тексту неймовірно складне, і з досвідом не стає легшим. Я не люблю писати, але хочу писати. Це щоденна дія, яка дає життю структуру й сенс. Це не дає мені задоволення, але мені це важливо».
Мікеланджело колись сказав, що з цим усе гаразд лише тоді, коли він тримає в руці долото. А таким долотом може бути пензлик і навіть клавіатура комп’ютера, зрештою, і так все зароджується в нашій уяві.