Михайло взагалі дуже скромна людина, про себе розповідає неохоче, але очі починають горіти, коли говорить про свою донечку — пізню, як він каже, але улюблену Богданку. Талановите дівча, навчається в Школі мистецтв. Саме в тій, де батько працював сторожем, а тепер його запевняють, що нічого йому не винні. Бо, як сказала одна з її працівниць, «чого ти туди взагалі поперся?». Михайло тоді нічого не відповів жінці, бо не може пояснити це одним словом. Та й чи варто. Але для нормальної людини це зрозуміло:
«Коли в Слов’янську почалося беззаконня, я не втримався: на площі висловив Пономарьову своє бачення цієї вакханалії, за що й потрапив у підвал будівлі СБУ, де мене три дні мордували: били, надягали мішок на голову, виводили на розстріл. Потім родичі викупили мене за 2 тис. грн. Довелося поїхати. Хотів одразу піти служити, але за віком не брали. Та я розумів, що не можу лишатися осторонь… У мене племінник загинув у Іловайському котлі. Старший син від першого шлюбу воює в морській піхоті під Маріуполем. Тому я все ж таки домігся, щоб мене в 55 років взяли у саперну роту. Воював по всій донецькій лінії фронту — від Горлівки до Новолуганського».
Читайте також: Еней часів Майдану та Іловайська
Потім дістав травму, лікувався в шпиталі, через серйозні наслідки його комісували. Зараз чекає на встановлення інвалідності. Роботи не має, бо на його місце вже взяли людину, мотивуючи тим, що Михайло «сам написав заяву на звільнення». І трапилося це в той час, коли він був в окопах під Горлівкою. До речі, заява написана зовсім іншою людиною. Це можна побачити навіть без будь-яких експертиз, порівнявши почерк. Чоловік сподівається, що суддя також побачить. А ще йому дорікали, що він просто зник, тому в табелі звітності проставляли невихід на роботу. І це попри те, що 54-та бригада надала письмову відповідь, що такий військовослужбовець справді служить у її лавах, а сам Михайло запевняє, що керівник Школи мистецтв отримав із його рук копії довідок про участь в АТО.
«У школі знали, що я проходжу комісію, щоб піти до лав ЗСУ. У моєму контракті написано: «до закінчення особливого періоду», тому було невідомо, коли повернусь. Але згідно із законом контрактник саме з цим формулюванням має право на збереження середньої заробітної плати та місця роботи — так мені пояснили у військкоматі. Тому коли я дізнався, що через два місяці після підписання контракту мене звільнили, написав заяву до прокуратури. Вона надіслала листа в Управління соцзахисту з вимогою виконувати закон. У жовтні 2016 року мені зателефонували й сказали: не турбуйте нас, усе одно таких грошей сфера культури не має».
Активісти, які прийшли до суду підтримати Михайла, подзвонили на номер, який зберігся в телефоні ветерана. На тому боці відповіли, що вони потрапили у виконком Слов’янської міської ради. Ось звідки телефонували просто на передову. І зовсім не для того, щоб запропонувати землякові допомогу, а сповістити, щоб він її навіть не чекав.
Читайте також: Напередодні Іловайського котла. Свідчення майора Шмигельського
Керівництво Школи мистецтв має свої переконання. Окрім підробленої заяви воно ще апелює до вільного трактування закону. Відповідно до змін до ч. 3 ст. 119 КЗпП України та ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» за особами, які призвані на строкову військову службу, військову службу під час мобілізації, на особливий період або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, де вони працювали на час призову. Але в Слов’янську не можуть вирішити, чи є зараз кризова ситуація.
«Кожен трактує закон як може. А про те, який у нас стан, особливий чи ні, жоден державний орган офіційно не повідомляє. Тому ми не можемо виплатити ці гроші, бо потім нас звинуватять у перевитраті коштів», — пояснює свою позицію керівник Школи мистецтв Олексій Кулешов.
Небайдужі слов’янці, які разом із Михайлом прийшли і до суду, і до Школи мистецтв, запитали пана Кулешова, чи не є порушенням оплата послуг юриста в суді, що здійснюється коштом спецфонду. А він, до речі, наповнюється з платежів батьків юних музикантів, таких як Михайло Кирилюк. Невже вони згодні з такими витратами? Тому активісти налаштовані принципово й готують ще один позов: керівництво має відповісти і за ці порушення.
Читайте також: У гостях у «Добровольця»
«Мене тішить, що громадськість уже привчилася користуватися таким інструментом, як суди. Останнім часом ми виграли чотири справи, що стосувалися порушень з боку влади. Зараз, наприклад, розбираємося з порушеннями під час проведення конкурсу з визначенням опорної школи в Миколаївці. На думку громади, її вибрали не за показниками якості, що рекомендовані Міністерством освіти, не на благо громади, а під конкретних людей», — розповідає один з активістів, голова місцевого благодійного фонду «Верховенство права в Україні» Андрій Федорченко.
Добре, що на шляху Михайла зустрілися такі земляки, які навіть у разі негативного рішення суду не залишать його сам на сам із проблемою. Хоча, звісно, на перемогу налаштовані. Бо спочатку Михайло звернувся до Слов’янського бюро безоплатної правової допомоги (проект Міністерства юстиції). І там йому порекомендували для такої «важкої», як вони сказали, справи адвоката, який… взяв з атошника 3 тис. грн. І, до речі, двічі не з’явився на судове засідання.
«Тут питання не тільки в законі. А ще в совісті. Із Школи мистецтв воювати пішов він один, пішов захищати нас. А ми повинні захистити його тут, у мирному місті», — впевнений місцевий активіст Василь.