Після столітньої боротьби українці вибрали Європу на противагу Росії. Нині Європа повинна ухвалити рішення: дати Україні програти чи допомогти здобути перемогу?
Застосунок на моєму телефоні попереджає про повітряну тривогу: «Пройдіть в найближче укриття». Відкриваю мапу й бачу, як тривога поширюється країною, розтікаючись червоним кольором зі сходу, мов кривава пляма на сорочці. У перші дні 2024 року, коли Росія здійснила масову атаку на цивільні мішені в українських містах, застосувавши балістику, крилаті ракети і дрони, уся мапа забарвилася червоним. Перебуваючи в Україні, необхідно користуватися цим застосунком, але я не вимикаю сповіщення, навіть коли виїжджаю, щоб нагадувати собі про найбільшу війну в Європі з 1945 року, яка триває вже майже два роки, з 24 лютого 2022 року.
Спочатку ми всі були шоковані й нажахані. Казали, що не можна відносити таке до категорії «нормального». Але зрештою саме так і вчинили. Коли телевізійники передислокувалися з України в Ізраїль для висвітлення війни в Секторі Гази, страждання українців перетворилися на просто ще одну війну в далекій країні. І байдуже, що бойові дії тривають на території Європи. Справа не в тому, що життя палестинців, ізраїльтян, єменців чи суданців менш цінне за життя українців чи британців, а в тому, що ми живемо в Європі й ідеться безпосереднього про нашу безпеку. Коли 1945 року європейці сказали: «Ніколи знову!», то мали на увазі насамперед «ніколи знову в Європі». Однак це сталося знову в колишній Югославії, тоді ми ще раз заявили: «Ніколи знову!» Та ось і після Сребрениці довгий список варварства в Європі поповнився Бучею. Чомусь те «ніколи» ніколи не настає.
Читайте також: Бородянка, Макарів, Буча. Як Київщина оговтується від війни — репортаж (фото)
Масштабність і жорстокість російсько-української війни вирізняє її серед інших. Четверо з п’ятьох опитаних українців кажуть, що мають серед членів родини або близьких друзів щонайменше одного загиблого чи пораненого. Українська влада не оприлюднює цифр, та, за оцінками американських фахівців, станом на літо минулого року, налічувалося близько 70 тис. загиблих (за 18 місяців загинуло більше людей, ніж за два десятиліття у війні США у В’єтнамі) і 100 тис. поранених. Зараз цифри будуть більшими. Коли я вперше побував на львівському військовому цвинтарі у грудні 2022 року, побачив два довгі ряди свіжих могил. Коли повернувся туди у жовтні минулого року покласти квіти на могилу дуже відважного добровольця, з яким познайомився торік, то таких рядів уже було чотири — останній спочинок понад 500 воїнів лише з одного міста. Тим часом ряди фотографій полеглих на стінах Свято-Михайлівського монастиря в Києві видаються безкінечними.
А скільки тих, хто вижили! Наприкінці минулого року в коридорах львівського Національного реабілітаційного центру «Незламні» я побачив військових, які втратили руки, ноги, долоні або ступні — здебільшого це жертви страшних мінних полів росіян на південному й східному фронтах. Ще є мільйони внутрішньо переміщених осіб із таких міст, як Маріуполь. Ці люди оплакують свої домівки, що їх можуть більше ніколи не побачити. Немає українців, яких би не зачепила війна. Від початку повномасштабного вторгнення я побував в Україні чотири рази, і щоразу вражено помічаю, як мої друзі й знайомі стають все більш виснаженими, травмованими й згорьованими.
Минулого року великі надії покладалися на контрнаступ, за рахунок якого українці мали прорвати через Азовське море путінський «сухопутний міст» між Донбасом і Кримом. Та насправді повернути вдалося лише невеликі шматки територій, і російські війська ведуть наступ на сході.
Після анексії Криму 2014 року і захоплення частини східної України Росія окупувала близько 42 тис. км² — це більше, ніж уся територія Бельгії. Станом на кінець минулого року, Росія окупувала 108 тис. км² — це територія Португалії, плюс більша частина Словенії.
Погладжуючи частково загоєний кикоть ступні, Максим — кремезний снайпер із Полтави, який підірвався на російській міні, — сказав мені в клініці «Незламні», що 2024 року Україна не зможе здобути перемогу. «Перемога можлива, якщо Путін здохне або в них там відбудеться переворот. Інакше ця війна триватиме ще багато років або навіть десятиліть», — поділився він міркуваннями. Зрештою, «людей у Росії більше». Однак, додав Максим, якби Захід забезпечив йому і його побратимам суттєво більше зброї і підготовки, то вони б відвоювали Херсонську і Запорізьку області, а отже прорвали б «сухопутний міст» і позбавили б Росію більшості здобутих з лютого 2022 року територій. Провідні західні військові експерти, з якими я консультувався, погоджуються з Максимом.
Однак, перш ніж прогнозувати, що може статися цього року, варто зосередитися на перемозі, яку Україна вже здобула.
В 11-му виданні Encyclopaedia Britannica, опублікованому в 1910–1911 роках, є запис про Україну між словами Ukaz (постанова в Російській імперії) й Ulan (центральноєвропейський кіннотник). Ось весь цей запис:
Україна («окраїна») — назва регіону в європейської частини Росії, що нині складається з адміністративних одиниць: Харков, Кієв, Подолля і Полтава. Східна частина Днєпра стала російською 1686 року, а західна — 1793 року.
Записи до слів Ukaz і Ulan — довші, ніж до Ukraine.
Україна, яку ми знаємо сьогодні, є продуктом столітньої боротьби за її визнання окремішньою європейською країною і незалежною державою. Уже 1918 року історик українського націєтворення Михайло Грушевський написав есе про «європейську орієнтацію» України. У революційний, державотворчий період після Першої світової війни на короткий час вигулькнуло кілька версій української державності. Утворення, яке взяло гору, Українська Соціалістична Радянська Республіка, спершу мала певну автономію у складі Радянського Союзу, поки її не розчавив Йосип Сталін за допомогою штучного голоду — Голодомору.
Тут і далі фото: Роман Малко
Боротьба була внутрішньою і зовнішньою. Коли Україна провела референдум у грудні 1991 року, усі регіони, включно з Кримом, проголосували за незалежність. Однак бракувало відчуття спільної національної ідентичності і «європейської орієнтації», яка б її об’єднувала, особливо на переважно російськомовному сході й південному сході. Проте не варто припускатися тієї великої помилки, якої припускається Путін: плутати російськомовність із російською ідентичністю. Бо інакше б російськомовний із дитинства президент Володимир Зеленський був би росіянином. Згідно з опитуванням 1997 року, 56% населення вважали себе «тільки українцями», 11% — «тільки росіянами» і 27% — «українцями і росіянами». Одностайності про вступ в ЄС, що й казати про НАТО, на загальнодержавному рівні тоді не було.
Три масштабні національні події об’єднали Україну навколо теперішнього палкого бажання бути незалежною, суверенною європейською країною з твердим підґрунтям в Європі й на Заході. Першою була Помаранчева революція 2004 року. Ніколи не забуду морозний грудневий вечір, коли я стояв на Майдані — славетній центральній площі в Києві — думав, що мені зроду не доводилося так мерзнути, і роззирався морем українських і європейських прапорів. Утім опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) 2013 року показало, що більшість мешканців східних і південних областей проти вступу в ЄС.
Другою каталітичною подією була Революція гідності або Євромайдан (ключове слово «євро») 2014 року, спричинена рішенням тодішнього президента Віктора Януковича не підписувати, попри обіцянку, Угоду про асоціацію з ЄС. Революція закінчилася тим, що нова влада таки підписала угоду, але Путін анексував Крим і почалася російсько-українська війна на сході України, яка, як часто нагадують нам українці, триває вже майже 10 років. З 2014 року держава докладала великих зусиль для впровадження реформ і підготовки до можливого членства в ЄС, а також домовилася 2017 року про безвізовий режим для своїх громадян.
Читайте також: Омар Ашур: Росія воює в Україні методами ІДІЛ
Передвиборча кампанія Зеленського 2019 року зосереджувалася на Європі. У своїй інавгураційній промові він сказав: «Наша європейська країна починається з кожного з нас. Ми обрали шлях до Європи, але Європа не десь там. Європа тут», — він поплескав себе по голові. Та одна справа хотіти бути європейською країною і зовсім інша — бути визнаною рештою Європи. Протягом багатьох десятиліть визнання бракувало. Коли 2005 року речницю Європейської комісії запитали про перспективи України на кандидатство в члени ЄС, вона відповіла: «Спочатку потрібно обговорити, чи це європейська країна». (За іронією долі, та речниця була британкою).
Навіть після путінської анексії Криму і початку війни 2014 року колишній канцлер Німеччини Гельмут Шмідт проголосив: «…ще 1990 року, Захід не сумнівався, що Крим і Україна є частинами Росії… Серед істориків немає згоди про те, чи взагалі існує українська нація». Протидія членству в ЄС тривала ще довше. За чотири дні до повномасштабного вторгнення Путіна головний радник Олафа Шольца сказав мені, що нинішня позиція канцлера Німеччини чітка: ЄС слід розширити до Західних Балкан, але не більше.
Яку ж роль відіграла війна? Атака Росії стала третьою і останньою каталітичною подією — як внутрішньою, так і зовнішньою. На внутрішньому рівні тепер майже одностайний консенсус про те, що Україна має якомога швидше вступити в ЄС і НАТО. У травні 2022 року опитування КМІС показало, що 81% українців за членство в ЄС (при чому на заході цей показник сягнув 94% і навіть на сході — 76%). Такі настрої супроводжуються глибокою огидою до Росії і всього російського. У 2010 році КМІС виявив, що 92% українців загалом позитивно налаштовані до Росії; у травні 2022 року таких українців знайшлося всього 2%. Один викладач розповів мені, що його студенти пишуть слово «росія» з маленької літери. «Я не виправляю», — зізнався він.
Та ще більш значущим є визнання на зовнішньому рівні. Я порівнюю рік 2022 для України з 1940-м для Британії: час воєнного опору, що визначає націю на десятиліття і в очах самої нації, і в очах світу. Зеленський — «Черчилль з айфоном». Щоправда до 1940 року ніхто не сумнівався, що Британія — важлива незалежна держава, тож прорив України тим більше винятковий.
Незадовго до своєї смерті в листопаді Генрі Кіссінджер висловив думку, що «вперше в сучасній історії Україна стала головною державою Центральної Європи». Простішими словами пояснила Тетяна — молода активістка, яка підробляє татуювальницею. Я познайомився з нею у Львові, і вона поділилася, що коли раніше їздила за кордон, іноземці вважали, що «Україна входить до складу Росії», а тепер «нарешті світ дізнався про Україну».
Той самий Шольц, який у середині лютого 2022 року був певен, що ЄС слід розширювати не далі за Західні Балкани, уже за чотири місяці стояв у центрі Києва пліч-о-пліч з трьома іншими лідерами ЄС і Зеленським і заявляв, що Україна має стати кандидаткою на членство в ЄС. Цього року почнуться переговори про членство. Однак те, чи зможе Україна справді вступити в ЄС, коли і в якому вигляді — територіальному, демографічному, військовому, економічному і політичному — залежить від результату війни.
Історія сповнена несподіванок, і нікого вони не дивують більше, ніж істориків. За винятком великих несподіванок, малоймовірно, що ця війна завершиться у 2024 році. Проте вибір, зроблений у 2024 році, визначить, хто переможе в ній у 2025, 2026 чи коли вона нарешті закінчиться.
Росія є одночасно найбільш і найменш передбачуваним актором у цьому конфлікті. Це диктатура, чий диктатор рішуче налаштований на перемогу над Україною. Від цього залежить майбутнє Путіна — можливо, навіть його життя. Його ідея перемоги неодмінно передбачає, що Україна не буде суверенною країною, яка стане частиною Заходу. Більше того, він офіційно оголосив, що чотири українські області — Донецька, Луганська, Херсонська та Запорізька, значна частина яких (включно з двома головними містами цих областей) не контролюється його військами, вже включені до складу Російської Федерації, і від цього зобов’язання важко відмовитися.
Використовуючи всі переваги диктатури, він швидко наростив виробництво зброї та боєприпасів під центральним командуванням. Він також отримав безпілотники з Ірану, ракети з Північної Кореї і технології подвійного призначення з Китаю. Західні економічні санкції виявилися менш ефективними, ніж багато хто сподівався, тому що незахідні економіки зайняли їхнє місце. Індія купує значну частину нафти, яку Захід більше не купує, а китайська торгівля з Росією стрімко зросла. Внутрішні політичні опоненти — убиті або ув’язнені, або втекли з країни. Зараз Путін намагається розбомбити Україну і здобути кілька символічних перемог на полі бою, щоб підтримати своє майже неминуче переобрання на посаду президента в березні. Понад усе, він чекає, коли Дональд Трамп буде обраний на другий термін президентом США і припинить американську підтримку України.
Такі режими, хоч і сильні, але водночас крихкі. Вони більш схильні до раптового, нелінійного розвитку подій, ніж демократії. Вони не гнуться, але іноді ламаються. Ніхто не міг передбачити минулорічний надзвичайний епізод бунту Євгена Пріґожина і його блискавичного маршу на Москву. Щоправда, це закінчилося загибеллю Пріґожина в добре організованій авіакатастрофі, але постійний зовнішній тиск може зрештою призвести до ще одного прихованого чи відкритого зламу режиму. Ніхто не повинен на це розраховувати, але було б так само нерозумно виключати таку можливість.
Україна сповнена рішучості продовжувати цей тиск. Але після двох років війни вона має величезні власні проблеми.
Окрім жалюгідного стану економіки та безперервних атак на енергетичну інфраструктуру, існує проблема, яку коротко визначив Максим: «У росіян більше людей». Військовослужбовці Збройних сил України, що залишилися в живих, виснажені. Дивно, але середній вік українського солдата становить близько 40 років. Попри весь патріотичний запал, в країні є десятки тисяч чоловіків, що ухиляються від призову. Армія гостро потребує свіжої крові. (У цьому контексті знайома фраза набуває жахливого буквального значення). Досі чоловіки до 27 років не підлягали призову до армії. Уряд пропонує знизити цей вік до 25 років і призвати до армії до 500 тис. чоловіків. Але викликає занепокоєння те, що відповідальність за цю давно назрілу пропозицію продовжує перекладатися між Зеленським і генералом Валерієм Залужним, головнокомандувачем Збройних сил. У них натягнуті стосунки, а інші дають підказки збоку.
Це свідчить про ще одну українську проблему, знайому всім демократіям, що перебувають у стані війни: напруженість між національною єдністю і демократією. За звичайним графіком мирного часу парламентські вибори мали б відбутися минулої осені, а президентські — цієї весни. Але в умовах воєнного стану, який діє з лютого 2022 року, вибори не дозволені. Чесна демократична конкуренція неможлива, поки всі основні телеканали мають єдину цілодобову програму новин — телемарафон «Єдині новини», який фактично контролюється урядом. Досі існує широкий консенсус щодо того, що поки країна веде війну за своє виживання, вона не може ризикувати розбіжностями, які можуть виникнути під час виборчої кампанії.
Читайте також: Директор ЦРУ: «Для США припинити підтримку України у цей критичний момент стало б голом у власні ворота історичного масштабу»
Тим не менш, внутрішня політика повернулася. У Києві я почув гостру критику авторитарних і централізаторських тенденцій в адміністрації президента. Окрім напружених стосунків із Залужним, президент має розбіжності з мером Києва, важковаговиком Віталієм Кличком і запекле суперництво із колишнім президентом Петром Порошенком. У розмові минулого літа віце-спікер парламенту Олександр Корнієнко сказав нашій дослідницькій групі Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR), що парламент не може роками працювати без виборів.
Коли цей момент наблизиться, зʼявляться нові претенденти, такі як Сергій Притула. Він починав, як і Зеленський, як телезірка, але досяг великої популярності, не в останню чергу серед молоді, очоливши благодійну організацію, яка безпосередньо постачає українській армії зброю та обладнання, яких вона потребує. Незалежно від того, чи вирішить Залужний також долучитися до змагань, чи ні, деякі інші військові можуть змінити свою форму на цивільний одяг, і ведення війни стане питанням виборів. Західні політики, які так люблять мріяти про врегулювання шляхом переговорів, не розуміють, що будь-який український політик, який публічно запропонує територіальні поступки Росії, вчинить електоральне самогубство. Опитування громадської думки показують, що українська громадськість ще далека від такого рівня виснаженості, щоб прийняти територіальний компроміс, зараз рішуче виступає за відновлення всієї законної суверенної території України, включно з Кримом.
Третім і найбільш вирішальним гравцем цього року буде Захід. Поки що Захід зробив достатньо, щоб не допустити поразки України, але недостатньо, щоб забезпечити їй перемогу.
Ще до ймовірної катастрофи — переобрання Трампа президентом США —очевидно, що зниження підтримки в американській громадській думці, гіперполяризація політики в рік виборів і конкуруюча пріоритетність війни між Ізраїлем і ХАМАСом означають, що адміністрації Байдена буде важко зберегти нинішній рівень військової та економічної підтримки України, не кажучи вже про її збільшення. Але без значного посилення західної підтримки Україні навряд чи вдасться повернути значні території. Отже, те, що станеться далі, залежить від Європи — єдиної групи країн, які мають як життєво важливі інтереси в цьому конфлікті, так і ресурси, щоб змінити ситуацію на краще. Одна лише Німеччина має економіку, що вдвічі перевищує російську, а ЄС — у сім разів. У цьому контексті Велика Британія, одна з найбільших прихильниць України, також є значною мірою частиною відповідної Європи.
Наразі Європа розгублено стоїть перед своїм справжнім вибором. Якщо підтримка України продовжуватиметься лише на нинішньому рівні масштабу і сміливості, Росія успішно захопить майже п’яту частину території України. У приватному порядку деякі політики у великих західноєвропейських столицях сподіваються або на замороження конфлікту, або на його врегулювання шляхом переговорів на цій основі. Дехто обманює себе тим, що це був би результат, за якого «Україна не програє, але й Росія не виграє». Безумовно, Україна повинна задовольнятися перспективою членства в ЄС і певними гарантіями безпеки, можливо, навіть членством в НАТО, для чотирьох п’ятих своєї території? Наскільки нерозсудливими можуть бути ці настирливі східні європейці?
Насправді ні Росія, ні Україна не готові ні до переговорів, ні до заморожування конфлікту. Однак, якщо нинішня лінія розмежування, або щось близьке до неї, буде заморожена, Путін зможе заявити про свою перемогу. Це було б величезною поразкою для України. Мільйони українських чоловіків і жінок опиняться перед вибором: або ніколи не повернутися до своїх домівок, або жити під ненависною диктатурою, розмовляти мовою, якою вони більше не хочуть розмовляти, а їхніх дітей у школі навчатимуть гротескній фальсифікації власної історії. Решта України була б деморалізована, демотивована і знелюднена, мільйони українців назавжди залишилися б за кордоном, а вдома панував би гнівний популізм внутрішнього розбрату і гіркі докори на адресу Заходу.
В очах світу не лише Україна зазнає поразки.
Опитування, проведене ECFR у партнерстві з моїм дослідницьким проєктом Оксфордського університету «Європа у світі, що змінюється», показує, що 57% респондентів з Китаю, більшість у Саудівській Аравії та Туреччині, а також багато хто в Південній Африці, Індонезії та Південній Кореї вважають, що США перебувають у стані війни з Росією.
Багато з них також вважають, що Росія переможе в Україні і що ЄС розпадеться в найближчі 20 років. Результат, який бездумно передбачають деякі європейські політики, лише утвердить ці великі неєвропейські держави в їхній думці про слабкість Європи і західних демократій в цілому. І якщо Путіну зійде з рук захоплення більшої за Португалію території, по сусідству з НАТО і ЄС, Сі Цзіньпін може почати думати, що йому може зійти з рук захоплення Тайваню, острова на задвірках Китаю.
Альтернатива полягає в тому, щоб Європа зробила все необхідне для того, щоб Україна змогла зруйнувати сухопутний міст і повернути собі принаймні Херсонську та Запорізьку області у 2025 році. Що для цього потрібно? Швидко і масово посилити протиповітряну оборону України. Поставити ракети дальнього радіусу дії, такі як німецькі «Тауруси», щоб Київ міг продовжувати відтісняти Чорноморський флот Росії — його єдиний великий військовий успіх у 2023 році — і чинити тиск на Крим, який має як стратегічне, так і символічне значення для Путіна. Співпрацювати з НАТО і США, щоб забезпечити українським військам масштабну багатотижневу підготовку, необхідну для проведення загальновійськових операцій. Фактично рухатися до того, про що президент Франції Еммануель Макрон лише говорить: «економіки війни». У вільних ринкових демократіях це означає, що національні і європейські органи влади гарантують довгострокові, скоординовані замовлення на зброю і боєприпаси, на які відповідатиме приватна європейська оборонна промисловість. Це також дасть Європі можливість сказати новому президенту США, що вона робить більше для власної оборони та наближається до «стратегічної автономії», якого може реально досягти всього за один рік.
Що станеться, якщо і коли Україна відтіснить російські окупаційні війська впритул до ліній, які вони займали напередодні вторгнення 2022 року? Чи стане це каталізатором зміни політики або навіть керівництва в Москві? Чи відкривається можливість для переговорів, можливо, з пропозицією демілітаризованого особливого статусу для Криму? Або ж напівбожевільний Путін насправді спробує закинути в Україну тактичну ядерну зброю? Ми повинні планувати всі ці непередбачувані обставини, але перший імператив — поставити Україну в позицію, в якій вона явно виграє і може справді обрати шлях переговорів з позиції сили.
Україна зробила свій європейський вибір. Тепер Європа має зробити свій український вибір.
Шлях, який я окреслив, є єдиним правильним шляхом вперед, не лише для України, але й для Європи, для тривалого миру і для глобальної довіри до Заходу. Ми, європейці, повинні вирішувати і діяти швидко. Якщо ми продовжуватимемо вагатися, як Гамлет, ми за замовчуванням зробимо неправильний вибір, що матиме катастрофічні наслідки на десятиліття вперед.