Що спантеличує в розмовах учених-економістів? Це не зовсім, а то й зовсім не наукові розмови. Стикаються різні, частіше ворожі одне одному вчення. Прислухаючись до них, ти змушений покладатися на власний здоровий глузд, який не завжди може виявитися таким.
Про що запитуєш себе найчастіше? Про те, чому з перших днів уведення гривні її друкують і друкують, начебто більше нічого робити не вміють. Кому це вигідно? Хто виграє від того, що в країні ледь помітна конкуренція між банками, занадто складно щось продукувати кожному, хто не пов’язаний з великим начальством? Відповідь — у самому питанні.
Згідно з ідеєю усіх ідей, ніхто не повинен втручатися в справи банку № 1 — ні уряд, ні президенти, ніхто, крім Господа, нехай панує Його воля, а не чиясь. В Україні ж усі посадовці вже тридцять років тихо сміються над цією ідеєю. 28 травня голова Ощадбанку Сергій Наумов мимохідь, мов про звичайнісіньку річ, згадав, як розгнівався президент України на банк № 1 за падіння гривні у 2014–2015 роках і як після цього довелося утримувати курс в узгодній йому, президентові, формі.
Дивлячись із-за хмар, можна сказати, що олігополію в Україні народило життя, але важливо додати, що виконавцем його волі була Банкова. Олігополія — переважання на ринку таких фірм-гігантів, що про реальну конкуренцію можна тільки мріяти. А де олігополія, там і олігархи. Олігархами в Україні не зовсім точно, але так, що це вже не можна виправити, називають кількох перших багатіїв, які фактично «рєшают усьо».
Який дивовижний збіг: на вулиці під назвою Банкова перебувають (у робочий час) посадові особи, які не повинні підходити близько до банку № 1, а вони з нього не вилазять! Фізично, щоправда, навпаки: топчиновники банку № 1 не вилазять з перших кабінетів на Банковій.
Колишня голова Національного банку України Валерія Гонтарєва нещодавно поставила своєму нинішньому наступнику Андрію Пишному оцінку «Д» — двієчник, невдаха. Головний економіст праволіберального руху Ярослав Романчук не забарився їх примирити, сказавши, що вони одного роду. Обоє навчаються в одній школі. Її заснували, за його словами, «теоретики держави загального інтервенціонізму». І вся трійця — і Гонтарєва, і Пишний, і Романчук — учені-економісти! І що залишається нам, не вченим і не економістам? Хіба що думати, якщо змога, самим.
Інтервенціонізм означає втручання. У цьому разі мова йде про втручання бюрократії, званої державою, у все, що роблять люди, особливо в підприємництво. Цю біду благословляє Мodern monetary theory — сучасна грошова (монетарна) теорія. Романчук називає її «чумовою, псевдонауковою» на відміну від теорії грошей і кредиту Мізеса. Можновладці в його очах — віп-розпорядники чужого. Саме вони, ці віп-персони, що становлять три відсотки населення України, цілком задоволені «невдахами», каже він.
Якщо поставити тут крапку, то я буду першим, хто запитає себе, скільки вже можна товкти воду в ступі. Але цього разу замість крапки ставимо кому, і велику. Річ у тім, що українські «невдахи» недалеко від західних. З деяких пір ті поводяться так, ніби вони ніколи не ходили (але ж ходили, і охоче, з великою користю для своїх країн!) до школи Мізеса. Вони перестали прагнути святої цифри 2 %. Саме такий рівень інфляції ця школа, спираючись на практику найрозумніших країн, як-от Швейцарія, вважає прийнятним. Порожніх грошей друкувати два відсотки на рік і не більше! усе, що більше, — від диявола.
Відмовляючись поклонятися цьому числу, західні правителі перетворюють кожний свою державу на левіафана. У школі Мізеса це слово вимовляють зі скреготом зубів.
Від переліку справ, які поклали на себе віп-персони, волосся класичних економістів стає дибки на тому світі. Забезпечення повноцінної зайнятості населення, заохочення обраних підприємств, створення нових, небувалих… Для цього їм і потрібен доступ до чужих грошей і друкарського верстата. І, зрозуміло, солідне, схвальне наукове визначення: «полі(мульти)мандат». Чим похваляється президент США Байден у день відходу в історію? Тим якраз, що дуже сміливо й вправно використовував оцей мандат…
Отож. Що трапилося? Як вони дозволили собі стати «невдахами»? Хто їх допустив до не їхніх справ і засобів? Уся підступність сучасності в тому, що замість слів «допустив», «дозволив» доводиться вживати слово «затребував». Хто ж цей затребуватель? Суспільство, якщо ви не заперечуєте, а якщо заперечуєте, то воно все одно залишається суспільством, населенням, натовпом виборців зі своїми трибунами.
«Бунт мас». Так називалася знаменита книга Ортеги-і-Гассета (1929). До речі, його розкритикував — з марксистського погляду! — не хто інший, як Віктор Петров (Домонтович). В іспанця йшлося, бачте, не про класи, не про трудящих як найбільш передовий з них, а про простий люд загалом — про те, що за капіталізму він почав нарешті жити так, як не жили його експлуататори-кровососи порівняно недавно. Увійшовши в смак ситого побуту, простець не тільки відчув себе господарем життя, а став ним.
Своїми поняттями, смаками, настроями, тобто голосами на виборах прості люди стали визначати не тільки політику, а й усе інше — аж до музики. Отак, і при тому несвідомо, вони знахабніли. Їм, неписьменним і тому безмірно впевненим у собі, стали потурати можновладці. Чому, запитає хтось? Та щоб не втихомирювати кийками натовпи мітингувальників, які вимагають хтозна-чого!
Так і пішло — і дійшло до дурниць, які називаються такими пишними словами, як держава загального добробуту. Щоб догодити натовпу, правителі змушені топтати здоровий глузд, а для цього їм потрібно все більше влади над усім — і, як сказано, над грошима, грошима, грошима.
Чим особлива Україна?
Після раптового визволення від соціалізму й влади Москви вона повинна була вирішувати, як жити далі. Хтось мав подбати, щоб у країні хоча б щось вироблялося й була хоча б видимість порядку. Мільйонам простих людей, відданих кожен сам собі, було не до того. Отара потребувала пастухів — істот, здатних, як то кажуть, володіти становищем кожен на своїй ділянці. Звичайно, не обійшлося й без особистих матеріальних інтересів. У силу цієї жорстокої і нагальної потреби, яка була самоочевидною для всіх причетних, виникли олігополія та олігархія.
У потрібний час і в потрібних місцях стали з’являтися люди з певними здібностями. Підкоряючись інстинкту наживи та влади, вони кинулися «опановувати становище» кожен у тій галузі, на яку натрапив. Їхня пристрасть збігалася з об’єктивною потребою байдужого населення, а невігластво банкірів, фінансистів, прем’єр-міністрів і президентів ставало в пригоді.
Така діалектика… Для того, щоб 97 відсотків українців якось зводили кінці з кінцями й не дуже буянили, 3 відсотки повинні перекидатися як сир у маслі. Інакше ніяк. Ні соціалізм, ні, як виявляється, капіталізм не можуть обійтися без віп-розпорядників чужого. Поки що…
Зрозуміло, що більшість читачів не погодяться з таким поясненням українського кейсу. Вони впевнено скажуть, що вся справа була й залишається в жадібності й безсоромності віп-персон — і в їхній безграмотності. На запитання, звідки було тридцять років тому взятися іншим, бездоганним, і як їх набрати сьогодні, відповідь буде ще впевненішою: їх треба шукати, їх вистачає в народі. Але спробуйте запитати, хто і як повинен їх шукати, — і вас відправлять куди подалі. «Нехай начальство шукає», — можуть, правда, додати поблажливо, зважаючи на чувака, який не розуміє простих речей. Так ви отримаєте вичерпне пояснення всього. Усього — тобто української долі.