У червні минулого року в Берліні в прибудові до діючої протестантської церкви Святого Йоанна відкрилася перша в Німеччині «ліберальна мечеть», названа іменами середньовічного ісламського мислителя ібн Рушда й німецького поета Ґете («мечеть Ібн Рушда — Ґете»).
Це місце поклоніння, як проголосили її засновники, відкрите абсолютно для всіх: сунітів і шиїтів, лібералів і консерваторів, традиційних мусульман і прихильників нетрадиційних сексуальних орієнтацій. У єгипетському ісламському університеті «Аль-Азгар» та багатьох інших провідних інституціях ісламського світу відразу пролунали заклики з осудом «ліберальних мечетей», а «імам» нової молитовні німкеня курдського походження Сейран Атеш, у минулому відома своїми критичними публікаціями проти ісламського «патріархалізму» (зокрема, книжкою «Іслам потребує сексуальної революції», 2009), заявляла про численні погрози з боку екстремістів. Тому «мечеть» було взято під охорону.
Загалом новина про відкриття такої незвичної молитовні здійняла чималий галас у пресі, відголоски дійшли й до України. Пригадую, кілька медійних ресурсів брали в мене коментар на цю тему, а пізніше в одній із «гілок» численних обговорень у Facebook хтось мене навіть засудив за уявний консерватизм, мовляв, що такого, що мечеть відкривається в церкві, це ж не перший випадок в ісламській історії, зокрема й у сучасній Європі.
Насправді було одне маленьке «але»: йшлося про діючу церкву, утім, не вдаючись до дискусій, я вирішив відвідати настільки контроверсійне місце. Восени минулого року, під час академічного візиту до Берліна, вирішив завітати до цієї «ліберальної мечеті». Знайшовши церкву Святого Йоанна (це в районі Моабіт неподалік центру), побачив у прибудові на домофонному меню табличку з назвою мечеті, але мені ніхто не відчинив. Лише зв’язавшись через всюдисущий Facebook з адміністрацією, дізнався, що відчинений заклад лише кілька годин, та й то не щодня. І ось уже в п’ятницю нарешті дістався місця, піднявшись темними сходами на верхній поверх (на нижньому містилися вбиральня й кімната для конфірмації). Прийшовши за кілька хвилин до часу відкриття, наштовхнувся на двох охоронців, які попросили мене показати документи й порадили чекати внизу, доки мечеть «відчиниться». У Берліні така перевірка — рідкість, але, вочевидь, заходи безпеки пов’язані із загрозою нападів, та й унизу біля входу стояло поліцейське авто.
Читайте також: Мріяти чи розчаровуватися. Чим живе молодь сучасного Арабського світу
Сама мечеть — величенька кімната, ззовні типова молитовня з килимом, кількома стільцями й книжковими полицями. Молитву веде сама Сейран Атеш, одягнута цілком у «світське», демонстративно нехтуючи і традиційною ісламською практикою предстояння в молитві (на що мають право лише чоловіки), і необхідністю покривати голову. «Прихожан», утім, небагато, тож, попри різні заходи (візити «гей-імамів», семінари тощо), це місце нагадує радше якийсь клуб для зацікавлених, аніж мечеть у традиційному розумінні. Утім, на «традиційність» автори цього проекту і не претендують, та й «традиційні» мусульмани, як я чув в інших мечетях Берліна (а тут вони численні, лише мечеть «Дар ес-Салям» у районі Нойкьольн збирає на п’ятничну молитву понад тисячу вірян), іти туди не збираються. Як сказав один мій знайомий німецький мусульманин, «не розумію, що значить мечеть для секс-меншин, адже людина з такою орієнтацією може й у звичайну мечеть ходити, хто їй заважає. Ми ж не запитуємо в кожного про його гріхи».
Реформаторство і модернізація
Питання, втім, не в медійному галасі навколо одного приміщення, адже ліберальний («реформаційний», «прогресивний») іслам як тренд постав багато років тому. Можна загадати ще джадідів (від араб. джадід — нове) ХІХ століття, які виступали за стрімку модернізацію ісламського світу, передусім за доступність масової освіти й подолання неписьменності. Лібералізувати іслам уже під дещо іншими гаслами, наприклад, намагалися в Туреччині часів Ататюрка (1923–1938), коли забороняли молитву й читання Корану арабською, а також релігійні форми одягу тощо. Після Другої світової війни до лібералізму схилялося чимало представників арабської інтелігенції як лівих поглядів, так і націоналістів. «Лібералізм» у стосунку до ісламу мав багато значень, і навіть боротьбу за право жінок на базову освіту дехто вже вважав «лібералізмом».
У новому значенні, власне як специфічний напрям думки серед західних мусульман, «ліберальний іслам» з’явився на хвилі 2000-х, коли особливо загострилися дискусії про іслам та насилля. Наприклад, у Сполучених Штатах «реформаторський іслам» (боротьба за демократію, рівність прав чоловіка й жінки, секс-меншин тощо) асоціюють із ім’ям єгипетського ученого Ахмада Субхі Мансура (нар. 1949). Діставши притулок у країні 2002 року, він заснував Міжнародний коранічний центр у Вірджинії й проголосив свій підхід до ісламу «коранізмом», мовляв, єдиним джерелом ісламу визнається Коран, а Сунна, тобто традиції, асоційовані з пророком Мухаммадом (і так само «ахбари» як традиції шиїтських імамів), є другорядною або й зовсім неправдивою. Один із прихильних до руху курдських діячів зі США Еді Юксель (нар. 1957) навіть опублікував книжку під назвою «Коран. Реформаційний переклад» (2007). Тут маємо цілком вільне прочитання тексту, незалежне від того, як його розуміють мусульманські правники й коментатори; чимало пояснень містить критику «традиційного» прочитання, а деякі терміни (наприклад, «бийте їх» щодо неслухняних дружин у 34-му аяті 4-ї сури) узагалі прибрані з тексту як «неправильно інтерпретовані традицією».
Читайте також: Чого прагне покоління міленіалів на Заході
Тренди лібералів — боротьба за право жінок одягатися так, як їм хочеться, пропаганда прав ЛГБТ-спільноти, дозвіл на міжрелігійні шлюби (зокрема, коли мусульманка виходить заміж за представника іншої віри), пропагування демократії, світськості та інших цінностей, які асоціюються із сучасністю, прогресом і розвитком. Чимало тем у їхніх спільнотах (передусім на сайтах, у блогах, соціальних мережах) присвячено проблемам ісламу й науки, фактично формуванню так званого сцієнтичного світогляду, який пропонує віру в утверджені наукові факти як остаточну істину. Інколи видається, що «ліберальний іслам» зорієнтований не так на маси, як на освічених інтелектуалів із «мусульманським» корінням, які шукають свою «зону комфорту», що бачитиметься привабливою в очах західного оточення й водночас забезпечить якісь духовні потреби в успадкованій від батьків релігійності. Ймовірно, на руку це й деяким силам на Заході, що небезпідставно побоюються поширення впливу традиційного ісламу.
Коранізм у РФ
Проте не тільки Захід став ареною для розквіту «коранізму» й «ліберального ісламу». Уже кілька років поспіль дискусії про це ведуться зовсім поруч, у Росії, де мешкає 20–25 млн мусульман, тобто більше, ніж, наприклад, у таких мусульманських країнах, як Йорданія чи Туніс. Торік жваво обговорювали заяви заступника муфтія Татарстану Рустама Батрова, який у своїх публікаціях критикував не тільки «ісламський консерватизм» і носіння хіджаба, а й навіть видатного ісламського богослова та правника Абу Ханіфу, школа якого домінує на теренах Євразії. Батров у підсумку втратив посаду й дістав шквал критики на свою адресу, але діяльність не припинив. Наприклад, у свіжій публікації «Богохульство чалмоносців гальмує розвиток Татарстану» він називає наші ліберальні часи «найкращими в історії людства», критикує «середньовічні норми» тощо. Відзначився й очільник Духовного управління мусульман Московської області Арслан Садрієв, який в одному з інтерв’ю закликав мусульман читати щоденну молитву не в установлений час, а відповідно до своїх біоритмів (і згодом, під тиском мусульманської громадськості, також втратив посаду). Ще більше здобутків на ниві ісламського реформаторства має професор Тауфік Ібрагім, відомий російський сходознавець сирійського походження, який у багатьох працях (як-от «Коранічний гуманізм», 2015) ставить під сумнів поширені в сунітському ісламі доктрини вічності пекла, «спотвореності Біблії» та смертної кари за відступ від релігії. Цікаво також, що його книжки виходять у видавництві Ради муфтіїв Росії, однієї з провідних мусульманських організацій країни. У грудні минулого року кілька десятків мусульманських діячів РФ навіть звернулися до очільника Ради муфтіїв Равіля Ґайнутдінова із закликом «захистити іслам від коранітів».
Читайте також: Арабський світ: магічна культура чи втрачена цивілізація
Понад те, цікаві явища спостерігаємо на Кавказі, де тема тих чи інших інтерпретацій ісламу часто пов’язана не тільки з публічним дискурсом, а й із відверто насильницькими акціями. Наприклад, дружина муфтія Духовного управління мусульман Дагестану Айне Ґамзатова подала документи для реєстрації кандидатом у президенти РФ (утім, зареєстрована не була через «низку порушень під час подання документів», як оголосили в ЦВК РФ), що викликало значний резонанс. Деякі кавказькі мусульмани, передусім салафіти, побачили тут хитрощі Кремля, який таким чином намагається «лібералізувати іслам» задля подальшого знищення (зокрема, і через згадану вище «секту коранітів»), інші — якийсь хитрий хід для відтягування голосів у Ксєнії Собчак. Голосів «за» лунало небагато, утім, перевірити реальний рівень підтримки потенційного кандидата вже навряд чи можливо. Знову ж таки тут ідеться про дискусію навколо того, чи може жінка обіймати найвищу керівну посаду, тоді як Сунна Пророка в традиційному розумінні це забороняє («не матиме успіху народ, який покладається на жінку»). Попри високий статус жінок у деяких ісламських регіонах (наприклад, Китаї, де вже кілька століть діють спеціальні жіночі мечеті й жінки, які проводять там уроки, називаються імамами), цю заборону значною мірою абсолютизують. Вважається, що жінка не може бути президентом, королем, султаном тощо, і спроби деяких ісламських правників (навіть із традиційним бекграундом) аргументувати зворотне не мають особливого успіху. Попри це, зміни відбуваються. Наприклад, торік влада Тунісу зняла заборону на одруження мусульманок із немусульманами (мотивовану Кораном), яка діяла від 1970-х. Інше питання — наскільки широкою буде така практика, адже родинні традиції ніхто не скасовував.
Поєднувані чи ні?
На цьому ґрунті поряд з уже згаданою «мечеттю Ібн Рушда — Ґете» в Берліні мечеті, де жінки не просто є проповідницями, а ведуть молитву, тривалий час діють у Британії, Данії та деяких інших країнах. Звісно, їх дуже мало. Наприклад, у Копенгагені кілька років тому з’явилася «мечеть Мар’ям», де «імамом» є Ширін Ханкан, жінка фінсько-сирійського походження, авторка книжки «Іслам і примирення: громадська справа» (2007) та низки інших. Вона розглядає свою місію як своєрідний «ісламський фемінізм», тобто спробу поставити під сумнів патріархальність в ісламському світі.
«Для мене це засіб не тільки для зміни типового наративу про те, що іслам — це релігія, у якій переважають чоловіки, а й для розширення його розуміння та усвідомлення того, що чоловіки й жінки мають однакові права, рівний вибір та однакові можливості», — сказала в одному з інтерв’ю Ширін. Вона скаржиться на погрози ісламістів і, здається, має більше прихильників серед різних «шукачів істини», шанувальників спіритуалізму й неорелігій, аніж серед «традиційних» мусульман. Мусульманки, які відвідують мечеть, збираються на колективну молитву в п’ятницю (і цього дня вхід сюди дозволений тільки жінкам), а ритуали шлюбу, які тут практикуються, передбачають досить специфічний шлюбний контракт: чітко прописані заборона на полігамію і право жінки на розлучення, яке в більшості мусульманських країн значною мірою обмежене. За рік Ширін Ханкан уклала шлюб 16 пар, що, враховуючи присутність понад 100 тис. мусульман у Копенгагені та околицях, демонструє дуже слабкий інтерес традиційних мусульман до цього проекту.
Останніми роками з’явилося й кілька «гей-імамів», тобто мусульманських лідерів (принаймні так вони позиціонуються в медіа), які відверто декларують свою гомосексуальність. Один із них Дайє Абдалла, що провадить діяльність у так званій мечеті Нур аль-Іслях (мечеть «Світло реформи») у Вашингтоні.
Це колишній баптист із Детройта, який навернувся в іслам у віці 30 років, носить шалик веселкового кольору й розповідає в інтерв’ю, що Коран не засуджує гомосексуалізму, це начебто ваххабіти пропонують неправдиву його інтерпретацію. У Європі, а саме у Франції, діє «інклюзивна мечеть», де «імамом» служить алжирець Людовік-Мухаммед Загід, перший французький мусульманин, який уклав офіційний шлюб із чоловіком. Міститься вона на околиці Парижа й функціонує в одному приміщенні з центром буддійської медитації. Решта мусульман Франції, цілком логічно, засуджує діяльність таких спільнот. Іще один «колега» сомалієць Нур Варсаме з Австралії (між іншим, перебуває в традиційному шлюбі) розглядає свою місію як гуманітарну. Він заснував групу під назвою «Мархаба» для мусульман нетрадиційної орієнтації, які не знайшли розуміння серед одновірців. Звісно, на тлі всього, що відбувається в традиційних мусульманських спільнотах (як сунітських, так і шиїтських) західних країн, вказані явища залишаються маргінальними й радше схожі на театр одного актора, ніж на якісь розвинені мусульманські рухи.
Читайте також: Говорити від імені ісламу
Річ ще й у тому, що традиційний іслам, хай би яким умовним був цей термін, має потужний соціальний конструкт: мусульмани живуть громадами, мають тісні родинні зв’язки, бізнес, тісно згруповані між собою, власне, як і чимало інших діаспор. Натомість проекти, скеровані на розрив із традицією, приречені на самотність. Із такою відверто шокуючою риторикою якась частина більшості може їх подумки толерувати чи ставитися до них нейтрально, але навряд чи наважиться підтримати відкрито. Особливо в добу, коли іслам став предметом критики ще й з боку тих, хто певний час до нього належав, починаючи від Сальмана Рушді й закінчуючи різними рухами «колишніх мусульман» на кшталт канадця іранського походження Алі Сіни. Останній на своєму сайті Faith Freedom International (FFI) обіцяє $50 тис. кожному, хто спростує його критику на адресу пророка Мухаммада. Цікаво, що серед «колишніх мусульман» іранці чи не найактивніша група. Певно, далася взнаки «ісламська революція» в Ірані, яка стала для дуже багатьох символом тиранії, деспотизму та іншого зла.
Одначе на тлі тих подій, які відбуваються на Близькому Сході, коли «традиційні» суспільства стають дедалі менш вагомими для нових поколінь мусульман, різні маргінальні групи зі своєю показово ліберальною риторикою набуватимуть ваги в медіа. Справді, ми дедалі частіше чуємо або про крайнощі патріархальності, до яких закликають деякі імами (наприклад, поради, як бити дружину), або, навпаки, про крайнощі лібералізму, захист прав ЛГБТ-спільноти тощо. Але зміни, на які чекають багато мусульман, навряд чи прийдуть від ліберального чи консервативного сегмента. Тут передусім ітиметься про перетворення, яких зазнаватимуть самі мусульманські спільноти. Хоча в умовах, коли й західні демократії переживають значну кризу та страждають від наступу популізму, очікувати інших реакцій, ніж ті, які є, не варто. Скидається на те, що в ісламських спільнотах більше конструктиву шукатимуть тоді, коли авторитети цих суспільств зважатимуть на реалістичне світобачення, а не на пошук швидких рецептів чи фундаментальну руйнацію першооснов.