Ярослав Дмитрович Ісаєвич прожив довге – понад піввікове – наукове життя, і більша його частина припала на темні для історика часи. Пильність «компетентних органів», недріманна цензура, прес «єдино правильної методології», штучна провінціалізація української науки, двоєдушність, недовченість і слабка фахова компетентність – ось тло, на якому жевріла українська гуманітаристика 1950–1980-х. Тим, хто міг і хотів відгородити для себе острівець свободи, залишалося, як скаже Ярослав Дмитрович в інтерв’ю 1990 року, «писати так, щоб розумний читач міг прочитати правду між рядками». І то не про «всю історію», а лише про один із її сегментів, на якому «компетентні органи» мало розумілися, – про історію давньої культури. Так Ісаєвич став істориком української культури доби пізнього середньовіччя та раннього модерну.
Пірнувши якнайдалі від політичної та соціальної проблематики, де обійти «принцип партійності» було взагалі нереально, молодий науковець упродовж 1960–1970-х років здійснив без перебільшення революцію в поглядах на давню українську культуру. Ось стислий перелік сюжетів, які він або вперше, або по-новому дослідив та упровадив в обіг так широко, що нині їх сприймають як хрестоматійну очевидність: соціокультурний простір магдебурзького міста (це кандидатська дисертація 1961 року); освітня та культурна своєрідність міських братств (цю роботу, започатковану ще книжкою 1966 року, блискуче переосмислено в англомовній монографії 2006-го); уведення до української спадщини постаті Юрія Дрогобича й польськомовних та латинських творів, написаних тодішніми русинами; масштабне представлення друкарської справи на українських теренах (годі згадати, що це сім монографій, зведених та доповнених у фундаментальній книжці 2002 року, а також неоціненний двотомний каталог стародруків, що побачили світ різними мовами на території України).
Що ж є «спільним дахом» для всіх цих сюжетів?
І яке зашифроване послання вони несли читачеві? Пізніше, вже 1990 року, Ярослав Дмитрович завершить свої роздуми над призначенням історика євангельським гаслом кирило-мефодіївців та Грушевського: «Пізнайте правду, і правда вас вільними зробить». Чи саме так він думав у радянські часи, ми вже не дізнаємося, але його тодішні праці вперше змодифікували образ української культури, додавши до її звичного «народного» обличчя елітарний струмінь. Цього якнайгостріше потребувало загрожене шароварним маскультом українство, а отже, такий образ сприймався як «правда», що визволяє від почуття меншовартості.
Наприкінці 1980-х, коли врешті відкрилося вікно у світ, прийшло міжнародне визнання. Ісаєвич став першим із-поміж українських істориків, кого запрошували читати лекції в університетах Гарварда й Едмонтона, Мельбурна й Токіо, Болоньї, Любліна та Варшави, а його статті стали друкувати в західних часописах – італійських, німецьких, канадських, американських. Тут ми ступаємо на іншу, ніж національні виклики, територію. Ярославу Дмитровичу пощастило на річ, яка в радянських навчальних практиках уже втратила сенс, – він продовжив ланцюг тяглості наукової школи, адже його наставником був Іван Крип’якевич, учень Михайла Грушевського, учня Володимира Антоновича. Належність до солідної школи – це знак якості. І справді, науковим «батькові, діду й прадідові» не довелося б червоніти за нащадка. Працям Ісаєвича окрім таланту притаманна дивовижна, як на радянські освітні можливості, ерудиція та знання латини й кількох нових мов, що відкривало доступ до зарубіжної літератури. Обізнаність з усім, що друкується на близькі теми, та майже автоматична потреба перепускати чужі тексти через власну рефлексію – це ще один спадок доброї школи. Ярослав Дмитрович і тут не розчарував своїх попередників: йому належать десятки рецензій на англомовні, литовські, німецькі, польські, сербські й хорватські, угорські, франкомовні, чеські та, звісно, білоруські, російські й українські роботи.
Нові часи принесли нові теми, але не змінили profession de foi вченого – розумного критицизму, відрази до псевдопатріотичної екзальтації і того, що в одній зі своїх останніх статей Ярослав Дмитрович назвав «стовідсотковою псевдонауковістю» – підпорядкування дослідницької думки тій чи тій ідеології та науковоподібні фантазії. У підсумку життя та спадщина Ісаєвича вкотре довели, що історик таки може зберегти честь і гідність у «підлі часи», коли служитиме не їхнім керманичам, а Її Величності Історії.