Велика Британія щойно оголосила про намір виплатити близько 14 млн фунтів (€17 млн) компенсації для більш як 5 тис. кенійців похилого віку, яких тримала за ґратами і катувала британська колоніальна влада під час повстання Мау-Мау («рух за землю і свободу» – Ред.) проти англійського панування у 1952–1960 роках. Вільям Гейґ, міністр закордонних справ Сполученого Королівства, також висловив обурення тим, що сталося понад 50 років тому, та поспівчував болю та стражданням кенійців. Одним із них був кенійський дідусь президента США Барака Обами, що може пояснити прохолодне ставлення до Великої Британії американського лідера на початку свого президентства. Британці збираються профінансувати будівництво меморіалу жертвам катувань в Найробі й оплатити всі судові витрати тих, хто вижив і роками намагався змусити Сполучене Королівство взяти на себе відповідальність за жорстокі методи, застосовані до кенійців під час британського колоніального правління.
Прецедент може стимулювати до висунення претензій про компенсації жителів інших колишніх британських колоній, особливо Кіпру, Адену (нинішній Ємен) і Палестини, які довго вели партизанські війни проти колоніальних правителів. Це також змусило Велику Британію подивитися на свою колоніальну історію свіжим поглядом. Почалася дискусія про те, чи була колишня імперія аж такою мирною і добровільною, як вірили більшість британців. Майже всі колонії в Африці та Азії здобули незалежність після Другої світової війни, переважно в 1960-ті роки. Відтоді точаться суперечки, чи принесла Британська імперія прогрес і процвітання своїм колоніям, чи була суто експлуататорською імперією, яка нав’язала зверхність білої меншини в країнах, які прагнули бути незалежними.
Протягом багатьох років Велика Британія не хотіла визнати, що застосовувала катування проти учасників повстання Мау-Мау, яке вибухнуло у 1950-х роках під проводом племені кікуйю – найчисленнішої етнічної групи Кенії. Повстанці почали винищувати та залякувати білих поселенців, у відповідь колоніальні війська влаштували облогу та кинули тисячі прихильників Мау-Мау за ґрати. Дехто каже, що у в’язниці їх постійно били африканські охоронці за наказом місцевої британської адміністрації. Один кенієць похилого віку, який вижив, стверджує, що був кастрований. Велика Британія незмінно заперечувала свою провину, наголошуючи на зловживаннях обох сторін. Вона також тривалий час заперечувала будь-які цифри щодо кількості постраждалих. Проте, коли кілька років тому троє кенійців, які вижили після трагедії, подали позов до лондонського суду, The Times написала, що в таємних сховках Міністерства закордонних справ зберігаються документи, які підтверджують знущання над в’язнями.
Пан Гейґ одразу розпорядився оприлюднити всі дані та дозволив використати їх у суді. У результаті позивачі здобули гучну перемогу у справі. Гейґ відмовився від офіційних вибачень і не погодився на автоматичну виплату компенсацій. «Ми не згодні з принципом, що британські платники податків через кілька поколінь повинні відповідати за те, що скоїла колоніальна влада в ХХ столітті», – сказав він. Однак запропонував виплатити відшкодування тим, хто особисто постраждав і зазнав втрат у зв’язку з катуваннями, жорстокістю та примусовою працею. Кенійці тішаться, що його слова близькі до вибачення, а в Найробі всі святкували вирок на користь позивачів.
Цікаво порівняти цю справу з тим, як інші європейські країни відповідають на претензії щодо зловживань колоніальної влади в минулому столітті. Британська імперія колись була найбільшою у світі, до неї належала майже чверть населення світу. За кількома винятками, вона припинила своє існування без особливих силових методів, багатьом країнам незалежність дісталася мирно. Це різко контрастує з війнами, які вели французи у В’єтнамі й Алжирі або португальці в Африці. А росіяни не пропонували виплатити компенсації за злочини Сталіна чи оприлюднити всі документи про катування і жорстокість у колишніх радянських республіках, які нині є незалежними державами.
Повстання Мау-Мау дуже по-різному сприймалося його учасниками. Для африканців це була здебільшого боротьба за політичне самоврядування, війна кількох поколінь, битва за землю, а також повстання племені кікуйю. В очах білих поселенців Кенії то була варварська атака на цивілізаційні цінності, організована дикунами, спраглими крові. З погляду Лондона це була «злочинна терористична атака» і виклик для законної британської колоніальної влади.
Британські можновладці підтримували цю інтерпретацію протягом більш як півстоліття, наполягаючи, що явище, відоме як Kenya Emergency, було придушене жорстко, але справедливо. Більше п’ятдесяти років тривало замовчування провини, однак архівні документи зробили свою справу. Понад 100 тис. кенійців, більшість з яких жодним чином не були причетні до повстання, пройшли через концентраційні табори в Кенії, де потерпали від наруги, зокрема побиття, зґвалтування і кастрації. Чимало знущань були справою рук африканських охоронців. Проте накази віддавали британці; представники колоніальної адміністрації знали, що відбувається. «Якщо ми будемо порушувати правила, то маємо робити це тихо», – казав британський міністр юстиції кенійського колоніального уряду.
Дехто вважає жорстокість британців ознакою поразки та плямою на історії імперії. Поза сумнівом, останні події спричинять новий інтерес до епохи, якої сучасні британці вже не пам’ятають. Колись це була імперія, що охоплювала велику частину світу, а тепер вона складається лише з 14 дрібних островів і територій, які не мають незалежності через те, що надто маленькі й економічно слабкі для самостійного існування.
Між Великою Британією та колишніми колоніями досі існують зв’язки у вигляді Співдружності націй, що об’єднує 54 англомовні країни. Королева очолює Співдружність і сприймає свою роль дуже серйозно: щодва роки відвідує країну, яка головує у Співдружності, для відкриття саміту лідерів держав. Лише три колишні британські колонії – Ірландія, Бірма й Аден – вирішили не вступати до Співдружності. А ще три африканські країни приєдналися до неї попри те, що ніколи не були британськими колоніями, – Мозамбік, Руанда і Камерун (хоча останнім у колоніальну епоху спільно володіли англійці та французи).
Деякі країни, в яких живуть здебільшого поселенці з Великої Британії, наприклад, Австралія, Канада та Нова Зеландія, досі тісно пов'язані з Туманним Альбіоном і визнають королеву главою своїх держав. Однак інтерес до колишньої імперії зменшився. Утім, досі залишається велика ностальгія за британською монархією в Індії, що була найбільшою, найважливішою і дуже непростою колонією, якою Лондон правив протягом 250 років. Початком кінця імперії став 1947 рік, коли Британія відступила, а Індія була поділена, що супроводжувалося кривавими зіткненнями між новою мусульманською державою Пакистан і рештою Індії.
Лише зараз історики об’єктивно дивляться на тривалу колоніальну історію Сполученого Королівства. В останні роки було опубліковано десятки книжок і знято чимало телепрограм про історію імперії, музеї почали розповідати про хороші й погані аспекти життя в часи британського колоніального правління. Тим часом колишні емоції вляглися. Мабуть, тільки зараз політики з Туманного Альбіону та колишніх колоній можуть спілкуватися без відчуття провини однієї сторони та образи іншої.
У 1960–1970 роки казали, що «Британія втратила імперію і досі не знайшла своєї ролі». Нині більшість британців пишаються спадщиною, яку вони лишили по всьому світу – особливо роллю англійської мови. Оприлюднення фактів про знущання над кенійцями змусили їх замислитися, чи варто пишатися. Однак, як зазначили деякі британські політики, сьогоднішні вибачення за минулі провини можуть виправити історичну несправедливість. Вибачення мають велике значення, адже більшість інших імперіалістичних держав не наважувалися вибачитись за помилки під час колоніального правління в різних куточках світу.