Мені не хотілося б бути особою, що постійно викликає до себе співчуття, або згущати барви, лякаючи своїми історіями. Я прагнула розповідати максимально сухо, спираючись на факти: комендантська година, порожнє місто після сьомої вечора, відсутність міського транспорту в цей час, абсолютна відсутність авіа- та залізничних сполучень поза межі «республіки». І ще ціни на все такі, як нині у Росії, а статки як до 2014 року, переведені в еквіваленті 1 грн до 2 руб. Ніби все інформаційно, без зайвих емоцій. Проте подруга кожну мою фразу коментувала, як у якійсь грі: «Немає транспорту після сьомої вечора, так я не їжджу нікуди в такий час, то мені було б це байдуже. Ціни у нас однакові, але ж у вас дуже дешева комуналка, то вам вигідніше жити на ваші зарплати. Немає авіасполучень, так я і не їжджу нікуди, бо була у декреті останні три роки. Так у чому ж у вас війна? У вас можна жити!». І у тій грі «Доведи мені, що вам погано» я тоді, мабуть, програла. Вона не почула від мене жодної страшної історії чи фактів, які її вразили б. Звичайне життя із хвилюванням за дітей та роботою. Як і в її великому російському місті, з тією лише різницею, що заробляє вона в чотири рази більше за мене, а на місце нашої літньої зустрічі вона дісталася літаком. Я думала весь час, що сказала тоді не так? Може, хтось удався б до інших аргументів?.. І згадалося: документи, за якими ми живемо, — ось найвагоміший з них.
Читайте також: Паралелі
Наприклад, ви знали, що в «ЛНР» не влаштуватися на «державну» роботу з новими українськими паспортами? І ще не оформити банківську картку в місцевому «банку». Вам ввічливо запропонують оформити місцевий паспорт та приходити потім. На останнє ви витратите біля трьох місяців, приведете сусідів у паспортний стіл, щоб засвідчили вашу персону, відстоїте у чергах… І лише після цього зможете оформити карту в місцевому «банку». А ще український паспорт стане перепоною, якщо ви будете працевлаштовуватися у «державні» заклади. А от з місцевим паспортом ви зможете виїхати лише в Росію та, може, ще Абхазію. Навіть дружня Білорусь не приймає з місцевими паспортами. То як бути, коли дитині треба отримувати паспорт? Якщо батьки дбають про майбутнє дитини, вони зроблять усе, щоб вона змогла виїжджати, вчитися десь, мандрувати. А для цього треба мати український паспорт. І закордонний паспорт у «республіці» не отримати із зрозумілих причин. По український паспорт треба виїхати з «республіки». Для цього потрібна присутність обох батьків або довіреність від одного з них, яку можна оформити або в Росії, або на території, підконтрольній Україні. Можна оформити довіреність й не покидаючи «республіки», але це коштуватиме 20 000 рублів. Довіреність буде справжньою — від українського нотаріуса, із печаткою, але під час детальної перевірки буде дуже легко дізнатися, що людина отримала українську довіреність не покидаючи Луганська. Такий варіант приваблює тих, хто не може виїхати на підконтрольну Україні територію, бо, наприклад, служив у місцевій «армії» або є у багатотисячних списках громадської організації «Мир Луганщині», або працює на великі російські компанії і під загрозою звільнення не має права виїжджати. Для таких батьків є лише один варіант — отримати довіреність у найближчому російському місті. Хоча перед цим є ще один етап — треба перекласти паспорти батьків у Луганську, завірити папери в місцевого нотаріуса і лише після цього мандрувати. Потім із російською довіреністю можна їхати в Україну, щоб уже український нотаріус підтвердив ці папери.
Читайте також: Гра в науку
Лише уявіть, скільки на це треба часу, сил, грошей… І всі ці батьківські довіреності будуть дійсні лише до отримання дитиною паспорта. І можна було б не оформляти український паспорт дитині, але із свідоцтвом про народження після 14 років уже не пускають через блок-пости. Батьки, які дбають про майбутнє дитини, оформлюють їй два паспорти — український та місцевий. Із місцевим дитина живе у «республіці» — він для повсякденного використання, як робочий одяг. А з українським — виїжджає кудись за межі, це як святкове вбрання. Буває так, що батьки оформлюють український паспорт як придане — нехай буде, знадобиться. Хоча більшість таких, хто не думає ні про що, керуючись дуже простою логікою — якщо у всіх так, то так можна жити і мені. Тобто якщо є лише місцевий паспорт, то його або визнає весь світ, або я нікуди і не планую виїжджати, то мені іншого і не потрібно. І людина дійсно живе. Мій приятель рівно чотири роки живе із українським паспортом, в який уже треба вклеїти фотографію за віком у 45 років. Для цього треба виїжджати з «республіки», на це потрібний час, перепустка, бажання. Останнього в мого знайомого немає, але і без тієї фотокартки він якось живе, бо працює будівельником, але не влаштований офіційно. Тож нікому немає жодного діла до його паспорта.
Ще приклад — реєстрація шлюбу в «республіці». Це, як виявилося, справжнісінька рулетка. Під час офіційного розпису робітники РАГСу в українські паспорти ставлять штамп із рекомендацією отримати місцеві паспорти протягом трьох місяців. І окрім місцевого свідоцтва про шлюб, молодята отримують ще безліч проблем, які їм треба негайно вирішувати. Так само виходить із місцевими свідоцтвами про народження та смерть, із документами на право власності, які обходяться у «республіці» в шалену суму, сплачену на податки та за послуги БТІ. А хто визнає ті папери, чого вони варті поза межами «республіки»? І саме таке питання про місцеві дипломи про вищу освіту, про шкільні атестати, взагалі, про всі офіційні папери «республіканського» значення.
Читайте також: Тоді й тепер
Але ж як пояснити це людині, яка дуже далека від війни, від нюансів життя за межами «республіки», а реалії нашого життя вважає лише тимчасовими труднощами. І я із великим страхом думаю, що буде, коли моїй дитині виповниться 14 років. Хлопцю треба буде взятися на військовий облік, а для цього потрібна довідка переселенця, окрім усіх інших паперів. І виходить, що це страшний паперовий квест, з якого переможцями можуть вийти не всі. На роботі розповідали, як якийсь кмітливий хлопчина домовився за гроші вклеїли фото за віком в український паспорт у «республіці», щоб не виїжджати нікуди. І документ йому зробили. Але коли він мандрував уже десь під Сєвєродонецьком, українські військові за своєю базою побачили, що людина вперше перетинає кордон. Як тоді він вклеїв фото за віком, коли не виїжджав нікуди до цієї миті? І далі було затримання, слідчий, пояснення, а наприкінці полегшення: «Біжи звідси та ніколи більше не з’являйся тут зі своїм паспортом».