Вчора давав інтерв’ю французькому телебаченню. Першим було запитання про Олега Тягнибока. Дуже обережне, без бажання мене образити, але з ноткою співчуття. Хотілося огризнутися у стилі холодної війни, коли радянські ідеологічні бійці на будь-які закиди відповідали: «А у вас негрів вішають». Мовляв, у вашій Франції теж льо Пен – депутат Європарламенту, який мало не став президентом (насправді перебільшення, хоча якось у другий тур таки вийшов). А потім я зрозумів, що французька колега, навпаки, намагалася знайти точки дотику, маючи на увазі, що в нас із ними та сама проблема.
Проблема? Серед моїх знайомих чимало людей, які вважають партію «Свобода» разом із її лідером технологічним проектом – чи то КДБ, чи то місцевих олігархів, що мав на меті компрометувати українців як невиліковних ксенофобів і забезпечувати приводи для діяльності проросійських сил. Це звичайна вада людей, які копирсаються в політиці: рано чи пізно вони стають конспірологами, вірячи, що кожен наслідок має свої причини, а кожна причина – своїх авторів. Незаплановані викиди активності вони сприймають як чиюсь акцію, а незапланованих активістів – як агентів впливу. І подеколи мають рацію: в багатьох країнах є практика застосовувати технічних клоунів для трансляції послань та проштовхування рішень, за які не хотіли б відповідати респектабельні політики. Інколи маріонетка починає жити власним життям, і тоді з’являється Жириновський.
На відміну від фахівців я не вірю, що Тягнибок – технологічний проект, у цьому переконує вся його біографія. Просто завжди є й будуть люди з підвищеним соціальним темпераментом, які прагнутимуть вирішувати складні проблеми простими засобами. Як казав видатний грузинський філософ Мераб Мамардашвілі (до речі, йшлося про марксизм): спроба втиснути великі думки у маленькі голови. Я так само не вірю, що якась зла сила використовує Тягнибока «втемну». Як кажуть, навіщо мені вороги, коли в мене є такі друзі?
Хоч би скільки Олег Ярославович виграв судових процесів, зрозуміло: жидів і москалів він не любить. Це, зрештою, його особиста справа і святе право, доки він не перейде до конкретних дій чи персональних образ. Звісно, я особисто волів би, щоб у країні не було не лише ксенофобів, а й хуліганів, злодіїв та корумпованих чиновників. Але це питання мого недосконалого смаку. Інша річ, що своїми конкретними діями свободівці ніяк не наближають панування світлих ідеалів, які вони декларують. Днями заступниця Олега Ярославовича по партії Ірина Фаріон із гордістю розповідала по радіо, як вона провчила співвітчизницю, що запитала в неї дорогу російською. Взірцева націоналістка показала їй… протилежний напрямок. Браво! Слід припустити, що відтепер та нещасна несвідома українка негайно стане свідомою, перейде в побуті на державну мову й почне сповідувати європейські цінності в інтерпретації «Свободи». І в жодному разі не розповідатиме своїм родичам і знайомим, які вони дикі й невиховані, ці хохли-бандерівці. То хто приносить цій країні, цьому народу й цій мові більше користі: такі представники титульної нації чи мій друг, відомий видавець із питомим українським прізвищем Фінкельштейн, який за 12 років видав понад 300 книжок українських авторів, причому, всупереч нашому спотвореному ринку, чомусь українською. Тепер він у лікарні з інфарктом (одужуйте швидше, Леоніде Петровичу!), а Тягнибок – у шоколаді, йде в президенти.
Так, деякі ідеї «Свободи» привабливі не лише для націоналістів у широкому чи вузькому розумінні. Засудження комунізму, проведення люстрації, очищення влади, забезпечення відповідного статусу тій самій державній мові – першочергові заходи, які вимагають не складної підготовки чи надмірних витрат, а лише політичної рішучості. Єдине, що може справді дискредитувати націоналістів, – це їхній прихід до влади. Згадаймо шок, коли «Свобода» на виборах у Тернополі взяла майже 35% голосів. І що? Щось я не чув про якісь виняткові здобутки Тернопільщини на ниві боротьби з корупцією та злочинністю за останні дев’ять місяців. Не кажу вже про викорінення, але бодай щось помітне… До речі, про утиски нацменшин теж нічого особливого не повідомляли.
Інша річ, що існування Тягнибока – це обвинувачення Українській державі за те, що вона припускає безперешкодне й систематичне порушення прав своїх громадян, зокрема за мовно-етнічною ознакою, за те, що українці почуваються дискримінованими у своїй країні. Колишній лікар-хірург швидкої допомоги Олег Тягнибок тут зі мною погодився б: не варто лікувати симптом, треба шукати хворобу.