Часом нам здається, що ми кричимо про свій біль ніби під водою — і світ нас не чує. Ми шукаємо нових способів свідчити правду про злочини Росії в Україні, на всіх можливих майданчиках, для цілковито різних аудиторій.
Українцям уже не вперше намагатися докричатися до світу, коли Росія прагне нас знищити. Пригадаймо кілька успішних випадків з української історії, коли світ нас почув.
Козацький чинник у європейській дипломатії
Книжка Ірини Дмитришин
Після поразки гетьмана Івана Мазепи ті з його прибічників, що опинилися в еміграції, втратили все, але не віру в українську справу.
Основними захисниками українських інтересів на світовій політичній арені були гетьман Пилип Орлик, що перебував у турецькому висланні, та його син Григорій, хрещеник Івана Мазепи. Спершу як зв’язковий, що представляв інтереси свого батька, після його смерті протягом близько тридцяти років він відіграватиме значну роль у дипломатії та військовій справі Франції виключно завдяки своєму талантові. Григорій Орлик продовжуватиме справу визволення козацької нації та послідовно відстоюватиме інтереси «козацької нації» у світовій політиці аж до своєї загибелі на полі битви у 1759 році, захищаючи інтереси Франції під час Семилітньої війни.
У баченні Версаля підтримка України означала послаблення Росії настільки, щоб взагалі унеможливити її втручання у справи країн-сусідів.
«Якими б незначними не видавалися інтереси козацької нації, щоб бути прийнятими до уваги у механізмах тієї великої машини, якою Ваша Екселенція керує з такою обережністю та мудрою далекоглядністю, однак незаперечне право цієї нації на Україну, узурповане російським пануванням, нації, чиї привілеї та свободи пригнічені, і неволя, на яку вона була приречена, стає дедалі більш нестерпною; мій Батько, який в силу свого обов’язку та вірний своїм зобов’язанням, узятим перед цією нацією від моменту обрання гетьманом, ніколи не припиняв пошуків усіх легітимних способів, аби вимагати свої права та права козацької нації на Україну, не може не сподіватись на щасливе використання теперішніх обставин для виконання своїх справедливих проектів. Зв’язок інтересів Швеції з інтересами Королівства Польського та Оттоманської імперії, користь, яку мали ці потуги від союзів з козацькою нацією, та сприятливі обставини, в яких перебувають сьогодні справи, переконують мене, що мій Батько не матиме кращої нагоди, як та, що випала, для його проектів, аби знову довести свою відданість та вірність інтересам Його Величності, та для тих потуг, які зацікавлені у применшенні впливу Росії», — писав Григорій Орлик у меморандумі до Кардинала де Флері 12 лютого 1741 року.
Ірина Дмитришин у книжці «Григорій Орлик, або козацька нація у французькій дипломатії» детально розкриває цю маловідому сторінку європейської історії, пов’язану з роллю козацького чинника у французькій дипломатії ХVІІІ століття.
Читайте також: «За свободу козацької нації, в ім’я спокою Європи»
Перемога герцога де Брольї під Бергеном, 13 квітня 1759 року
Орвел про негативний вплив радянського міфу на західний світ
1945 року було опубліковано повість Джорджа Орвела «Animal Farm». Того-таки року в діаспорному видавництві «Прометей» вийшов перший у світі переклад твору — «Колгосп тварин» українською мовою. У передмові від видавця зазначено:
«Випускаючи друком у Видавництві «Прометей» Ґ. Оруела «Колгосп Тварин» в авторизованім перекладі на українську мову п. Івана Чернятинського — започатковуємо таким чином цілу серію перекладів на українську мову творів сучасних західньо — европейських письменників та публіцистів. В цей спосіб бажаємо причинитися до нав’язання тісних зв’язків поступового українського світу зі сучасними прогресивними суспільно-політичними та культурними західньо — европейськими процесами та явищами.
Постать Ґ. Оруела незвичайно цікава. Належить він до тієї групи інтеллєктуалістів, які визнають потребу боротьби за радикальну перебудову світу на справедливих засадах. Але збагнувши водночас протисоціяльну та реакційну суть московського большевизму, вважають, що боротьба за новий світ означає також передовсім боротьбу проти большевизму. Бо якщо основні елементи соціялізму, це свобода, справедливість та інтернаціональна співпраця вільних народів (інтернаціоналізм) — то всі ті елементи большевизмом заперечуються та ліквідуються».
Сам Орвел також написав передмову до українського читача. Ось уривок із неї, що свідчить про тодішні настрої «цивілізованого світу» щодо Росії:
«У 1936 році я одружився. Майже того самого тижня почалася громадянська війна в Еспанії. Ми обоє з дружиною виявили бажання поїхати до Еспанії та взяти учать у війні по боці еспанського уряду. Ми зробили це через півроку, коли я закінчив працю над книжкою, що її якраз тоді писав. В Еспанії я пробув біля шости місяців на арагонському фронті, поки мені біля Huesca фашистівський снайпер не прострелив шиї.
У ранньому періоді війни чужинцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що точилася між ріжними політичними партіями, прихильними до уряду. Через ряд випадкових подій я вступив, як більшість чужинців в Еспанії, не до міжнародньої бригади, а до міліції Р. О. V. М., до т. зв. еспанських троцькістів. Таким чином в половині 1937 р., коли комуністи здобули контролю (чи часткову контролю) над еспанським урядом і почалося переслідування троцкістів, миобоє з дружиною опинились між переслідуваними. Ми справді мали щастя, що нам вдалося покинути Еспанію живими та ще й не бувши ні разу арештованими; багато з поміж наших друзів розстріляно, інші просиділи довгий час по в’язницях чи просто позникали. Ці переслідування в Еспанії йшли поруч з великими чистками в СССР і були лише їх відгомоном. Суть обвинувачень — (а саме: змова з фашистами) була тут і там однакова; коли йшлося про Еспанію, я мав повні основи знати, що ці обвинувачення неправдиві. Увесь цей досвід був для мене цінною наукою: він показав мені як легко тоталістичній пропаганді керувати опінією освічених верств у демократичних країнах.
Ми обоє з дружиною були свідками, як невинних людей кидали у в’язниці тільки тому, що їх запідозрювали в неправовірних почуваннях. А повернувшсь в Англію, ми побачили, що порівнюючи розсудливі й добре інформовані обсерватори вірять в усякі неймовірні оповідання про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московської судової залі.
Я тоді збагнув, ясніше як до того, — негативний вплив Совітського міту на західній соціялістичний рух.
Та тут варто спинитись і окреслити моє становище до совєтського режиму.
Я ніколи не був у Росії і знаю про неї тільки те, що можна довідатись читаючи книжки та часописи. Коли б навіть (уявімо це собі) я мав силу, я не бажав би собі втручатися у совєтські внутрішні справи; я не засуджував Сталіна та його прибічників тільки за те, що вони, мовляв, стосували варварські та недемократичні методи. Воно зовсім можливе, що в тамошніх обставинах вони не могли діяти інакше, навіть, коли й у них були добрі наміри.
Та мені незвичайно залежить на тому, щоб люди на Заході, Европи побачили совєтський режим таким, яким він є. Більш-менш від 1930 р. я не бачу жадної ознаки, що СССР дійсно поступає в напрямку чогось, що можна б обосновано назвати соціалізмом, зате я помічаю дуже багато ознак, що СССР перетворився в гієрархічне суспільство, де володарі мають не більше причин відректися від влади, як яканебудь інша панівна кляса. Назагал робітники та інтеліґенти у країні такій як Англія не розуміють, що СССР сьогодні зовсім інший як у 1917 році частково тому, що не хочуть цього зрозуміти (себто тому, що хочуть вірити, що насправді соціялістична країна десь таки існує), а частково також тому, що відносна свобода і мирність їхнього життя робить тоталізм для них незрозумілим.
Не треба думати, що Англія — справжня демократія. Це капіталістична країна з великими класовими привілеями та (навіть зараз, після війни, що підвела всіх під одну мірку) поважними ріжницями жодо багатства. З другого боку, це країна, де люди вже живуть сотні років укупі і не знають громадянської війни, де закони відносно справедливі, а вісткам і статистикам можна порівнюючи йняти віри, і, нарешті, — де мати опозиційні погляди та висловлювати їх прилюдно не зв’язане з небезпекою. У цій атмосфері середня людина не має дійсного зрозуміння що таке концтабори, масові депортації, ув’язнення без процесу, цензура преси, тощо. Коли вона читає про події в країні такій, як Совєтський Союз, вона перекладає все на мову англійських уявлень і не враховує безсоромної забріханости тоталістичної пропаґанди. Аж до 1939 р., а може ще пізніше, більшість англійського народу неспроможна була розгадати суті нацистівського режиму в Німеччині, а коли йдеться про совєтський режим, — вони у великій мірі оманені й досі.
Це заподіяло поважну шкоду соціалістичному рухові в Англії, а посередні наслідки такої настанови для англійської закордонної політики — жахливі. На мою думку, ніщо так не привело до перекручення давнього, спертого на однаковому всюди розумінні, поняття соціалізму, як погляд, що Росія — соціалістична країна і що кожен вчинок володарів Росії заслуговує вибачення, коли не наслідування.
Тимто за останніх 10 років в мене виробилось переконання, що коли хочемо відродити соціялістичний рух, то знищення совєтського міту є необхідною передумовою для цього.
Незабаром після повернення з Еспанії прийшло мені на думку виступити проти совєтського міту, вживаючи казкової форми, доступної майже кожному читачеві, і що легко можна б перекласти на чужі мови. Такі міркування, трохи неясні, приходили мені вже від деякого часу в голову, коли одного дня (жив я тоді якраз у малому селі) я побачив як малий, може десятилітній, хлопець гнав по вузькій доріжці величезну їзджалу коняку та лупцював її як тільки вона хотіла. звертати у бік. Мені майнуло крізь голову, що коли б тільки оці тварини усвідомили собі свою міць, ми не були б в силі над ними панувати, та що людина визискує тварин майже так само, як багаті кляси визискують пролетаріят.
Продовжуючи прогульку, я взявся перекладати теорію Маркса на мову тваринячих понять. З тваринячої точки погляду, міркував я, клясова боротьба між людьми — чиста омана: коли треба визискувати тварин — усі люди в союзі між собою. Правдива боротьба йде між тваринами й людьми. Здобувши таку вихідну: точку, не важко було побудувати казку. Я не записував її аж до 1943 року, бо інша праця завжди віднімала в мене час. Вкінці а включив у неї деякі події, наприклад, конференцію в Тегерані, що тим часом відбулася. Проте, головні нариси оповідання були чітко накреслені в моїй уяві ще за шість років до їх літературного опрацювання.
Не хочу писати коментаря до оповідання; коли воно само по собі незрозуміле, то є це літературний неуспіх. А втім я хотів, би підкреслити дві точки. Ось перша: окремі епізоди, хоч і, назагал, вірно переспівують історію революції, не тільки спрощені, а й поперемішувані під хронологічним оглядом. Це було необхідно для симетричної побудови оповідання. На другу точку більшість критиків не звернули уваги, може тому, що й я сам не поклав на неї відповідного натиску. Багато читачів закрили книжку під враженням; що вона кінчається цілковитим помиренням між свиньми та людськими істотами. Та не такий був мій намір — навпаки, я нарочито закінчив оповідання гучною бучею. Писав я безпосередньо після тегеранської конференції, що, як усі думали, встановила ліпші відносини між СССР та Заходом. Я особисто не вірив, що ті дружні відносини довго потривають. І, як оказалося, не дуже помилявся».
Читайте також: Animal Рlanet. Антикомуністичний соціаліст Джордж Орвелл та його подарунок українцям
Спорт не поза політикою
Українська символіка у Монреалі, 1976 рік
Сьогодні деякі росіяни за кордоном воліють не називатися росіянами — їхня національність звучить ганебно після всього, що вони вчинили. Однак нічого нового під сонцем. Ще пів століття тому українська діаспора змушувала «хороших росіян» почуватися некомфортно, нагадуючи про їхню імперськість.
Осип Зінкевич та радянський спортсмен, 1972 рік
У 1970-х активний діяч діаспори, видавець Осип Зінкевич разом з однодумцями використовував будь-яку нагоду нагадати про радянські репресії та колонізоване становище України. Вони поширювали ідею окремих виступів українських спортсменів на міжнародних змаганнях поза складом збірної СРСР.
19 липня 1976 року в Монреалі відбувся футбольний матч між командами СРСР та Канади. За три дні до матчу, 16 липня, Осип Зінкевич разом з іншими членами Пласту, Українського олімпійського комітету та Спілки Української молоді провели в Монреалі нараду, після чого організували пресконференцію для закордонних та українських журналістів, вимаючи самостійного виступу всіх українських спортсменів поза складом союзної збірної.
На нараді запланували також акції протесту із засудженням окупаційної політики СРСР під час Олімпійських ігор 1976 року. Незважаючи на політичні розбіжності, Осипу Зінкевичу вдалося залучити представників ОУН(б), зокрема сина Степана Бандери Андрія, голову ОУН(м) Олега Штуля, професора Романа Сербина, науковця Ярослава Пришляка та інших впливових діячів.
Марина Владі, французька акторка, донька російського емігранта і вдова Володимира Висоцького, описує у спогадах перебіг акції протесту та дошкульне нагадування про російські злочини на монреальському футбольному матчі:
«Єдина сумна нотка за час, проведений в Канаді, — це футбольний матч з участю збірної СРСР. Тебе запросили футболісти. Ми сидимо на трибуні, а ззаду канадські українці протягом всього матчу голосно скандують антисовєтські гасла.
Тобі боляче, ти страждаєш від цієї ненависті, з якою ви стикаєтеся скрізь у світі. Ти вважаєш несправедливим, що спортсмени або артисти мусять сплачувати за кордоном за політику сили, яку проводить уряд. Розгнівані, ми виходимо зі стадіону, не дочекавшись кінця матчу».
В історії України було чимало випробувань — однак і чимало успіхів. У час інформаційної війни особливо важливо говорити про себе світові, мати свою позицію та свідчити правду.
Виставка українських книжок під час Олімпійських ігор у Римі, 1960