Автор цих рядків був обраний до Київської міськради зразка 1994–1998 років, тоді депутатський корпус столиці налічував 75 осіб (це вже потім його чисельність перевищила сотню), і ми зібрали 51 підпис обранців киян із вимогою демонтувати цей пам’ятник на Бессарабці. Але тодішній міський голова Олександр Омельченко не звернув жодної уваги на це клопотання явної більшості в законодавчому органі. Таким чином, усі можливості спокійно і безконфліктно знести кам’яного ідола ката й диктатора вичерпалися. Далі це намагалися робити окремі ентузіасти, вирушаючи після того на лаву підсудних. Людей карали за прагнення ліквідувати статую одного з найбільших масових убивць в історії, що натякало на глибокий ідейно-психологічний зв’язок «кремлівських торквемад» із нинішньою владою нібито незалежної України… Нарешті те, чого не могли зробити офіційні особи впродовж 22 років суверенного існування держави, таки здійснили маси.
І тут дуже цікавою виявилась реакція деяких столичних інтелігентів. Не відчуваючи докорів сумління за скульптурне зображення людожера, що простояло весь цей час, вони раптом прокинулись і заволали: «Вандалізм! Варварство!». Чомусь цих мислителів не обурювали тисячі таких статуй у цілій Україні, та й жодного зв’язку між цією монументальною пропагандою і жалюгідним становищем нашої країни вони не бачили (до речі, за даними Вікіпедії, в Києві існує 15 пам’ятників Ільічу: заповідник комунізму!). Утім, один дотепник, перетинаючи польсько-український кордон, про це переплетіння ідеології та життя сказав так: «Закінчується цивілізація чистих туалетів і розпочинається цивілізація пам’ятників Лєніну!».
Якби Микита Хрущов не вчинив «актів вандалізму» й не поскидав із постаментів фігури Сталіна, вони й досі в нас красувалися б під вереск київських інтелігентів-міщан: «Не чіпайте! Це ж наша історія!». Останнє твердження є цілковитим лицемірством. Якщо керуватися таким підходом, то де в столиці пам’ятники Симонові Петлюрі, Євгенові Коновальцю, Івану Мазепі? Може, вони історія не України, а Республіки Суринам? Владімір Ульянов-Лєнін ані разу не ступав на українську землю. А один німецький діяч під час Другої світової війни побував у нас двічі (у Запоріжжі та Вінниці)… Сподіваюся, що йому монументів усупереч гаслу «це ж наша історія!» не споруджуватимуть. Навіть якби вони були неземної краси, бо ж не можна ставити пам’ятники злочинцям проти людяності. Тому «естетичні» аргументи деяких журналісток на користь збереження антиукраїнської антидемократичної наочної агітації не приймаються. Пані із «Главреда» написала статтю з назвою цілком сюрреалістичною: «Поважайте Київ». У її свідомості між нашою столицею та більшовицьким фюрером є якась нерозривна спорідненість. І якщо ти разом із нею не схиляєшся перед Ульяновим-Лєніним, то є ворогом Києва, України і прогресивного людства. Скільки ще жахливого сміття в головах цих київських міщан, які, однак, дозволяють собі виступати від імені жителів міста, аніскільки не засмучуючись фактом, що ті їм такого не доручали.
Дехто посилається на розвідки донецького соціолога Євгена Копатька, за якими нібито 80% киян проти ліквідації цього ідола на Бессарабці. Утім, коли знаєш погляди й політичні симпатії пана експерта, його дослідження не переконують. Привертає увагу інший промовистий факт: ось уже 10 років люди не обирають до Київради носіїв лєнінських ідей, там немає жодного комуніста. Іще один аргумент журналістки «Главреда» – побутовий: вона пише, що не поділяє поглядів червоного ватажка і його практики, але з дитинства звикла до боввана. Зрештою, від більшовицького режиму досі не відвикли ще мільйони громадян, але хіба це підстава для увічнення радянщини?
Київські інтелектуальні міщани суміщають геть протилежні ідеї в одній голові. Вони не вбачають суперечності в тому, що на одній центральній вулиці столиці стояли пам’ятники Незалежності та її лютому ворогові. Як казали в добу Перебудови, плюралізм в одній голові – це вже шизофренія. Журналістка «Главреда» проти злочинів більшовизму, проти червоного прапора й імперсько-комуністичної ідеології, однак неодмінно бажає, щоб символ усього цього «прикрашав» Київ…
Ще можна зрозуміти Владіміра Путіна, коли він на своїй прес-конференції просторікує, мовляв, Олівер Кромвель «нічим не кращий від Сталіна, але пам’ятники Кромвелю стоять», бо тут немає ніякої розбіжності між переконаннями президента РФ та його політикою.
Але, коли київські нібито українофіли, нібито демократи, нібито патріоти кидаються «на захист Ільіча», це не може не дивувати, бо така поведінка кричущо суперечить їхнім заявам… Інтелектуальні міщани лякають розбратом в Україні через ідола. Погана перспектива. Але багато залежить від того, про який саме розбрат ідеться. Принципово неможливо консолідувати тих, хто за вільну європейську Україну, з тими, хто за відновлення кремлівської імперії. Конче треба повністю розірвати з тоталітарним минулим, а не вимагати його вростання в незалежну Україну, бо це вростання, ця безконфліктність, це примирення зі злом забезпечили державі 22 роки гниття й деградації. Вона не може бути заручницею «сталінських соколів», їхніх поглядів (несумісних, до речі, із сучасним статусом України).
Авторка «Главреда» пише, що їй шкода материної приятельки, яка цілу ніч проплакала через знесення того пам’ятника. А мені не шкода. Бо саме на мовчазному чи немовчазному «одобрямсі» таких плакальниць трималась антилюдська система з найогиднішими злочинами. До речі, всі ці роки ми догоджаємо ідеологічним смакам сталінсько-брєжнєвських ветеранів. У Польщі, Угорщині, Литві та інших державах, що починали як і ми, ніхто того не робив. Ось чому вони в Європі, а ми в … Не можна йти вперед із головою, повернутою назад. Усупереч звинуваченням журналістки, зрадниками є зовсім не ті, хто закликає до радикального розлучення з комуно-імперським колоніальним минулим, а ті, хто закликає його законсервувати і зберегти. Бо не ідеологічна принциповість, а саме стагнація замість рішучих політичних, економічних та ідеологічних змін призведе країну до розколу. Чи була б сучасна Німеччина локомотивом європейської економіки, розвинутим економічним суспільством, якби залишалась заповідником артефактів нацистської ідеології? Якби там на кожному кроці бовваніли «естетично цінні» пам’ятники Гітлеру, до котрих «дуже звикли» місцеві бюргери?
Лені Ріфеншталь – геніальна режисерка. Її документальні фільми – в певному сенсі шедеври, передусім «Тріумф волі», про з’їзд нацистської партії. Але в демократичній повоєнній Німеччині на цю естетику ніхто не звернув уваги, і кінематографістку цькували решту її життя. На мій погляд, правильно, бо якщо ти геній, то не маєш морального права ставити свою геніальність на службу людиноненависництву. А нам тут розповідають про «естетичну довершеність» пам’ятників катам і називають цей, на Бессарабці, «елементом самобутності Києва, його історичним обличчям»…
Блюзнірство чи безмежна дурість київської псевдоукраїнської псевдоінтелігенції? Чи її феноменальна непринциповість і політична інфантильність? У багатьох країнах статуси столиці, столичного мешканця сприймаються як певна відповідальність за долю цілої нації, як особливий тягар, а не тільки привілеї та преференції. На жаль, частина освічених (більш чи менш) киян до цього рівня ще й досі не піднялася. Звідси нерозуміння загальнонаціональних процесів, байдужість до них і навіть елементи ворожості до людей з інших регіонів, які приїхали на Майдан виборювати права для цілої України, що виражається в цих киян до болю знайомим радянським гаслом: «Понаєхалі тут…»
Авторка «Главреда» навіть опускається до епітета «окупанти» на адресу цих людей і погрожує їм «антипатією» жителів міста. Це повторення тез регіональної та московської пропаганди (мовляв, на Євромайдані стоять виключно люди, які представляють Західну Україну) й наклеп на киян. Саме вони перші тисячами вийшли на Майдан і 2004-го, і 2013-го. А сьогодні підтримують цей рух як власною присутністю, так і матеріально та морально. «Борцям проти вандалізму» хотів би нагадати, як наприкінці XVIII століття французький народ у Парижі вчинив «акт варварства», зруйнувавши витвір архітектури, фортецю Бастилія. Для самих «вандалів», які від неї не залишили ані камінчика, то був (і є досі) символ знищення монархічного деспотизму. І вже понад 200 років уся Франція щороку відзначає національне свято – День Бастилії. Хтозна, може, скинення бессарабського ідола в Києві також стане згодом знаменною датою історії України…