Документалістика, на відміну від художнього кіно, має здатність наближати глядача до певного відтинку реальності впритул, передавати її гостроту й доносити нередаговані пряму мову безпосередніх учасників та атмосферу того, що відбувається. Дивитися такі картини часто дуже боляче, бо вони показують гострі проблемні зрізи суспільного й індивідуального життя: війну, питання екології, голод, смерть, рабство, брехню та нерівність, від них не затулитися, їх не прикрити глянцем і протокольною героїзацією чи мовчанкою. Доволі часто це свідчення відвертих злочинів. Але хочемо того чи ні, про всі ті проблеми не можна забувати, якщо бажаємо їх вирішити.
Docudays UA, фестиваль кіно про права людини, що стартував у Києві 2003 року, нині переріс у вагому й видиму подію, можливо, одну з найпотужніших у публічному полі актуалізації правозахисної тематики в нашій країні.
Читайте також: Декомунізація очима іноземних журналістів
Регулярно показувати широкій аудиторії документальне кіно в межах міжнародного фестивалю — це вже велетенський здобуток, проте не кінцева мета. Таке мистецтво може не тільки фіксувати важливі зрушення в суспільстві, висвітлювати його проблеми чи провадити адвокаційну роботу, а й ставати каталізатором суспільних змін. Команда Docudays UA поставила перед собою кілька запитань: як зробити документальну стрічку, що матиме такий потенціал, і як прокласти йому дорогу? Для пошуку не лише теоретичних, а й цілком практичних рішень, яким чином цього можна досягнути, на фестивалі створено індустріальну платформу DOKU/PRO — спільний майданчик для режисерів-документалістів і продюсерів.
Цьогоріч на Docudays UA вперше за його історію відбувся національний конкурс повнометражних стрічок DOСU/Україна. Нагадаємо, що до того на фестиваль подавалися короткометражки вітчизняних авторів. Важливо, що стрічки, які ввійшли до цьогорічного національного повнометражного конкурсу, з’явилися за підтримки Держкіно України. Мова про картини «Майже 10.000 виборців» Уляни Осовської, «Манливий, солодкий, без меж, або Пісні і танці про смерть» Тетяни Ходаківської та Олександра Стеколенка, «Какофонія Донбасу» Ігоря Мінаєва, «Перша сотня» Ярослава Пілунського, Юлії Шашкової та Юрія Грузінова, «Вєаюфром» Дмитра Лавриненка, «Вона та війна» Марії Кондакової. Три з них про різні ракурси воєнного протистояння на Донбасі, зокрема очима жінок-комбатантів, перших добровольців і протилежної сторони, що перетворила симфонію Донбасу на какофонію. Історію неможливо розказати так, якою вона була насправді, хоч би що там стверджував один із її класиків Леопольд фон Ранке, проте можна зафіксувати не лише в тексті, а й у відео міркування безпосередніх її учасників, подекуди нецензуровано. З часом історія перетвориться на сторінки пісного тексту, за якими інколи не буде видно масштабності того лиха, яким є війна, доль людей, що беруть у ній участь, проблем, які вона виводить на поверхню, способів їхнього вирішення й трансформування суспільства, що усвідомлює їх і долає.
Документальне кіно дає змогу бути почутими голосам, які за інших умов могли загубитися та заглушитися у швидкому, пістрявому, мінливому світі новин сьогодення. Це твердження правдиве й щодо стрічки «Явних проявів немає» Аліни Горлової, котра логічно продовжує тему, порушену в резонансному фільмі «Невидимий батальйон», співавтором якого вона є. За лаштунками героїчних відео про наших героїв лишаються їхні будні, той факт, що перед бойовими травмами й ПТСР рівні всі учасники війни незалежно від статі. Як і перед самою війною, через яку проходять мирні жителі, вимушені лишитися на лінії розмежування на Донбасі. Такими є герої картини «Віддалений гавкіт собак» Саймона Леренґа Вільмонта чи головна героїня короткометражки «Гірчиця в садах» Петра Армяновського, що не може просто так кинути сад, у якому виросла, а тепер він у сірій зоні Донецької області. Жахає звичка бачити в жінках об’єкт особливої наруги, що робить режим Башара Асада в Сирії, методично руйнуючи країну. Про це йдеться в стрічках «Мовчазна війна» Манон Луазо та «Останні люди в Алеппо» Фераса Файяда (остання була номінована цьогоріч на «Оскар» за найкращий повнометражний документальний фільм).
Нерівність не завжди дитина війни. Вона непогано почувається на мирних вулицях різних країн. Як-от Угорщини, де відбувається дія відвертої розповіді про сучасне рабство стрічки «Жінка в полоні» Бернадетт Туза-Ріттер, і Киргизстану, де досі жива традиція «ала-качуу», тобто викрадення жінки чоловіком задля укладання шлюбу без згоди першої, про що йдеться у фільмі «Хапай і тікай» Розер Корейя. Жодне, навіть найдосконаліше право не захистить людину тоді, коло воно номінальне, а практики жорстокості, неприйняття, безправності та виключення низки груп є фактичною, традиційною, так би мовити, дійсністю. У ній є місце радше дискримінації, жорстокості та виключенню за більшою кількістю ознак, ніж інклюзії та підтримці. Система, у якій довгий час не стаються якісні поступові зміни, приречена або на занепад, або на випробування жорсткими революціями.
Читайте також: Docudays UA: під знаком рівності
Те, про що суспільство мовчить, доволі часто буває не менш важливим, ніж те, про що воно говорить щодня. Сміливість називати речі своїми іменами, так, як є, без хитрого плетива слів і казуїстики, за якими криється порожнеча й нещирість, дається з боєм. Особливо сьогодні, коли постправда не просто абстрактне явище зі сторінок словника сучасної мови, а реальне, яке моделює людські дискурси та поведінку, картину світу. Тема рівності одна з таких. Саме вона об’єднує все те, про що дискутували учасники міжнародного кінофестивалю, і стала лейтмотивом показаних стрічок. Запитуючи про рівність, її сутність і практичні форми, завжди запитуємо про себе, суспільство та політику, про грані прийнятного, відповідальність та етику. Гучна мова про порушення свобод і прав людини, що на перший погляд видаються локальними, дрібними й не на часі, створення діалогу між владою та громадськістю щодо названих питань — це те, чим щороку займається фестиваль у своїй дискусійній програмі RIGHTS NOW!
Полеміки, які точилися під час правозахисної програми цьогорічного Docudays UA, побудованої довкола концепції «Рівні рівності», намагалися показати, що нині для України є основною нерівністю чи формою дискримінацій, а також зрозуміти, які права й свободи порушуються найчастіше та хто належить до груп, що зазнають такого тиску найбільше.
Читайте також: Саймон Леренґ Вільмонт: «Мені здається, що українці дуже схожі на скандинавів»
Сумною тенденцією, про яку йшлося під час фестивальних дискусій, є погіршення ситуації з дотриманням прав дитини в нашій країні. Це питання досі не потрапило до пріоритетів вітчизняної держполітики, про що зазначають експерти Української Гельсінської спілки з прав людини. Як виявляти шкільний булінг (цькування) і припиняти його, якими є потреби дітей, чи здатна й готова держава дати їм право самостійно вибирати формат і темп навчання, чи можливе партнерство у форматі вчитель-учень-батьки — про це йшлося під час панельних дискусій «У пошуках балансу: чи можлива рівність у шкільній освіті?» та «Як бути крутим і нікого не ображати». Також у межах теми «Права дітей в українському медіа-просторі» обговорили зміни до українського законодавства з метою захисту малечі в просторі вітчизняних ЗМІ.
У фокусі уваги фестивалю вже традиційно були питання системних і масових порушень прав людини з початком війни на Донбасі та з анексією Криму. Це показ стрічок, створених за технологією віртуальної реальності в межах проекту «Рани 360°», присвячених історіям важко поранених українських військових. А також зустріч із волонтерами — пошуківцями гуманітарної місії «Чорний Тюльпан», що знаходять тіла загиблих воїнів і повертають їх додому для належного поховання. Дискусія про те, із якими проблемами стикаються та як їх долають для себе й своїх громад жінки на лінії зіткнення. Крім того, увагу приділено проблемам анексованого Криму, різним аспектам життя на окупованому півострові, мові ворожнечі, яку російська окупаційна влада там використовує проти незгодних груп, і тому, чи можна винних у такій діяльності притягнути до відповідальності.
Не оминули й «проблем нашого двору»: домашнє насильство та насильство над жінками, боротьба з фейковими новинами й критичне мислення, безпека у власному районі, права людей з особливими потребами. Жодні традиції та звички на рівні суспільства не виправдовують відверті злочини проти людини, хоч би якою вона була, байдужість населення й держави до різних категорій своїх громадян. Зло найстрашніше, коли до нього звикаєш і починаєш сприймати його як частину норми. Воно надто банальне й, головне, поряд із кожним із нас. Звикання до зла призводить до апатії та бездіяльності, байдужості, що ведуть до несвободи, зокрема й у політичному розумінні. Здається, Україна як держава та як суспільство все це непогано відчула, от хіба що тільки тепер починає замислюватися над цілеспрямованим виробленням такого собі колективного імунітету від цієї пошесті.