«4 градуси за Цельсієм. Прощавай, людино!» – червоним на чорному тлі, виразно, аби всі могли побачити – цьогорічний Docudays UA має виразну екологічну тематику, а людське майбутнє, якщо все так і піде далі, як нині, у тому майбутньому з власних фантазій про підкорення космосу зможе лишитися хіба що звук хрипкого вдоху і видиху Дарта Вейдера через респіратор (у найкращому випадку) або складну очисну систему (в найгіршому). У кожного свій формат ходіння на будь-які культурні події. Скажімо, є ті, хто не ходять на церемонії їхнього відкриття та закриття. І на те є підстави: формат таких заходів буває абсолютно різним. Це цікавий час у плані нестандартних підходів до проведення подій. Почати відкриття поважного кінофестивалю з перформансу? Несерйозно, несолідно, і взагалі по-хлоп’ячому? А чому б і ні? Серйозні особи у ділових костюмах з серйозними обличчями, які щось серйозно розповідають під час прес-брифінгів на найвищих паркетах цієї країни та інших країн – здається, чи не такий вигляд має зовнішнє обличчя політики і бізнесу, обернене до всіх і кожного? Шановане у світі видавництво словників Oxford Dictionaries оголосило, що словом минулого 2016 року є «постправда» (post-truth), і дало йому таке визначення: «постправда – прикметник, що характеризує ситуацію, за якої об’єктивні факти мають менший вплив на формування громадської думки, ніж звертання до чистих емоцій». Постправда – вона ж, здається, саме з цього світу в серйозних костюмах із поважними обличчями, у тому середовищі почуває себе непогано? Тут варто було б запитати, які саме емоції вона штучно підживлює? Але нехай воно поки що риторично зависне в повітрі.
Читайте також: Короткий метр,дальній план
Отже, перформанс – оте дещо, що надає церемонії відкриття Docdays UA симпатичної аури того, що зараз таки точно відбудеться щось цікаве, і всі присутні в залі зможуть не лише за цим спостерігати, а й стати частиною чогось, що от-от відбудеться. Багато з них важко забути. Один з таких перформансів, який не йде з-перед очей, це імпровізоване захоплення особами у чорній формі міліції спеціального призначення Будинку кіно на відкритті згаданого вище кінофестивалю 2013 року. Дим, переповнена зала, чорні шоломи із забралами – хто міг знати, що все це стане своєрідним пророцтвом пізніших подій зламу 2013-2014 років? Тоді у залі аплодували, але не було чутно впевненого сміху. Цей сміх пролунав 2016, коли фестиваль і його глядачі продиралися і в прямому, і у переносному сенсі крізь ілюзії («Крізь-ілюзії» – власне такою і була тема минулорічного Docdays UA) та їхні рудименти. Загіпнотизований олімпійський ведмедик і чорно-біле відео на ламповому радянському телевізорі, з якого заряджає «воду, креми і мазі» Алан Чумак – все це принаймні створювало атмосферу іронії над самими собою, і тим спадком, який тягне з минулого практично кожний з нас, народжених до 1991 року. На повний голос реготали цьогоріч. Хоча не зовсім так: спочатку тихо спостерігали за дійством на сцені, коли під гуркіт важких моторів десь розчахнулися двері, повіяло сильним сухим вітром, який підняв у повітря клуби пилюки і пластикового сміття, і до приміщення вкотилося якась незрозуміла кругла істота. Приміщення, в якому всі речі виявилися предметами домашнього вжитку, вкритими чи то поліетиленовою плівкою, чи то пилом, було звичайною собі кімнатою пересічної квартири. Канапа, книжкова шафа, пара крісел, пара торшерів. А істота – людиною у специфічнону круглому костюмі-скафандрі, який дозволяв ледь-ледь сунутися простором вперед. А що ви собі думаєте, образ доволі озорого майбутнього може бути і таким (забудьте про Зоряні Війни, Startrack, Дюну тощо) і, думаю, на це вельми прозоро натякають організатори цьогорічного кінофестивалю Docdays UA. «Такий костюм гарно захищає від побоїв і кийків під час розгону протестних акцій. Всередині він має все необхідне для захисту від всіх видів дискримінації за будь-якою ознакою. Під час підняття рівня глобального океану він не дасть вам потонути. Поза брендом, ніколи не виходить з моди», – лунало з екрану над сценою. Дійсно, може так і є всередині того костюму, але точно не є назовні, у реальному світі. Важко вдавати, що ця тема не має жодного доторку до життя сучасної України та її мешканців. Стан довкілля – це одна із важливих складових якості життя кожного громадянина як нашої, так і будь-якої іншої держави. Смог над столицею влітку, і в суху безвітряну пору, суміш диму запаленої трави і сухостою, очеретів довкола міста і вихлопів машин, яких стало на вулицях в рази більше, вже, відверто кажучи, забембав. Скандали довкола сміттєзвалищ, вирубання карпатських лісів, хижацьке добування бурштину, збідніння українських чорноземів, можливість рекультивації індустріальних зон міст, можливість екологічної катастрофи в окупованих зонах Донбасу, газ, антрацитове вугілля, схема Роттердам+, ціни комунальних платежів для населення, ТЕЦ, АЕС – здається, можна продовжувати далі і далі. Політика, економіка і екологія – нерозлучні, виявляється. Їхній зв’язок складний, але щодня він торкається кожного із нас. На жаль, його важку руку не вдається скинути зі свого плеча, як і відокремитися від дискусії про екологічні проблеми і стан довкілля. Підходів до демонструванні я проговорювання цієї теми є багато. Це показує цьогорічна програма Docudays.
Читайте також: Селфі з кінобусом
«The Yes Men : Згодні Бунтують»– ось що змусило залу реготати на повний голос, і то не один раз. Мова про цьогорічний фільм-відкриття авторства Лори Нікс та гарно відомої на Заході групи активістів «The Yes Men» (Енді Бічлбаум та Майк Бонанно). Гарно знані – це м’який вираз на означення головних героїв фільму. Насправді вони скандально відомі. Ця група понад 20 останніх років працюють з темами довкілля, колоніалізму, нетерпимості тощо у такий спосіб, що преса доволі часто не може розібратися, чи вони це серйозно. Організувати державного рівня прес-конференцію, аби повідомити, що уряд відмовляється від використання викопних вуглеводнів, або фейкову конференцію на міжнародних переговорах ООН щодо стану змін клімату, заяву від імені корпорації Shell чи впливових американських лобістів – чому ні? Повести за собою поліцію під час демонстрацій на Wall Street у Нью-Йорку, виголошуючи за неї згоду на протест? Можна. Розіграти Газпром у Нідерландах? Будь ласка. Кожна техніка впливу на суспільство може бути підважена, і якщо нею послуговуються ті, хто має політичну і економічну владу, ще не факт, що вони убезпеченні від розіграшів. Солідний білий чоловік у пристойному костюмі, впевнений у своїх словах і заявах не завжди очолює важливий державний департамент, потужну лобістську групу чи велетенську корпорацію. Він радше є усталеним стереотипом, таким собі гачком, на який можна зловити медіа, а через них – суспільство. Один з головних методів, активізму групи «The Yes Men» – це так звана «культурна провокація». Йдеться про боротьбу з негативними проявами масової популярної культури та пропаганди їхніми ж методами, використовуючи блискавичне поширення новин через медіа. Відкритим питанням лишається, до якого рівня техніка «культурної провокації» спрацьовує поза межами демократичних суспільств. Демократія і можливість своєрідного хуліганства-пранкерства щодо державних інституцій та бізнесових корпорацій, яка не несе за собою загрози фізичної розправи для тих, хто вдався до такої форми критики чинного ладу, є пов’язаними між собою речами.
The Yes Men Are Revolting – Official Trailer from gebrueder beetz filmproduktion on Vimeo.
Повна зала глядачів – це ознака визнання і затребуваності культурної події. Якраз з оцим цьогоріч все було більш ніж гаразд. Ліхтарів від смартфонів в руках присутніх вистачало для того, щоб підсвітити залу Будинку кіно в моменти, коли на короткий момент вимкнули верхнє світло. Що оприявила ця зала і ті, хто сидів у ній? Так, переважно на відкриття прийшли молоді люди вікової категорії 25-40 років. Не виключаю, що були серед присутніх і ті, що боронили, або боронять Україну від російської агресії. Важливо, що вже третій рік ця тема, як і документальні стрічки, зняті про цю війну, а, головне, про людей на лінії вогню і поблизу, присутня у програмі кінофестивалю Docudays UA. Як висловився на прес-конференції з нагоди відкриття згаданого фестивалю один з членів журі, французький документаліст Бенжамін Бібас, «документалістика покликана показувати досвід реального життя, а не просто надавати інформацію». Мови медіа тут не достатньо.
Читайте також: Магія місячного сяйва
Переповнена зала також, мов те світелко екрану смартфона у чиїйсь руці, підсвітило питання про те, чому український політикум не ходить на такі відкриття просто так, як звичайні громадяни, не задля того, аби виголосити офіційну промову, а по тому швиденько зникнути, а прийти самім по собі, як глядачі. «Я хочу побажати українській владі, Президентові, Кабміну, депутатам, чиновникам нижчої ланки: йдіть на концерти. Хлопці та дівчата, йдіть в оперні театри. Покажіть нам, громадянам, що ви знаєте, що таке музика. Що музика — це не голі животи. Хай вас побачать у театрах, побачать, що ви буваєте в бібліотеках і читаєте книжки. Я хочу побачити, що ви профінансували якогось молодого композитора, щоб він написав симфонію, а іншого, щоб написав оперу, ще одного, щоб написав п’єсу для бандури. Ви ж так дуже опікуєтесь відродженням українського мистецтва. Є Комітет з питань культури. Я ніколи не бачив нікого з цього комітету на жодному концерті. Не кажу вже про інших депутатів. Будь ласка, покажіть, що ви самі культурні люди, підіть на культурні заходи, і тоді ми до вас потягнемося. А так, ви там, собі по собі, а ми, українські митці тут, самі по собі. Покажіть нам, що ви ходите до театрів, музеїв, опери», – свого часу висловився в інтерв’ю для Тижня композитор Володимир Рунчак, коли йшлося про українських політиків і чиновників. Хочеться додати до сказано таке: панове, сходіть на Docudays, і нехай вас побачать там. Як бачать закордонних дипломатів, зокрема тих, що відають у свої представництвах питаннями культури, послів. Їм не шкода вечора п’ятниці на таку справу. Якщо не вийшло відвідати фільм-відкриття, то, може, є сенс сходити протягом фестивального тижня? Дійсно, покажіть тим людям, які зібралися у залі, що ви їхня частина. Покличте із собою колег. Повірте, вражень після перегляду будь-якої зі стрічок програми кінофестивалю вистачить на довго. Цей заклик стосується й решти. Культурне дозвілля буває різним, і таким, що примушує думати, також. До того ж самоусування від дискусії не знімає з нас відповідальності за неї. Як і не страхує від наслідків.