Справді в країнах традиційної демократії, що давно пережили свою „героїчну добу” і найвищим ідеалом уважають стабільність, радикали трактуються як бунтівники, порушники спокою, що вносять дисонанс в усталені західні схеми і механізми функціонування соціуму. Однак існують країни молодої демократії або держави перехідного типу, що здійснюють транзит від авторитарних чи навіть тоталітарних систем до вільного суспільства. Тут лібералізм явно не здатний ефективно протистояти (принаймні в більшості випадків) диктаторським режимам, бо майже всі методи політичної боротьби лібералів програють брутальному насильству деспотичної влади.
Мирні „кольорові” революції перемагають лише там, де влада є більш чи менш цивілізованою. Там, де вона геть нецивілізована і готова на все-ліберали не мають шансів. Точніше, шанси у них з’являються лише тоді, коли вони погоджуються стати радикалами і стають ними. Усе це добре прочитується на досвіді білоруських подій 2020-2021 років. Там повсталі маси заходилися діяти суто ліберально, без жодного силового протистояння. Білоруси постійно наголошували, що ніякого Майдану українського зразка у них не буде, що вони проти виключно Лукашенка, а не Путіна і дуже цінують „братерську дружбу” з Росією.
Читайте також: Диктаторські вибрики. Як Лукашенка порушував міжнародне право
Лукашенко, спираючись на своїх силовиків, загнав мітингувальників у своєрідне „гетто”, дозволивши їм мітингувати лише в окремих місцях, налякав жорстокими тортурами і катуваннями, брутальним насильством з боку своїх терористичних структур, вичекав, коли революційний ентузіазм людей згасне, а потім заходився методично придушувати протест.
Якби білоруси наважилися на радикальні дії, то в перші три місяці мирного повстання вони мали шанс скинути Лукашенка, а потім вони його втратили. Бо багатомісячне ходіння з прапорами нічого не давало (сподівалися, що Лукашенко і режим не витримають цього психологічного тиску, а вони витримали),мітингувальники втрачали час і рішучість, а влада, навпаки, переконувалася в своїх можливостях і політичній безперспективності дій опонентів.
Коли силовики нападають на маси – абсолютно безнадійно виступати для них безпорадною жертвою в розрахунку на якісь зсуви в їхній свідомості. Мізки силовиків так влаштовані, що вони беруть до уваги тільки реальний опір. Лише тоді, коли силовики відчувають, що й самі можуть стати жертвами, вони починають зважати й реагувати. Власне кажучи, в Києві 2013-2014 р. р. тільки в той момент, коли серед міліціантів Януковича також стали з’являтися вбиті й поранені, вся ця „гвардія” негайно здулася і режим упав. Якби радикали не дали в Києві відсіч терористичним зусиллям силових структур Януковича, то все закінчилося б як у Білорусі поразкою революції, похмурою добою реакції, масовою помстою режиму повсталим. З’явилися б свої Протасевичі у великій кількості…
Те, що відбувається зараз у північних сусідів-картина того, що сталося б в Україні та з Україною якби революція програла.
Читайте також: Як Лукашенка переміг і як ми на це реагуємо
Виявилося, що з такими диктатурами як влада Лукашенка ( і Путіна!) ліберальні методи, „оксамитові революції” безсилі.
Як кажуть в Путінланді : „Не на тех напали!” Щось на зразок мирних революцій в стилі Мохатми Ганді можливо в деяких азійських країнах, де суспільство готове до масових, страшних, неймовірних жертв. Так було в Ірані під час ісламської революції проти шахського режиму, коли багато тисяч людей кидалися під танки шахської гвардії і гинули під ними. Але коли стало ясно, що загинути готові сотні тисяч і мільйони людей, режим шаха зламався… Проте Білорусь –європейська країна, а білоруси-європейський народ. Їхня готовність до принесення себе в жертву-не є абсолютною. Радикальні дії за значно менших жертв дають значно, більше шансів на перемогу. Якби „перетягування політичного канату в Україні з режимом Януковича продовжилося б ще на кілька місяців, то український народ утратив би не „небесну сотню”, а „небесні тисячі”…
За абсолютно негарантованої перемоги…