Колони протестувальників, що мають вранці 18 лютий вирушити у “мирний наступ” до Верховної Ради, де саме проходить вирішальне засідання парламенту, починають формуватись на Інститутській ще близько восьмої. У тисячних лавах – опозиційні народні депутати; молоді дівчата та жінки за 50, хлопці у краватках, які відразу після акції планують піти в офіси та сиві чоловіки. І, звісно, бійці загонів самооборони у голубих “афганських” беретах, біло-синіх динамівських шарфах, розмальованих шоломах, балаклавах та різнокольоровому камуфляжі. Справжня армія. Щоправда, фактично беззбройна.
Повз колони мітингувальників поспішає на роботу респектабельний чоловік років 40. На мить зупиняється біля однієї з сотень – здається, це чотирнадцята, “Вільні люди”. Раптом знімає шапку та нахиляється до землі. “Низький вам уклін, хлопці, за те, що ви робите, – каже. – Дякую…”
Колона рушає вперед.
На підходах до Верховної Ради, на майданівців вже давно чекає “Беркут”. За лавами бійців спецпідрозділу, що вишикувались і уздовж табору Антимайдану, і на проїжджій частині, і на стежках Маріїнського парку, “тітушки” у повній бойовій готовності. Деякі з них – зі щитами “Міліція”. Певна річ, не трофейними…
Читайте також: Надзвичайний стан: запровадили без запровадження?
У Маріїнському парку починається мітинг. Один за другим виступають опозиціонери та активісти. Загони самооборони, тим часом, стоять навпроти “Беркуту” – обличчям до обличчя. Вони чимось схожі. Бронежилети. Шоломи. Нашивки із українською символікою. Щити. Але чимало й відмінностей. Тих, що по “народний” бік барикад, не бояться ані жінки та діти, ані журналісти, які традиційно працюють з боку “повстанців”.
Священик кропить “Беркут” святою водою. Охоронці з Майдану намагаються поговорити із спецпризначенцями. “Я капітаном міліції був, – розповідає вчорашнім колегам один з сотників самооборони. – Звільнився тепер…”
“Вы, наверное, с запада”, – перебиває екс-капітана один з бійців.
«Так, я – так», – визнає львів’янин. – «Але у моїй сотні – п’ятдесят хлопців зі сходу України…»
Він стоїть впритул до міліціонерів. Вдивляється в їхні очі. З міліцейських динамиків лунає попередження: наближення до лав міліції ближче, ніж на три метри, буде розцінюватись як посягання на життя правоохоронців. Тим не менш, щити останніх швидко прикрашають “революційними” наліпками, написами “Зека геть!”, “Банду геть!”, “Слава Україні!” та усміхненими сонечками. Хоча, “сонячних” ілюзій все менше. “Він продає Україну! Ганьба!”, – виводить хтось маркером на одному з міліцейських щитів.
У повітрі напруга. Зненацька починається сутичка. З боку протестувальників в хід іде бруківка, яку вже за кілька хвилин починають підносити бійцям навіть старенькі бабусі. З боку МВС – газові та світлошумові гранати, резинові кулі та коктейлі Молотова, які з ентузіазмом кидають прикриті лавами правоохоронців “тітушки”. З даху одного з будинків неподалік гранати МВС летять у натовп, більшість людей у якому не має навіть будівельних шоломів та респіраторів. Багато поранених. У Будинку офіцерів швидко облаштовують медпункт.
Протистояння у Маріїнському парку, яке триватиме не одну годину, швидко “перекидається” на інші вулиці міста. З офісу Партії регіонів, що на Липській, викидають та спалюють на вулиці агітаційні матеріали партії, прапори та інший непотріб. У дворі палає автівка. Стіну будівлі прикрашає напис “ПР на дыбу!”. Мітингувальників тут не так вже й багато. Тому згодом від офісу їх швидко відганяє “Беркут”, пліч о пліч з бійцями якого йдуть “тітушки”. У руках кількох – пістолет. “Беркут” звертає у провулок та переслідує мітингувальників. “Тітушки” лишаються у “рідному” офісі.
Читайте також: Повернення до Конституції-2004: регіонали тікали з Ради, опозиціонери рятували поранених
На Інститутській палають, вкриваючи небо над містом густим чорним димом, вантажівки, якими правоохоронці кілька тижнів поспіль перегороджували прохід в урядовий квартал. Бійня на Шовковичній, є вогнепальні поранення. Містом ширяться чутки про перших загиблих. Люди, старі й малі, шикуються та передають з рук в руки бруківку. “Бунт”, – пояснює ситуацію свіжий напис на стіні одного з будинків на Шовковичній.
Випадкові перехожі, яким “не пощастило” потрапити в урядовий квартал, випитують у протестувальників останні новини. Радіють, що згорів офіс ПР. Питають, які ліки потрібні та куди їх можна приносити. У місті хаос. Десь протестувальники женуть “Беркут”. Десь – зокрема, на Кловському спуску – від силовиків доводиться тікати. Скільки затриманих – не знає точно ніхто. Втім, невідома навіть точна кількість загиблих. У наметах Антимайдану, мешканці якого у певний момент тікають з поля бою, не бажаючи “воювати” за кількасот гривень на добу, знаходять побитих полонених євромайданівців.
На Майдан, натомість, ведуть полонених силовиків та тітушок. Побачивши, як протестувальники відводять до карети “швидкої” двох з його хлопців, один з силовиків знімає шолом, залишає зброю та біжить у натовп мітингувальників, до карети швидкої- чи то цікавитись станом постраждалих, чи то дізнаватись, хто саме постраждав. Ніхто не чіпає його й пальцем.
На 18:00 влада “призначає” штурм Майдану. Поволі він починається – з періодичних атак на барикади на Інститутській та Європейській. Але події в місті цим не обмежуються. “Беркут” з обох боків оточує костел, у якому знаходяться постраждалі. Між лавами правоохоронців – загін “тітушок”, вдягнених як самооборона Майдану. Обмотані біло-червоними “забороняючими” стрічками російськомовні хлопці у камуфляжі та військових шоломах спокійно ходять туди-сюди крізь лави силовиків. Журналістів всередину не пускають. “Це співробітники міліції, – розповідає Тиждень.ua один з “правоохоронців”. – Їм форми не вистачає…”
Вже ніч. У тилу силовиків, на Інститутській, гуляють бійці без опізнавальних знаків та кримські “морські котики”. Біля Жовтневого палацу, який силовики нещодавно відбили у мітингувальників – вщент розтрощені силовиками автівки. Розбиті всі вікна, відбиті зеркала, всередині все перевернуто. Годинами, нікуди не виїзджаючи, тут стоять автозаки із затриманими мітингувальниками. У Жовтневому все перевернуто. На вулиці – купа одягу, розбитих шоломів, особистих речей тих, для кого за місяці Євромайдану перейменована у Палац Свободи будівля вже встигла стати рідною. “Полем бою” навколо палацу блукають, шкутильгаючи, ВВшники. Підсвідчують ліхтариком розкидані на асфальті речі. Шукають якусь ковдру – холодно… Один із загонів внутрішніх військ, подейкують, йде геть з війни. Командир каже, що горіти в пеклі може тільки за себе. Не за своїх хлопців.
З гучномовців силовиків лунає “прохання” до жінок та дітей, яких на Майдані безліч. Їх просять залишити площу, “оскільки там буде проводитися антитерористична операція”.
Вже не першу годину не працює метро. Таксисти підіймають ціни. Кияни йдуть на Майдан пішки. “Терористів” стає все більше. На Майдані палають намети та шини. У вогні та вибухах, зі сцени, яку “прострілюють” міліцейські снайпери, жінка читає віршик свого одинадцятирічного сина, який чекає на маму вдома. Горить підпалений силовиками Будинок профспілок. Мітингувальники намагають врятувати людей, що залишились у охопленій вогнем будівлі.
Траси, що ведуть в Київ, засипають піском. У звільненій раніше протестувальниками на вимогу влади КМДА облаштовують медпункт. Тут бинтують рани, дістають уламки гранат з людських тіл, дивом, у польових умовах, затискають артерії. Лікарям асистують волонтери. Серед них – 18-річна студентка-художниця Тома Шевчук. Під час сутичок на Інститутській їй зламали два ребра. Дівчина усміхається і каже, що все добре.
Датський журналіст Сімон приїзджає на Майдан серед ночі. Без каски, без окулярів. Розгублено дивиться, як знайти для нього ці речі – нині найнеобхідніші – намагаються українські колеги. «Я був тут вчора», – повторює він. – «Все зовсім інакше було. Майдан так змінився… Україна так змінилась».
Українці особливо не дивуються. “Прокидатись у іншій державі” – справа звична. Взагалі прокинутись вже непогано – адже ранок 19 лютого так і не настав для десятків людей.