До витоків океану

Передостанній альбом гурту «Океан Ельзи» під назвою «Міра» (2007) був доволі розмаїто і «по-багатому» аранжований. Наявність чималої кількості струнних, бек-вокалів та доданих спецефектів робив диск схожим на класику арт-року, а біблійна цитата Соломона надавала релізу пишномовної патетики. Цього разу Святослав Вакарчук і компанія зробили крутий розворот у своє недалеке минуле і створили на диво сильний, лаконічний і різноманітний альбом. Як зазначив лідер команди, «ми повернулися до класичної формули «чотири плюс один», тобто «чотири інструменталісти плюс вокаліст», і записали матеріал, подібний за духом і настроями до диска «Янанебібув». І це справді так – за силою початкового меседжу, щирістю невдаваних емоцій, простотою мелодій Dolce vita максимально наближена до раннього «ОЕ». Нова робота точно тягне на один із «найокеанічніших» альбомів у їхній дискографії. Якщо раніше вони використали цитату з Біблії, то тепер у назві диска й однойменної композиції фігурує знайомий фразеологізм з іронічним підтекстом. «Кому тюрма, а кому й dolce vita…» – гірко підсумовує приспів. Насправді в альбомі вистачає невеселих рядків, суму, сарказму і чистої лірики. Також потішила наявність філософських балад, особливо композиція «Небо над Дніпром». Вдалим виявився й експеримент із народним «евергріном» «Ой чий то кінь стоїть». Поза сумнівом, ментально саме цей реліз «океанівців» дуже наш, український.