Я витримав хвилини півтори, більше не міг її слухати. Вимкнув телевізор. І мені були геть нецікаві її думки з приводу Лю Сяобо, Барака Обами, адміністративної реформи, взагалі будь-чого…
А як же «audiamus et altera pars»? А як же ж ліберальні цінності? А як же терпимість? Отож-бо, всі вони однакові – ці захисники «демократії», прибічники «західної цивілізації», апологети «свободи», доки їм не прищикнуть хвоста. Так, і мене це стосується повною мірою. А я й не хочу бути неупередженим. Цілковита, олімпійська об’єктивність – це надбання дуже обмеженого кола цивілізацій, так званих сталих демократій, де всі так чи інакше визнають ту саму систему координат, де вироблено єдині цінності й дискусія може точитися тільки навколо того, в який спосіб вони мають реалізуватися.
Дискусія… Минулої п’ятниці в телевізійній студії сперечалися щодо вручення цьогорічного «нобеля», яким Україна вирішила манкувати. Відома депутатка-регіоналка із небездоганними манерами та істеричними інтонаціями знову в усьому звинувачувала клятих американців. Навіть завжди філософічно налаштований Савік Шустер не витримав: «Ви серйозно вважаєте, що адміністрація США може впливати на Нобелівський комітет?» Авжеж, вона саме так вважає. Як її колега по партії, яка переконана, що західна школа журналістики (вочевидь, на противагу старій радянській, яка досі панує в Україні) – це троянський кінь, покликаний розкласти Україну зсередини на догоду тому ж таки міжнародному імперіалізму. Вони перебувають у світі, де панують незрозумілі, а отже, ворожі, а отже, підступні сили. Цей великий, жахливий і небезпечний світ викликає страх та піддає загрозі такий звичний і зручний порядок речей із вертикаллю, домовленостями, відкатами й голосуванням за диригентською паличкою. Повторюю, цей світ не має точок перетину з моїм, і думки його представників для мене не є цінними. Дискусія, метою якої має бути встановлення істини, неможлива.
Так сталося, що минулого тижня я отримав одразу кілька запрошень на вельми респектабельні заходи, де мали обговорюватися нагальні проблеми свободи слова, зокрема в міжнародному (якщо точніше, то євразійському) масштабі. Я не відвідав жодного. Завадив список учасників, який сам по собі виключав предмет розмови. Уявіть, скажімо, міжнародний конгрес епідеміологів, де частина учасників читатиме доповіді про нові вакцини та боротьбу з природними вогнищами епізоотій, а інша частина розповідатиме про тактику боротьби з відьмами, які роблять причину й труять криниці. Уявляєте наукову цінність суперечок?
Я був би готовий зрозуміти колізію з хитанням української зовнішньої політики відносно осі схід-захід, якби йшлося про якісь конкретні інтереси країни, заради яких доводиться поступатися принципами. Такі моменти суворої, неприємної, інколи ганебної необхідності часом трапляються з будь-якими державами. Найімовірніше, йдеться про реакцію «вторинного перенесення», коли ми в такий елегантний спосіб демонструємо комусь іншому свою позицію на мапі світу.
Але мене не залишає підозра, що вибір Україною стратегічних напрямів активності на зовнішній арені викликаний не лише, а може, навіть не так інтересами, як фобіями. Це ті залишки радянської окопної свідомості вкупі зі звичайними провінційними комплексами, які дають змогу цілком комфортно почуватися в Мілані на шопінгу чи в Ніцці біля басейну п’ятизіркового готелю, проте відчутно заважають розкуто поводитися в кабінетах західних політиків.
Свідомість можна й треба лікувати. Тільки терапія навряд чи може відбуватися в режимі суспільної дискусії ворожки з доктором медичних наук. Потрібен довгий сеанс психоаналізу, який важко проводити в режимі щоденного інформаційного хаосу.
Сьогодні вранці випадково ввімкнув телевізор і натрапив на програму «Воєнная тайна» виробництва однієї російської телекомпанії. Дізнався багато цікавого про божевільних грузинів, які загрожують Росії за вказівкою американців, про звитяжного російського десантника, який відзначився в бою з чеченськими бандитами, а також про реформатора Чубайса, який сам на себе організував замах. Найцікавіше, що це шоу транслював канал, який позиціонує себе як головного борця з цензурою в Україні й за це піддається утискам із боку влади. Скажіть, що це не шизофренія. До лікаря!